Хіба таким уявляла Інна своє заміжжя? Адже після весілля всього рік пройшов, і ось зараз сидить і витирає сльози:

– А спочатку ж все непогано було. Батьки купили нам однокімнатну квартиру. На весіллі грошей надарували. Якими великими здавались тоді мені ці гроші. А їх, навіть на косметичний ремонт квартири та меблі, не вистачило.

Данило теж золоті гори обіцяв, а я повелася.

Як він інститут закінчив, великим начальником мріяв бути.

Який із нього начальник? Вже цілий рік майстром працює, заробляє небагато. Хіба на такі гроші проживеш?

Вже й забула, коли собі гарні речі купувала. Два ноутбуки і обидва старі, працюють погано, а щоб новий нормальний купити, нашої загальної місячної зарплати не вистачить.

Дістало мене таке життя!

---

Коли Данило прийшов додому, молода дружина сиділа на дивані і дивилася кудись у вікно.

– Привіт! – буркнув він.

У відповідь мовчання.

– Що знову не так? – спитав він.

– Все не так…

– Гаразд, давай пообідаємо, потім поговоримо.

– Пообідаємо? – завелася дружина. – А їсти нема що.

– Картоплю посмажила б. Там є сало в морозилці.

– Ось сам і смаж свою картоплю і їж із салом і цибулею, а я іншу їжу хочу!

– Зарплата прийде, що-небудь купимо, – йому ніяк не хотілося сваритися, хотілося поїсти й лягти відпочити.

– А тобі на думку не спадає, що осінь уже, а потім зима, а мені одягти нічого. Я ношу куртки, які мені ще батьки купували.

– Ось і повертайся до батьків і не псуй мені життя.

– От і добре! Давай подамо заяви і розлучимося, – рішуче сказала Інна. – Досить один одному життя псувати.

– Ось завтра і подамо.

– Завтра і післязавтра я працюю.

– Ось, коли у тебе вихідний буде, я теж вихідний візьму і подамо заяву, – у голосі молодого чоловіка теж звучала рішучість.

Спали вони тієї ночі окремо…

---

Наступного дня Данило повернувся додому після роботи. Дружини не було, вона працювала в супермаркеті, два через два з дев’ятої до дев’ятої. Він зайшов на кухню, маючи намір посмажити картоплі, і тут пролунав дзвінок від матері.

– Доброго дня, мамо!

– Привіт! – голос матері був загадковим. – Ти не забув, що у бабусі з дідусем золоте весілля.

– Ой… Так!

– Вони в суботу кличуть усіх в гості.

– Мамо, у нас грошей на подарунок немає, – Данило спробував якось відмовитися, розуміючи, що все одно не вдасться.

– Ми з твоїм дядьком купили їм дорогі золоті каблучки, від усіх нас. Усі їхні нащадки мають зібратися. У суботу на першу годину.

– Гаразд.

Він відклав телефон і сумно зітхнув, знову чекає серйозна розмова з дружиною.

Зазирнув у морозильник. Там лежав тільки невеликий шматок курячого м’яса:

– Зварю я картоплі, помну гарненько і відварю курку.

Він сьорбнув чаю і зайнявся приготуванням вечері.

---

Інна повернулася додому, як завжди, біля десятої. Хотілося їсти.

– Хоч би своєї смаженої картоплі залишив, – майнула в неї думка.

Жінка зайшла в квартиру. Пахло, чимось смачним. Вона роздяглася і зайшла на кухню. На столі стояли тарілки з картопляним пюре і куркою.

– Сідай! – чоловік кивнув на стілець.

– Ого, бачу ти щось новеньке приготував, – посміхнулася вона.

– Звичайна страва, – махнув рукою Данило. – У мене до тебе є розмова.

Вони сіли за стіл. Їли мовчки.

Інна нагріла чайник і заварила собі й чоловікові чаю.

– І що ж там у тебе за розмова? – запитала жінка.

Данило задумливо подивився на дружину.

– У дідуся з бабусею золоте весілля в суботу, – сказав він. – Запросили вони й нас.

– Це ті старі, які нам 50 тисяч на весілля подарували?

– Вони. Давай сходимо!

– Ми ж розлучатися зібралися? – знову посміхнулася дружина.

– Інно, давай просто сходимо! Ми ж поки що не розлучилися.

– Мені навіть одягнути нічого, а там твої сестри, і рідна, і двоюрідна будуть, і невістка.

– Ми йдемо не до моїх сестер, а до дідуся з бабусею, – Данило намагався говорити, якомога спокійніше, але щось не виходило.

– Гаразд, ходімо! Може востаннє разом у гості сходимо.

---

За ними заїхав батько на своїй машині. Батько з сином сіли наперед, а мати з невісткою на задньому сидінні.

Хвилин п’ять їхали мовчки, а потім свекруха тихо спитала в невістки:

– Ви що, посварилися?

– Ні, – та похитала головою і зобразила на своєму обличчі посмішку.

– Дивись, які ми їм обручки на золоте весілля купили.

– Гарні! – схвально сказала Інна.

– Живіть дружно, через п’ятдесят років і вам діти й онуки ще одні золоті каблучки подарують.

Інні навіть лячно стало:

– П’ятдесят років? Це ж ціла вічність. Я стільки не проживу…

---

Дідусі онуки й молодші невістки одразу відвели Інну, готувати урочисту й розважальну програму для ювілярів.

Вона із задоволенням зайнялася цим, просто, не хотілося стояти поруч із чоловіком і вдавати, що у них все гаразд.

Всі вони були приблизно її ровесниці, може зовсім трохи старші. Та й чоловіків своїх вони сварили за щось, але Інна бачила, хоч і сварили, але любили, і мимоволі в голову думки про свого чоловіка приходили:

– А я Данила люблю? Любила, принаймні, два-три місяці тому, – і тут же ж, наче виправдання: – А він мене любить? Любив би так себе не поводив, і роботу іншу знайшов би, і дитина б у нас була. Крім нас, у них у всіх діти є поки що по одному, але, напевно, і про других думають.

---

Свято пройшло весело і цікаво, напої були дорогі, страви смачні. Розходитися зібралися вже ближче до вечора.

– А хто прибиратиме? – гукнув хтось із жінок.

– Данило, Інно, допоможете? – раптом спитала бабуся.

– Так, – довелося відповісти невістці.

– От і добре! У нас і переночуєте.

Всі розійшлися, а Данило з Інною почали прибирати.

---

Впоралися вони швидко, дві години вистачило. Потім знову сіли пити чай за стіл.

– Подумати тільки, – похитала головою бабуся Ліза. – Ми з тобою, Грицю, п’ятдесят років разом прожили.

– І що, не сварились? – несподівано для себе, спитала Інна.

– Яке там не сварились? – засміялася бабуся. – Ми навіть розлучатися ходили. Дійшли до ЗАГСу і передумали.

– А чому?

– Ти знаєш, скільки він заробляв? Влаштувався на якусь роботу, де зовсім не платили.

– Нормально я заробляв! – обурився дідусь. – Це тобі все не вистачало! Усе з себе принцесу показувала.

– Нормально, ти потім почав заробляти. А щодо принцеси… Я що не бачила, як ти сяяв, коли на нас озиралися і шепотілися: яка гарна пара! Це на мене й озиралися.

– Ой, ой, ой, я вищий за тебе мало не на голову був.

– Та що з тобою, зі старим говорити? – махнула рукою бабуся.

– А забула, як я цей будинок збудував?

– Це твій обов’язок. У нас уже двоє дітей було, син дорослий, він тобі й допомагав…

Інна бачила, що літні люди, хоч і здавалося, сварилися, але дивилися один на одного очима сповненими любові, а в голову прийшла зовсім дивна думка:

– Вони п’ятдесят років тому були такими ж, як ми з Данилом зараз. Так само сварилися, і тоді вважали, як і ми, що привід для сварки був серйозним, а зараз про це згадують із посмішкою. Напевно, у всіх пар так було не лише п’ятдесят, а й п’ятсот років тому.

– Я розумію, що молодому хочеться всього, – продовжила бабуся і раптом дістала з кишені гроші. – На, Інно! Купиш, щось собі й Данилові.

– Бабусю, не треба! – похитала головою невістка.

– Бери, бери! Ми з дідом не збідніємо, а вам зайвими гроші не будуть.

– Гаразд, Лізо, пора спати! – дідусь підвівся зі стільця.

– І справді, весь день на ногах, – встала й бабуся. – Данило, займайте кімнату, в якій ти гостював у нас.

– Ходімо, Інно!

Вони зайшли у кімнату, й Інна одразу опинилась в обіймах чоловіка…

---

Данило вже заснув, а Інна все думала:

– Добре, що ми не розлучилися. Завтра підемо в магазин і купимо щось із одягу на осінь, а через п’ятдесят років діти подарують нам нові золоті каблучки… Вже через сорок дев’ять…

Її очі стали закриватися, й Інна заснула міцним щасливим сном…

Джерело