– Ти добре подумала, Іро? У вас діти. У них перехідний вік, – спробувала відмовити Ірину мама.

– Мамо, у них майже завжди вік перехідний. Мені, що чекати доки вони не одружуються, заміж не вийдуть? – відмахнулася дочка.

– Ну і як ти їм поясниш? – запитала Галина Вікторівна.

– А вони все знають. Зараз нічого не приховаєш. Якщо хочеш знати, то я від них і дізналася. Інтернет! Їхній тато щасливий з новонародженим сином. Для нас він зараз у відрядженні, а для них там, – раптом сказала Ірина.

– Що? Просто в інтернеті? – здивувалася мама.

– Звичайно, це не він сам. Це його нова “дружина” все виставила, – пояснила жінка. – Тож не відмовляй мене, мамо. Плакати не буду.

– Ну тоді звісно, ​​доню. Я нічого не знала. Ось же негідник. А такий на вигляд порядний. Був! – махнула рукою Галина Вікторівна.

– Саме так, що був, – зітхнула Ірина.

– А ти вже йому сказала? – поцікавилася мама.

– Звісно сказала. І речі його вже збираємо. Як приїде – валіза до рук і прощай. З чим прийшов, з тим і піде, – тихо сказала Іра.

– Ну і правильно.

Їхню телефонну розмову зупинив дзвінок у двері.

– Це свекруха завітала, – сказала Іра, подивившись у вічко. – Зараз почнеться. Бувай, мамо, я подзвоню потім.

– Здрастуйте, Маріє Романівно. Проходьте, – усміхнулася Іра, відчинивши двері.

– Що це ти надумала? – Прямо з порога почала свекруха – Розлучення! А ти Олексія чому не запитала? Він не хоче розлучатися.

– Забула вас привітати, Марія Романівно. З онуком вас, з поповненням у вашому сімействі, – уміхнулася невістка.

– Чому ти проігнорувала моє запитання? – повторила свекруха.

– Та й ви про онука повз вуха пропустили, – єхидно сказала Ірина.

– Ми зараз про розлучення, а не про онука. Не можна батька дітей позбавляти.

– А ніхто й не позбавляє. Він батько моїх дітей. А тепер і не лише моїх.

– Негідниця ти, Іринко. Ось завжди така була.

– Ну я то негідниця, а син ваш хто?

– Багато ти розумієш. Йому так зручніше. Тут сім’я, ви, а там він у відрядженнях часто буває. Не в готелі ж йому щоразу ночувати і їсти будь-де, – аргументувала свекруха.

– А й справді! Добре влаштувався. Тут живе у квартирі дружини. Там у коханки. Ви самі себе чуєте? Що за нісенітниці ви несете? Тепер сім’я в нього буде там, а тут мати. Речі сина одразу заберете? – Ірина підштовхнула валізи, які вже чекали Олексія в коридорі.

– Подумай, Іро. Не можна так одразу. Не хоче він із тобою розлучатися. А як діти? Подумай про дітей.

– Ми з дітьми вже подумали. Вони все знають.

– Та як про це можна з дітьми думати.

– Це йому треба було думати. А тепер пізно. Мені ніколи, а вам час.

Випроводивши свекруху Іра продовжила збирати валізу.

З дітьми вирішили зібрати все, що належить батькові. Саме позбудуться мотлоху, який заповнив лоджію. Старі вудки, які лежать без діла років десять. Лижі, він їх дуже хотів, але жодного разу не їздили в гори. Капелюх сомбреро. Старий радіоприймач, який він привіз від матері. Дві пари чобіт. Великі відра, рюкзак. Санки з його дитинства, свекруха віддала для онуків. Все це лежало тягарем вже багато років. “Викинути не можна – знадобиться.” – казав завжди Олексій.

Не можна так не можна, забере із собою, подумала Ірина.

Зі школи повернулися діти. Добре, що вона ще тиждень у відпустці. Встигне зібрати речі та на розлучення подати.

– Мамо, а давай на лоджії ремонт зробимо. Я бачив в інтернеті, – сказав п’ятнадцятирічний Олег.

– Ось завтра позбудемося речей і зробимо. Батько завтра приїжджає, – відповіла Іра, а потім подумала та додала, – і їде.

– А можна я сам. Знаєш, як гарно буде.

– Я подумаю.

– Ура, Юля, нам мама дозволила.

Діти мають інші турботи. Звичайно, сумно від розлучення батьків, але що поробиш. А може, й не сумно. Якщо подумати, то батько ними й не займався. Так просто назва і все. А діти вже не маленькі, 15 та 13 років, бачать і розуміють все.

Увечері повернувся Олексій.

– А чого ти так рано? У тебе відрядження до завтра, – здивувалася Ірина, відкривши двері.

– Нам поговорити треба. Без дітей, – сказав Олексій, і важко опустився на стілець.

– Ну, поговоримо. Тільки це нічого не змінить.

– Ти вже все знаєш. Так вийшло. Вибач.

– Так. Я знаю. Дякуємо інтернету. Усі знають вже. Загалом інтернет – класна річ.

– А ти навіть не переживаєш?

– А чого переживати? Все скінчено. А ти думав плакати буду?

– Ні, почекай. Ну, зрозумій мене! Як мені бути?

– Нема чого чекати. Речі зібрані. Валіза в коридорі, решту зараз винесемо. Як бути? Це вже твоя справа. А що буде далі, я можу припустити. Хочеш послухати?

– Що?

– Почути хочеш свій гороскоп найближчим часом? Чи краще ворожіння?

– Ти знову…

– Слухай! Ти зараз із речами їдеш до мами, або до своєї… Я подаю на розлучення. Ти виплачуєш аліменти. Усі щасливі. Особливо твоя коханка.

– Стривай, не можна так одразу. Які аліменти?

– На двох дітей. Олег та Юля. Забув про них?

– Але в мене маленька дитина. Йому багато чого треба. Почекай, ось підросте тоді і платитиму. Адже в тебе хороша зарплата. Впораєшся.

– Три, п’ять, скільки років чекати? Що б діти виросли? Ай, молодець. Ось як добре продумав. І твоя мама каже, що тобі зручно. Тут родина, там відрядження. Добре влаштувався. Зараз там сім’я, а тут аліменти. Ключі на стіл, речі забирай і до мами. А я впораюся. Можеш не переживати.

– А куди я з лижами влітку?

– Ну, це твої проблеми. Готуй сани влітку, а віз взимку. На лижах та у капелюсі, взагалі красень будеш, – сказала Іра подаючи сомбреро.

Вона навіть уявила, це. Від уявних картинок їй стало навіть весело.

– Ось всюди ти знайдеш, що сказати. Ще й смієшся. Не дарма тебе мама негідницею кличе. А приймач мені навіщо? Відра, чоботи, плащ-намет. Це ж мотлох.

– Це твій мотлох. Нам чужого не треба. А якщо і тобі не треба – смітник знаєш де.

– Ну ти й…

– Все, тобі час.

– А вечеря. Я з відрядження повернувся.

– Все у мами. І вечеря і ночівля. Прощай. Мамі привіт і мої привітання. Ключі! – Іра простягла руку.

Олексій повільно дістав ключі та поклав їх на тумбу. Також повільно став виставляти все на сходовий майданчик.

Прощай зручне життя, привіт, аліменти.

За годину зателефонувала свекруха. Доїхав отже.

– Іра. Що ти робиш? – гукнула вона в слухавку.

– А в чому справа? – здивувалася Ірина.

– Навіщо мені цей мотлох? – раптом сказала Марія Романівна.

– Це ви про сина? – єхидно підмітила Ірина.

– Ось негідниця. Про все, що він привіз. Навіщо мені це все.

– Ну, це він сам вирішив привезти все до вас. Він мав вибір. Або смітник, або все до вас. Використовуйте.

Іра натиснула на кнопку закінчення виклику та заблокувала телефон свекрухи. Вона навіть не очікувала, що розлучення це таке весело. І не думала, що так може жартувати. Ну, не плакати ж. Має дітей.