Ігор давно відчував порожнечу. Йому було п’ятдесят, і, здавалось би, все в житті вже було: робота, квартира, достаток. Але цього було недостатньо, щоб відчути повноту життя.

Ігор не раз сидів на дивані і дивився на порожні стіни, розуміючи, що ніщо не заповнить ту порожнечу, яку він відчував у серці. Його шлюб виявився невдалим і розпався, тому чоловік почувався дуже самотнім.

Ще до розлучення, він рідко бачився з мамою, Валентиною Павлівною. Вона жила в маленькій квартирі на околиці міста, бо батька не стало багато років тому.

Ігор час від часу телефонував їй, але швидше для годиться, щоб не бути поганим сином, і навіть не пам’ятав, коли востаннє навідувався до неї в гості.

І ось, після розлучення, він зрозумів: він більше не має того, що раніше вважав звичним і важливим. І це не тільки відсутність дружини, це відчуття порожнечі у самому житті. Він хотів повернутися до того, що було для нього справжнім і стабільним, до чого він так звик, адже ніхто не любить почуватися самотнім, кожному з нас потрібна близька людина.

Ігор і сам не зчувся, як все частіше він став телефонувати мамі, дзвонив їй в основному по вечорах. Вони розмовляли про все, про що завжди: про погоду, про здоров’я, про сусідів.

– Мамо, як ти себе почуваєш? – запитав він одного вечора, коли Валентина Павлівна в черговий раз поскаржилася на свою застуду.

– Та нічого, синочку, як завжди. Стараюсь триматися. Але от ці болячки… не відпускають, – її голос звучав спокійно, хоча в ньому все більше відчувалася втома.

У Ігоря щось у грудях стиснулося. Він зрозумів, що мати завжди намагалась приховати свої проблеми, бо не хотіла ставати для нього обузою.

– Мамо, може, тобі краще переїхати до мене? В мене є місце, ти б тут жила, і я б міг більше про тебе піклуватися.

Він чув, як вона зацікавлено затримала подих, а потім відповіла:

– Ой, синку, дякую, але не треба. У тебе ж своє життя, а я, сама знаєш, звикла до своєї квартири, навіть якщо вона маленька. Що я буду робити у тебе? Та й не звикла я до чужих стін.

– Мамо, я тебе розумію, але… я хочу, щоб ти була тут, ближче. Тобі біля мене буде простіше, та й мені теж, спокійніше. Як я можу спокійно жити, коли знаю, що ти одна вдома, і що можливо тобі потрібна моя допомога?

Ці слова сина зачепили маму за живе, адже кожна матір хоче почуватися потрібною своїм дітям, але жінка все одно не могла дозволити собі погодитися.

– Синку, не переймайся, я сама… Ти й так мені вже багато допомагаєш. Не хочу бути на тобі в тягар.

– Ти не тягар. І ми з тобою не чужі люди. Якщо не хочеш зразу, то давай хоча б попробуємо кілька днів, і побачиш. Я б не пропонував, якби не був впевнений, що так буде краще для нас обох.

Тим часом, Ігор почав часто навідувати матір. Він проводив більше часу в її маленькій квартирі, допомагав з побутом, разом із нею наводив порядок, приносив продукти. І тоді він зрозумів, як сильно вона змінилася за останні роки. Їй стало важче ходити, їй бракувало сил на багато простих речей, але в її очах ще жевріли залишки тієї жіночої сили, що колись допомагала їй витримати всі труднощі життя.

Через кілька місяців Ігор повернувся до цього питання. В один із візитів, коли вони сиділи разом за чашкою чаю, він запитав знову:

– Мамо, може, ти все ж таки переїдеш? Ти ж бачиш, я не можу тебе залишити тут, і без тебе мені важко. Я не хочу, щоб ти залишалася на самоті.

Мати, дивлячись на сина, ніби побачила його по-новому. Вона довго мовчала, а потім тихо сказала:

– Синку, ти ж знаєш, що я завжди жила для тебе. Як тільки я побачила, що ти виріс, маєш свої справи і свої турботи, я зрозуміла, що мені треба відійти на задній план, тому намагалася тобі не заважати. Але тепер я бачу, що зараз ти вже не той, який був кілька років тому… Ти став іншим. І я бачу, як ти турбуєшся про мене. Може, ти й правий…

Ігор сидів у тиші, слухаючи її слова. Він згадав, як часто в молодості не розумів матері, як не завжди був терплячим до її прохань і слів. І ось тепер він відчував, що її спокій і мудрість стали для нього важливими.

– Мамо, я просто хочу, щоб ти була щаслива, хоч на схилі літ, – сказав він тихо. – Ти завжди була поруч, навіть коли я тебе не цінував. Але я хочу змінити це. І тепер я хочу бути поруч з тобою, підтримувати тебе так, як ти підтримувала мене все життя.

Мати посміхнулася, її погляд став ще ніжнішим.

– Я і справді вже не така сильна, як раніше, і я вже не можу бути сама. Дякую, що ти зумів вчасно побачити це.

Вже через кілька днів вона переїхала до нього. Ігор допоміг їй облаштувати куток в його квартирі, вони разом поставили її улюблені квіти на підвіконня, на столі з’явилися її улюблені чашки. Це був не просто новий етап у їхньому житті, а справжнє відновлення стосунків, яких так не вистачало.

Ігор зрозумів, що родина — це не просто люди, з якими ти живеш під одним дахом. Це ті, хто завжди буде твоїм тилом, хто підтримає навіть у найскладніші часи. І для нього, після всіх цих років, було важливо бути з тією людиною, яка дала йому життя, яка була поряд навіть тоді, коли він не міг це оцінити.

Вони сиділи разом, пили чай і сміялися, згадуючи минуле. Ігор не раз згадував свої молоді роки, коли він був у гонитві за тим, що не мало значення. Але тепер, на цей момент, він знав одне – родина була важливішою за будь-який успіх і досягнення.

І його серце більше не відчувало порожнечі, адже справжнє щастя було зовсім поруч.

А мама щовечора продовжувала молитися за свого сина, сподіваючись, що він ще зустріне ту жінку, яка полюбить його і проведе решту життя з ним, бо ніхто не хоче бути самотнім, а особливо важко самотність відчувається в старості.

Джерело