— Мамо, я не хочу, щоб цей дядько став моїм татом. Він якийсь дивний: шоколадку в гаманці носить, весь час її мнеться, але мені не дає. Я ж бачу, що вона для мене! А ще від його шкарпеток дивно пахне, — заявив шестирічний Дмитро, уважно розглядаючи нового гостя.

Ірина ледь не провалилася крізь землю від сорому за свого сина. Вона взяла Дмитра за руку, повела на кухню й суворо запитала:

— Чому ти мене ганьбиш?

— А що я такого сказав? — здивувався хлопчик, дивлячись на маму невинними очима.

Ірина не стала витрачати час на пояснення, адже в іншій кімнаті чекав чоловік, перед яким треба було вибачитися. Вона лише коротко сказала:

— Побудь тут, почитай книжку й поїж яблуко.

Повернувшись до кімнати, Ірина побачила, як Петро розглядає журнал. Видно було, що й йому незручно. Жінка зітхнула й промовила:

— Петре, здається, нам краще залишити цю ситуацію як є. Дмитро поки що не готовий до таких змін.

Чоловік мовчки підвівся, взувся й пішов.

Пізніше Ірина довго розмовляла з сином. Вона пояснювала, що зміни у їхньому житті можливі, але треба бути відкритими до них. У відповідь Дмитро вкотре нагадав мамі про свою найзаповітнішу мрію:

— Мамо, я хочу сестричку. Щоб вона була схожа на тебе.

Ірина лагідно усміхнулася й відповіла:

— Синку, ти ж знаєш, для цього потрібен тато.

— Знаю, але того дядька я точно не хочу, — буркнув Дмитро.

— Добре, я зрозуміла. Його більше не буде.

Ірина хотіла б вийти заміж вдруге. Їй хотілося подарувати синові щасливу сім’ю, але серед усіх кандидатів траплялися лише одружені, ненадійні або такі, що зовсім їй не підходили.

Першого чоловіка вона втратила кілька років тому й після цього переїхала в інше місто. Тут усе було новим і незнайомим. Єдиною близькою людиною залишалася сестра, яка допомогла їй із роботою. Житло їй надали на підприємстві.

Одного вечора сестра прибігла з новиною:

— Ірино, я знайшла для тебе ідеального чоловіка! Завтра йдемо знайомитися. Він знає, що ти з дитиною, і не проти. У нього великий будинок і господарство, тільки жінки немає.

— Добре, — погодилася Ірина, хоча була насторожена.

Наступного дня вони пішли знайомитися. Щойно вони зайшли у двір, господар, Іван, почав показувати все своє багатство:

— Тут у нас кури, качки, а там свині. Зробимо огорожу, купимо Дмитрові велосипед, хай у дворі катається. У мене велике господарство, роботи вистачає. Сестра казала, ти працюєш? Нічого, звільнишся. На ринку м’ясом торгуватимеш, мені допомагатимеш.

Ірина здивовано перепитала:

— На ринку? Але це зовсім не моє. А як же гуртки для Дмитра?

— Які ще гуртки? Вони непотрібні. Як підросте, піде до школи. Хоч і далеко, але нічого — впораємося.

Ці слова стали останньою краплею. Ірина твердо заявила, що заміж за Івана не піде. Сестра на це дуже образилася.

Увечері, сидячи вдома, Ірина подумала: “Добре, що відмовилася. Ще й усе життя довелося б бути вдячною сестрі. Не хочу жити серед курей і свиней, не хочу ходити в тому, що є, і постійно торгувати на ринку. Це не моє життя”.

Розмовляючи із сином, вона намагалася його заспокоїти:

— Синку, поки що достойних кандидатів немає. Ми з тобою будемо жити удвох і довіримося долі. У нас усе ще попереду: і тато знайдеться, і сестричка буде.