— Так і сказала мені, що я до всіх на допомогу летіла, а їй нічого не дала, не думала про неї зовсім, – засмучена Людмила Ігорівна. – Мовляв, їй мені дякувати нема за що.

— От негідниця, – хитає головою подруга. – А життя ти їй не дала? Виховувала одна, коли овдовіла, вітчима їй не привела, дбала про те, щоб дівчинці гірше не стало з новим чоловіком матері, а тепер що? “Відвали, матір, ти мені мільйонів не подарувала”, – чи так?

— Виходить справді, що так, – сумує пенсіонерка. – Буквально про мільйони й мова пішла. Я попросила її допомогти мені грошима, а почула, що дочка не може. Та як не може? Вони непогано живуть із зятем, заробляють пристойно. Ну й дорікнула їй, що інші діти своїм батькам на старості років допомагають, а Юля живе своїм життям…

— Інші діти допомагають? – зло усміхнулася донька. – Ну напевно батьки цих самих інших дітей їм теж щось давали на старт у житті, а не відмовлялися від благ на користь чужих дітей? Ти, мамо, завжди допомагала всім, крім мене. Що ж тепер ти з мене питаєш? От і йди та попроси матеріальну підтримку в тих, кого ти свого часу облагодіяла. А мені треба про своїх дітей думати, вже вибач, їм добра тітка нічого в дзьобику не принесе. І добра бабуся, найімовірніше, теж.

Людмилі Ігорівні 68 років, її єдиній доньці Юлії 42. Дочка заміжня, виховує з чоловіком двох дітей. Онуки ще зовсім маленькі: 7 років і 4 роки, хоча в шлюбі дочка 17 років. Перші роки не планували дітей, ставали на ноги, робили кар’єру. Як виявилося, Юля звинувачує в цьому свою матір. Дівчина вийшла вона заміж із голою дупою за приїжджого, у якого теж не було ні кола, ні двору. Довелося наживати все з нуля.

— Ми почали з кімнати в комуналці й то в кредит, які нам були діти, – каже Юлія. – Були б діти одразу, тільки мама про мене геть не думала, роздавала свій спадок тим, хто його найбільше потребував. На її думку. Дочці ж рідній нічого не треба було, ага. Це тепер у нас трикімнатна. Іпотеку за неї закрили зі спадщини чоловіка. А тоді, на старті нам треба було дуже й дуже лапками ворушити, щоб пробитися в житті й щось нажити. А тепер мама в образах.

У чому справа? Що Юля ставить матері в провину? Зараз розповім.

Людмила Ігорівна у своєї матері була не єдиною дочкою, була в неї ще й молодша сестра. Коли Юлі було 7 років тітка тільки-тільки вийшла заміж, а коли Юлі виповнилося 9, не стало її рідного батька – нещасний випадок. Жили вони сім’єю на території покійного батька, точніше, номінально квартира належала дідові по батькові, але той оформив житло на вдову сина. Чому не на внучку – Юлі досі незрозуміло, але ось так вийшло.

Людмила Ігорівна більше заміж не вийшла, як каже: не хотіла доньці вітчима, але Юля впевнена, що матері просто було не до цього, вона все життя бігала допомагати своїй сестрі.

— А як не бігати, – хитає Людмила Ігорівна головою. – У сестри двоє, старша дитина зʼявилася з дуже великими проблемами. Інвалід дитинства, з ним стільки було клопоту!

Мама допомагала сестрі возити її дітей у поліклініку, залишалася з проблемним племінником, коли сестра пішла по другого малюка. Жила тітка Юлі у свого чоловіка, але поява другого здорового малюка сім’ю абсолютно не склеїло, за кілька років чоловік тітки заявив, що втомився і просто подав на розлучення.

— Сестра тоді була в такому стані, що жах просто. Забрала дітей, речі свої і прийшла жити до мами. А мама наша вже дуже хворіла, – каже сама Людмила Ігорівна. – І ось, мама дуже важка, у сестри на руках інвалід і дворічний малюк. Що мені було робити? Кинути їх, мовляв, як хочете?

— Мама там, а я вічно вдома одна сиділа, – згадує Юля про той час. – Взимку ходила в демісезонному пальто і чоботях. Ні, мама нормально заробляла, просто всі ресурси йшли на сестру з її нещасним потомством, а я обійдуся. У мене нирки на все життя застуджені з дитинства. Бабуся по батькові мені теж не допомагала, вона на чоловіка образилася, що він матері моїй квартиру підписав, ну і викреслила з життя і матір, і мене заодно. Діда не стало, материна зарплата і моя пенсія йдуть тітці на її дітей. Я тоді просто не дуже розуміла, що відбувається, просто дивувалася, чому всі живуть краще за нас. Чому тітки молодший син потребує зимового комбінезона, а мені пропонують теплішу кофту під осіннє пальто вдягнути. І це взимку!

— Ну хто ще їм допоможе, – розводила мама руками. – Батько їх кинув, сестра працювати не може через старшого сина і бабусю. Ну ти ж уже велика, усе розумієш.

І Юля намагалася «розуміти». А потім не стало бабусі. Мати вступила у спадок за нею, квартира стала належати мамі й тітці навпіл. Старшого двоюрідного брата не стало через кілька років після бабусі, а тітка почала зловживати горючими напоями.

І знову мамі було не до Юлі: треба було годувати племінника, стежити, щоб сестра не пустила на випивку всі гроші. І та пускала, дуже часто. Тож одягала племінника мама. А Юля в інституті розносила телеграми темними вечорами, влаштовувалася підробляти офіціанткою, щоб мати можливість себе утримувати.

— Я у 25 заміж зібралася, братові двоюрідному 16 років стукнуло, а тітка з запою не вийшла, – згадує Юля. – Ну і як же, мама кредит взяла на похорон сестри, а я заміж пішла в тому, в чому на роботу ходила. І без жодного банкету. Зате сестру-пияку віднесли мало не з оркестром і банкет поминальний на 50 осіб був.

Але і це ще не все, минуло півроку після кончини тітки, мама з уже повнолітнім племінником сходила до нотаріуса, хлопець вступив у спадок за матір’ю, а добра тітка подарувала сироті свою частину квартири бабусиної.

— Ти вдвох із чоловіком, ви наживете, а він – сирота, – оголосила доньці. – У нього й так життя було не цукор.

— Я тоді така зла була, жах просто, – каже Юля. – Це племінник сирота? А нічого, що в нього була мама? І моя мама в нього теж була. Я б не вимагала продажу квартири негайно, я б почекала, поки б він на ноги не встав. Але… мені взагалі нічого не дісталося. Навіть те, що я мала отримати від діда по батькові, отримала мати. Як це? І про те, що я теж сирота, мати ніколи взагалі не згадувала.

Племінник мами, до речі, дуже скоро одружився. Продав двокімнатну квартиру, що дісталася йому, купив із дружиною квартиру в теплих краях. У нього дві доньки, мама Юлі шле їм подарунки до днів народження і нового року.

— У них же немає бабусі, – каже.

При цьому рідні її онуки отримують якісь смішні шоколадки і копійчані іграшки: у них двоє батьків, бабуся і дід. Нехай далеко, але є. І взагалі, Юля з благополучною матір’ю росла, а в її двоюрідного брата життя відразу було не солодке.

— При цьому племінник про тітку взагалі не згадує, навіть не привітає її з іменинами, але мама ж не ображається, він же зайнята людина, у нього бізнес. А допомоги просить чомусь у мене, ще й ображається на відмову, – каже Юлія. – І дуже їй не сподобалося, що я сказала все, що думаю і з приводу своєї спадщини, про те осіннє пальто моє суворої зими, про те, як я їла картоплю з огірком солоним, а мама несла апельсини і цукерки моєму братові двоюрідному. Нічого я їй не винна. Нехай із племінника питає. І чоловік мій в цьому питанні мене підтримав.

— Ось так, єдина донька, – зітхає Людмила Ігорівна.

Як вважаєте, Юля правильно вчинила?