Ніколи Інна не думала про те, що в неї в сім’ї щось не так.

Чоловік чудовий, донька росте Оленочка, він працює на хорошій посаді, котедж вони мають на дві сімʼї. Пощастило ж як! Сусід завжди на якихось заробітках, його частина будинку закрита на замок, а вони одні.

Інна поки що не працює. Оленочка маленька зовсім, нещодавно рік виповнився. У садок рано віддавати, у ясла вона ніколи не ходила.

Чоловік так і сказав:

– Дивись за донькою й за господарством. Моєї зарплати вистачає. Оленка підросте, потім вирішимо.

Ось вона й керує господарством і виховує донечку.

У будинку завжди чисто, прибрано. Обід-вечеря готова, на кухні вона велика майстриня. А вранці іноді любить встати раніше і прасувати одяг.

Увечері чоловік принесе його з морозця – сушать на подвірʼї, а воно все підсохне і прасувати одне задоволення. А який запах свіжості на всю кімнату!

Чоловік Валерій дуже любив прокидатись від цього запаху. Потім сніданок, смачний, ситний, і він поспішає на роботу. А вона Оленочку нагодує, посадить із іграшками, і за справи береться.

Вирішила Інна, що її будинок – її фортеця! А чоловік у хаті господар і здобувач.

Так вона й у своїй родині росла: батько завжди голова, мати при ньому й при дітях, дбайлива, всіма шанована. А як же ж інакше?! На ній господарство тримається і лад у сім’ї. Вони з батьком поганого слова ніколи один одному не сказали. І в селі їх усі дуже поважали.

А потім Інна виросла й поїхала вчитися. Шити вона любила з дитинства. Тому закінчила навчання і пішла працювати в ательє з пошиття одягу, де була на своєму місці.

А незабаром вона познайомилася з Валерієм, той саме диплом свій з відзнакою отримав.

Кохання в них одразу велике, серйозне. Він Інну швидко заміж покликав. Якось заслаб, у лікарню потрапив, ще до його пропозиції діло було.

Вона відвідувала його щодня, від ліжка не відходила, доки лікар чи медсестра не виставлять. Вийшла вона якось у коридор, а двері як слід не зачинила. А з ним у палаті чоловік літній лежав. Обоє вже одужували.

І ось чує вона, цей мужик Валерію й каже:

– Ти, Валерію, дівчину бережи. Зараз таких не знайдеш. Дбайлива, добра. А то хтось око покладе та й відведе. Вона ж у тебе ого яка красуня!

Інна почула ці слова й додому бігом. Що справді, вона така вже хороша? Але збоку, кажуть, видніше…

Одужав Валерій, повернувся до себе додому. Слабий трохи, але це нічого. Вона його швидко на ноги поставить. Щодня з роботи біжить до себе спочатку, переодягнеться і до нього, щоб дізнатися, як її коханий почувається. Приготує, поїдять разом і він її додому проводить.

А одного разу не відпустив він Інну. Пригорнув її до себе міцно й каже:

– Виходь за мене, Інночко! Люблю я тебе і все життя на руках носитиму!

Повірила вона, обійняла ніжно й погодилася.

І ось уже третій рік живуть вони у добрі й злагоді. Як Оленка народилася, Інна так із декрету й не вийшла. Валерій наполіг, та вона й не опиралася. Яка з неї робітниця з малою дитиною? Он її колега Ліда, тиждень працює, два-три на лікарняному. Дитина маленька слаба часто, то одне, то інше.

Ні, напрацюється вона ще, коли донька підросте. А поки що у чоловіка все добре на роботі, зарплата, премії бувають. Вистачає їм. А як прийде Валерій додому, то одразу відчувається його сильна чоловіча рука: тут відремонтувати, там полагодити. Особливо коли сусід переїхав і вони викупили його половину. Весь будинок став їхнім.

Чоловік сам весь ремонт зробив і перепланування, і тепер у них великий просторий будинок.

Увечері Оленку спати вкладуть, сядуть на диван поряд, і рука чоловіка, потужна, міцна, ковзне їй на плече, і всю втому зніме.

Все йшло чудово, поки одного теплого суботнього дня не пішла вона з Оленкою на прогулянку в парк і не зустріла там Марину.

Вона з Валерієм разом працювала бухгалтеркою. Розговорилися.

– А твій, же ж де ходить? – запитала Марина.

– На роботі, сказав, що термінові справи якісь. Та на пів дня всього, – відповіла Інна, тримаючи доньку на руках.

– Ой, дівчино, мушу я відкрити тобі одну таємницю, – раптом сказала Марина.

– Яку ще таємницю? – Інна не розуміла, що відбувається.

– Тяжко працюєш ти, поки твій із новою начальницею відділу шури-мури крутить! Вона його собі у зами хоче. Обідати разом ходять. Ти впевнена, що він на роботі?

Інна аж посміхнулася: впевнена, мовляв. І не такий її чоловік, щоб на чужих жінок задивлятися.

– Ну, дивись, – сказала Марина. – Моє діло попередити. І за собою слідкувати треба, люба.

Сказала і пішла легкою ходою по доріжці, а Інна з донькою поспішила додому. Прийшла, глянула на себе у дзеркало. Та-а-ак, не дуже гарна картина. І як вона раніше не помічала?

Сукня така собі, сама шила ще до пологів. На голові волосся в гульку зібране.

Косметику ніяку не визнає, окрім гігієнічної помади. Та й та кудись зникла, тож губи сухі. Щоки білі. Ось тобі й красуня!

Інна засмутилася, привела себе трохи в порядок до приходу чоловіка. Він прийшов після обіду стомлений, сказав, що працювали всім відділом. Начальниця нова спуску не дає.

Інна промовчала, не стала розпитувати про цю начальницю, але в душі засів якийсь червʼячок чи то хвилювання, чи то недовіри і навіть ревнощів. І захотілося їй на цю начальницю подивитись. Тоді вона одразу зрозуміє, правда це все чи жіночі плітки.

У понеділок зранку чоловік пішов на роботу, а до обіду вона домовилася з сусідкою, щоб та за Оленкою доглянула.

Інна підійшла до офісу чоловіка, двір у них великий, стоянка машин, дерева ростуть. Вона стала віддалік, щоб на очі не потрапляти і бачить: виходить жінка із дверей, а за нею… Її Валерій!

Ідуть вони в кафе, яке через дорогу, розмовляють. Встигла помітити Інна, що обличчя в обох серйозні. На «шури-мури” не схоже. Хоча не при співробітниках же ж показувати симпатію! Слідом вона не пішла, звичайно. Але роздивилася жінку добре.

Дуже приємна, симпатична, років їй близько сорока. Доглянута. І фігура гарна, і одягнена красиво, і волосся вкладене як треба. Так, якщо вона самотня, то за такою жінкою будь-який чоловік почне доглядати. Стоїть Інна, дивиться їм услід, а очі заплакані. Невже правда?

І раптом чує гучний голос:

– Валерію Петровичу, Ольго Іванівно, зачекайте, я з вами.

І їх наздогнав солідний чоловік, певне, колега. Так утрьох і зникли вони в кафе, а Інна поспішила додому. Було трохи сумно, трохи хвилююче. Вірити в плітки Марини не хотілося. Але як же ж її чоловік елегантно виглядав поряд із цією начальницею!

Справжня жінка стежить за собою. Не те, що вона!

Повернулась Інна додому, забрала Оленочку, погодувала і вклала в ліжечко на післяобідній сон. Сама вимила голову, висушила феном. Волосся у неї густе, красиве. Тому постаралася вкласти його трохи на інший манер. Вже краще.

Одягла штани, блузку. Балетки дістала з шафи, а домашні стоптані капці прибрала куди подалі. Давно пора їх викинути і нові купити.

Зробила салат, приготувала картопляну запіканку з м’ясом. І стали вони з донькою Валерія з роботи чекати.

Він прийшов вчасно, поцілував обох, перевдягнувся і до столу. І тільки зараз він помітив зміни в дружині, оглянув її з ніг до голови і сказав:

– У нас свято сьогодні?! Ти якось незвичайна виглядаєш, Інночко!

– Ну, по-перше, сьогодні день нашого знайомства. А по-друге, я випадково дізналася, що тебе хочуть підвищити на роботі, заступником начальниці відділу станеш.

– Я мовчав, доки наказ не підпишуть. Ти ж знаєш нашого директора. Впертий мужик. Ольга Іванівна, моя начальниця, давно мене просуває, а він все зволікає. Ось і чекаємо. А ти звідки знаєш?

– Марину випадково зустріла, вона сказала, – відповіла Інна.

– Зрозуміло, рахуй, що сорока на хвості принесла. Ох вже ця Марина, пліткарка. Все про всіх знає!

– І що вона знає? – не вгавала Інна.

– Та всі її цураються. Наш головний інженер Андрій Павлович і Ольга Іванівна вирішили одружитися. Кохання у них. А на роботі це начебто не вітається. І ось зберігають все в таємниці, не дай Боже Марина дізнається. Розкаже всім.

Інна дивилася на чоловіка, а самій аж заплакати хочеться. Як вона могла в ньому засумніватися?! Як?! Адже якщо любиш людину, то довіряєш їй до кінця, а вона ще й стежити пішла!

– Ми сьогодні втрьох обідали з Ольгою й головним, – продовжував Валерій. – Обговорювали деталі їхнього весілля. До речі, ми запрошені. Оленочку зможеш на вечір із сусідкою залишити?

Інна кивнула.

– На роботі поки що ніхто нічого не знає. Це буде сюрприз. А ми з тобою й Оленкою на вихідних підемо тобі вбрання купувати.

Інна обійняла чоловіка і мало не розплакалася.

Так, важко іноді буває в житті, але важливо ще більше не ускладнювати. Якщо любиш людину, треба завжди почуватися одним цілим. Це гарантія від недовіри, непорозуміння, від ревнощів, що нарешті руйнують все. Так, це праця, але воно того варте.

…На весіллі Ольги та Андрія Інна з Валерієм були однією з найкрасивіших пар. Він в елегантному костюмі і вона в бірюзовій сукні й срібних туфельках. Вони привертали до себе увагу колег по роботі. До Валерія підходили колеги й вітали із призначенням. Він тепер заступник начальника відділу.

Навіть директор підійшов і потис руку зі словами:

– Вірю у ваші сили, молодець! А дружина у вас просто красуня.

Підійшла й Марина, відвела Інну вбік і сказала:

– Не було у них жодного роману, показуха одна. Ділове партнерство я прийняла за інтрижку. Вибач, Інно. Ти розумниця…

– Я знаю, – відповіла Інна. – Тільки моя тобі порада, не роби про себе погану славу в колективі. Не пасує тобі це.

Але тут її обійняв Валерій своїми сильними, але такими ніжними руками, і повів туди, де веселилися гості й щиро раділи за прекрасну, зрілу і таку чудову пару, Ольгу та Андрія…

Від чоловіка Інни йшло тепло, віяло надійністю і чимось таким, що говорило без слів – ти з донькою у надійних руках.

А більше їй нічого й не потрібно від життя…