— Ігорю, ну що вона мені зробить? Вона просто домогосподарка. У неї ні грошей на адвокатів, ні характеру. Вона звикла бути в моїй тіні. Оформи все до кінця місяця. Ліка вже питає, коли ми поїдемо на Мальдіви як офіційна пара.

Олена не відчувала ніг. Світ закрутився перед очима. “Просто домогосподарка”. “Дача в Зазим’ї”. “Ліка”.

Вона не увійшла в кабінет. Вона тихо розвернулася і вийшла з будівлі, в якій колись, двадцять років тому, сама проєктувала інтер’єр для першого, ще маленького офісу свого чоловіка.

Увечері Олексій повернувся в гарному гуморі. Він насвистував якусь мелодію, зняв туфлі й пройшов на кухню.

Олена сиділа за столом. Перед нею лежав той самий зім’ятий чек. Ні вечері, ні накритого столу не було.

— А що, в нас сьогодні розвантажувальний день? — з награною веселістю запитав він, відкриваючи порожній холодильник.

— Хто така Ліка? — голос Олени був рівним, але в ньому бриніла сталь.

Олексій завмер. Потім повільно зачинив дверцята холодильника і обернувся. Його обличчя вмить стало холодним і жорстким.

— Ти нишпориш по моїх кишенях? Дожилися.

— Я перу твій одяг, Олексію. Вже двадцять п’ять років. То хто така Ліка? Та, кому ти купуєш діаманти за сто п’ятдесят тисяч, поки твоїй дружині залишається комбайн і «дача в Зазим’ї»?

Він зрозумів, що вона знає все. І, замість того, щоб виправдовуватися, перейшов у наступ. Це була його улюблена тактика.

— Знаєш що? — він підійшов до столу і сперся на нього руками, нависаючи над дружиною. — Я радий, що ти сама почала цю розмову. Так, у мене є жінка. Молода, красива, амбітна. Жінка, з якою мені не соромно вийти у світ! А на кого перетворилася ти?

— На кого я перетворилася? — Олена підвелася, її очі палали. — Я перетворилася на твій тил! На твою прислугу, кухарку, медсестру для твого батька!

— Я тебе не змушував! — зірвався на крик Олексій. — Ти сама обрала сидіти вдома! Тобі так було зручно! Жити на всьому готовому, витрачати мої гроші!

— Твої гроші?! — Олена вдарила кулаком по столу. — Ти забув, як ми починали? Хто малював ночами креслення, щоб ти міг здати свої перші підряди? Хто забув про свою кар’єру, бо ти благав: «Оленко, допоможи з татом, я не витягну»? Я віддала тобі свою молодість, своє здоров’я, свій талант!

— Талант? — Олексій засміявся, і цей сміх був страшнішим за удар. — Який талант, Олено? Ти була звичайною студенткою. Ти б ніколи нічого не досягла. Ти ніхто без мене. Все, що є в цьому домі, — моє. І якщо ти хочеш скандалу — будь ласка. Але запам’ятай: ти підеш звідси з тим, з чим прийшла. Зі своїми амбіціями і порожнім гаманцем. Документи на розлучення мій юрист привезе тобі в п’ятницю. Раджу підписати мирно.

Він розвернувся і вийшов геть із дому. Гучно грюкнули вхідні двері, потім заревів мотор його позашляховика.

Олена сповзла по стіні на підлогу, закрила обличчя руками і вперше за багато років заридала — голосно, по-звірячому, випускаючи назовні весь біль, образу і відчай розтоптаної жінки.

Вона не чула, як на кухню тихо зайшов Петро Якович. Він не став її заспокоювати словами. Він просто сів поруч на стілець і поклав свою важку, зморшкувату руку на її тремтяче плече.

— Плач, доню. Виплач цю слабкість. Бо з завтрашнього дня ти будеш сильною.

Наступні три дні Олексій не з’являвся вдома. Він ночував у своєї нової пасії, насолоджуючись свободою і відчуттям власної безкарності. Він був упевнений: Олена зламається. Вона поплаче, злякається злиднів і підпише все, що він їй підсуне.

У п’ятницю вранці він приїхав у супроводі свого юриста, Ігоря. Олексій був одягнений з голочки, пахнув дорогим парфумом і випромінював упевненість.

Олена чекала їх у вітальні. Вона була одягнена не в звичний домашній костюм, а в строгу темно-синю сукню. Волосся акуратно зібране, на обличчі — легкий макіяж, який приховав сліди безсонних ночей. Вона сиділа рівно, склавши руки на колінах.

— Привіт, — недбало кинув Олексій, сідаючи навпроти. Ігор дістав із дипломата теку з документами. — Давай без істерик, Олено. Ігор зараз усе пояснить. Я вчинив благородно. Дача твоя. Плюс, я дам тобі підйомні — десять тисяч доларів. Цього вистачить, щоб ти знайшла собі якусь роботу… не знаю, касиром чи де там беруть без досвіду.

Олена мовчки дивилася на нього. Її погляд був таким холодним, що Олексію стало трохи ніяково.

— Підписуй тут і тут, — юрист посунув до неї папери і ручку.

Олена взяла ручку, покрутила її в пальцях і раптом спокійно сказала:

— Я не буду цього підписувати.

— Олено, не зли мене! — спалахнув Олексій. — Ти що, хочеш судитися? За які гроші? Я розмажу тебе по стінах у суді! Ти залишишся взагалі без нічого, навіть без дачі!

— Судитися доведеться не зі мною, Олексію, — пролунав від дверей хрипкий, але твердий голос.

Усі обернулися. До вітальні, спираючись на ціпок, повільно заходив Петро Якович. У його другій руці була стара, потерта шкіряна тека.

— Тату, йди до себе. Це наші розбірки, не втручайся, — роздратовано махнув рукою син. — Тобі не можна нервувати. Олена, проведи батька!

— Олена нікуди не піде, — відрізав старий, сідаючи в крісло на чолі столу. — А от ти, синку, зараз дуже уважно мене послухаєш. Бо ти, здається, забув, хто заклав фундамент твоєї імперії.

Олексій зверхньо закотив очі:

— Почалося. Тату, твої лекції про мораль зараз недоречні.

— Це не лекція про мораль. Це лекція з юриспруденції. Ігорю, ви ж юрист? — звернувся Петро Якович до адвоката.

— Погляньте-но на ці документи.

Старий витяг із теки пожовклі папери і кинув їх на стіл. Юрист невпевнено взяв їх, почав читати. З кожною секундою його обличчя витягувалося, а очі ставали все ширшими.

— Що там, Ігорю? — напружився Олексій.

— Олексію Петрович… — юрист зглотнув. — Це… це договір позики. Від 2005 року.

— Ну і що? — розсміявся Олексій. — Так, батько дав мені гроші з продажу дідової землі, коли я відкривав фірму. Це був подарунок! Які борги, строк давності минув сто років тому!

— Ви не дочитали, Олексію Петрович, — тихо сказав юрист, витираючи піт з чола. — Гроші були дані під заставу 51% акцій вашої компанії. І договір складений так хитро… Він безстроковий. Точніше, строк його погашення настає на вимогу кредитора. А кредитор має право вимагати або суму з індексацією — що зараз становить близько трьох мільйонів доларів… або ж забрати заставу. Тобто контрольний пакет компанії.

Олексій зблід. Він вихопив папери з рук юриста.

— Це маячня! Це підробка! Я такого не підписував!

— Підписував, Льошо, — спокійно сказав Петро Якович. — Ти тоді так поспішав, тобі так горіли ті гроші, що ти підмахнув усе, що мій старий друг-нотаріус тобі підсунув. Я тоді ще подумав: дурний хлопець, не читає, що підписує. Вирішив підстрахуватися. На випадок, якщо гроші зіпсують тебе. І, як бачу, не помилився.

Продовження у першому коментарі