Ірино, що з тобою? – схвильовано запитала Леся, – кличу тебе, кличу, а ти зовсім не відзиваєшся, ніби й не чуєш мене.

Ірина навіть не повернула голови.

Тоді Леся вже сама встала, пройшла через весь кабінет, голосніше вже стукаючи високими підборами, підійшла до колежанки і поклала руку на плече:

– Ірино! Ну що з тобою?

Ірина стрепенулась, розгубленими очима оглянула все довкола себе, перевела погляд на Лесю:

– А що ж трапилося? Що відбувається?

– Це я якраз в тебе хочу запитати: Що сталося? Сидиш, як кам’яна якась, в одну точку дивишся і не відзиваєшся до мене.

– Це я так просто. Задумалася собі про життя.

– Послухай, я не перший день тебе знаю, а вже чимало років та досить таки чудово бачу, що в тебе щось сталося. Розкажи мені швидше, легше стане тобі.

– Не стане. Життя зіпсовано зовсім.

– Усі так кажуть. У кожного буває важкий період в житті. А потім живуть собі щасливі, як ні в чому не бувало. Отже?

– Чоловік зрадив.

– Усього? Знайшла ще мені, про що сумувати! Не він у тебе перший, не ти остання.

– Вона вже чекає дитину.

– Ого? Це вже, звісно, серйозніше. Але все одно: не варто твоїх сліз і хвилювань, будь розумнішою та мудрішою за них!

– Це моя рідна сестра, Лесю.

Такого повороту Леся зовсім не очікувала:

– Як же так? – Вигукнула вона, – зробивши круглими очі.

– А ось тобі так, – тихо промовила Ірина і нарешті заплакала.

Ірина і Тетяна рідні сестри, рік різниця між ними. Народилися та виросли у звичайній родині. Тато – звичайний працівник на заводі, мама – медсестра у місцевій поліклініці.

Ще з ранніх років сестри дуже відрізнялися одна від одної: і зовні, і темпераментом та характером.

Ірина – спокійна, слухняна, не дуже товариська та доброзичлива. Любила спокій, нічим особливо не захоплювалася. Вважала за краще читати цікаві книги та допомагати мамі на кухні. Дуже рано навчилася чудово готувати і радувала своїх рідних смачними стравами.

Тетяна – галаслива, дуже активна. Душа компанії. Ганяла часто з хлопчиками у футбол, лазила по деревах. Книги? Які там книги чи вишивання! Вона воліла до вечора бігати та гуляти з друзями, займалася спортом та завжди намагалася бути попереду всієї планети в усьому.

Але, попри все, сестри жили дружно, між собою дівчатка не сперечалися, але й не те, щоб товаришували. Ірині завжди здавалося, що тато з мамою Тетяну люблять більше, а Тетяна вважала свою сестру нудною і не цікавою.

До старших класів відносини сестер стали набагато кращими. Тепер вони багато часу проводили разом вдвох, довіряли один одному свої дівочі таємниці та не дуже хотіли собі шукати інших подруг. Їм і так було добре.

Вступили обоє вони до одного університету, щоправда, на різні факультети.

Студентське молоде життя закрутилося цікаве та насичене, але не роз’єднало рідних сестер.

Тетяна, яка й тут опинилася в центрі суспільного життя, залучила до неї і старшу сестру. Ірина більше гуляла в компаніях і там і познайомилася з Тарасом.

Роман між ними якось дуже стрімко розвивався, вони щиро кохали одне одного.

А вже після отримання дипломів закохані одружилися та одразу стали жити самостійно: у Тараса була однокімнатна квартира, тож орендувати окреме житло молодому подружжю не довелося.

Тетяна теж раділа за сестру. Так, у всякому разі, їй здавалося.

А от власне особисте життя у Тетяни, на жаль, зовсім не складалося. Вірніше: складалася, але не так, як вона хотіла б того.

З другого по четвертий курс Тетяна зустрічалася та розлучалася з однокурсниками, з якими планувала своє майбутнє, але не складалося щось.

Тетяна красивою дівчиною була, розумною, тому багато хто мріяв про знайомство з нею. Дарували квіти, цукерки, водили в кафе, але коли Таня ця людина набридала, вона просто прощалася з нею та просила більше не турбували її і все.

– Тетяно, тобі їх не шкода? – якось, ще до заміжжя, спитала Ірина.

– А чого мені їх шкодувати? – Засміялася тоді сестра, – жоден з них мені не до душі, я ніколи нічого їм не обіцяла.

– Але ж ти кожному давала надію, напевно, – здивувалася Ірина.

– Надію? Так. Руку та душу – ні, а серцю ніколи не накажеш. І взагалі: мені ще рано думати про заміжжя. Спочатку тебе заміж треба видати, а я ще вспію, мені поспішати нікуди зовсім.

Після весілля Ірини сестри не стали менше спілкуватися. І, хоча Ірина вчилася бути дружиною, а Тетяна – навчалася на випускному курсі, сестри завжди знаходили привід зустрітись.

Тетяна часто приїжджала до Ірини у гості. Вони часто бачилися у батьків на дачі. Свята також відзначали всією родиною, усі разом завжди були.

А коли Ірина народила сина, Тетяна почала бувати у сестри мало не щодня: допомогти, посидіти з малюком в неї вдома, збігати в магазин. Побути на підхваті, коли їй потрібно було.

Словом, все було досить таки чудово: велика, дружна сім’я, хороші людські стосунки, взаємна повага і любов.

Тетяна отримала згодом диплом, вийшла на роботу. Приходячи до Ірини додому в гості, розповідала про офіс, про людей, із якими працювала. І історії про шанувальників, звісно: ну це давно стало традицією.

Десь за рік одна з таких історій Ірину дуже розхвилювала.

Тетяна просто зі сміхом розповідала, як до неї приходила дружина її начальника. Дорікала їй, сперечалася, казала, щоб та більше на очі не показувалася її чоловікові.

– За що вона з тобою так? – Запитала наївна Ірина.

– То я ж у неї чоловіка забрала, тому так! А як вона хотіла? Він чоловік помітний, перспективний. Вона – домогосподарка проста. Ось він і захопився зустрічами зі мною.

– Ну, а ти? Що ти зробила?

– А що я? За старою схемою, звісно! Поки щедрим був та уважним до мене – зустрічалася, а після візиту дружини – сказала, що бачити його не хочу, нехай там розбираються між собою самі. Для чого воно мені потрібне?

– А він?

– Ходив, після того, до дружини своєї миритися, хотів залишитися і зберегти сім’ю, а вона не прийняла. Ось такі справи.

– Ох, Тетяно, ну не можна так, – сумно сказала Ірина, – на чужому нещасті щастя не збудуєш.

– А хто його будувати з ним збирався? – Тетяна посміхнулася, – він був мені потрібний, от і все. Він же начальник! Він дуже допоміг мені в кар’єрному зростанні, от за це дякую йому.

– Як допоміг, так і звільнить, після такого, що ти зробила.

– Ні, він такого ніколи не зробить. Кохає він мене, розумієш?

– Розумію, – сумно кивнула Ірина, – ми ось із Тарасом теж розуміємо один одного без слів.

– Знайшла з ким порівнювати мого начальника! Твій Тарас. Такий.

– Який він?

– Класний дуже він у тебе!

Ірина внутрішньо посміхнулася. Їй було дуже приємно, що рідна сестра, яка знається на інших, саме так відгукується про її чоловіка.

Минали роки.

Ось уже синочку шість років виповнилося. Незабаром до школи піде, наступного року якраз.

Тетяна, як і раніше, була одна, заміж не поспішала зовсім.

Виглядала вона, як завжди, чудово: вільною та щасливою. Про сестру не забувала теж ніколи. Часто приходила у гості. Любила гуляти із племінником. Легко, невимушено спілкувалася з Тарасом, у них багато було спільних тем.

Часто він проводжав її додому, на прохання самої Ірини, відвозив їй гостинці від сестри – Ірина, як і раніше, любила готувати і завжди пригощала сестру.

Кілька разів було, що вони навіть усі разом у відпустку з’їздили!

Ніщо не віщувало лиха, жили добре вони.

І ось одного разу Ірина вирішила зробити сестрі сюрприз. Спекла шикарний торт та напередодні дня її народження таємно, нікого не попередивши, повезла його Тетяні.

Ірина піднялася на поверх, де жила сестра, відчинила двері своїм ключем. Так, вона мала ключ від квартири Тетяни. Вона вже давно дала його Ірині зі словами:

– Нехай і в тебе буде ключ. Про всяк випадок.

Увійшовши тихо до квартири, Ірина сама одразу зрозуміла, що сестра вже вдома: у ванні шуміла вода, де-не-де було увімкнене світло.

Ірина зайшла тихо.

– Так? Звичайно, я вже на тебе чекаю! – сказала Тетяна, не знаючи, що поряд є сестра.

Вона говорила з гучним зв’язком.

Ірина зупинилася, стало цікаво.

– Не сумуй, кохана! Я скоро в тебе буду.

Ірина не повірила своїм вухам. То був Тарас.

– Я не сумую. Вірніше: ми не сумуємо. Знаємо, що татко наш про нас не забуде ніколи.

Ірина зупинилася схвильовано.

– Ти ж пам’ятаєш, любий? Завтра у нас УЗД. Ти обіцяв поїхати з нами разом.

– Звичайно, поїдемо, люба, не хвилюйся зовсім.

“Люба, не хвилюйся”, – звучало в Ірини в голові. Тарас часто так каже. Їй каже! Ірині!

Слухати далі не було зусиль. Вона вийшла з квартири, тихенько зачинила за собою двері.

“Це ж не може бути правдою, – твердила собі Ірина, блукаючи вулицями міста, – Я щось не так почула. Тетяна ніколи б. Хоча. Чому ні? Я сама напевно винна в тому, адже підпустила її до своєї сім’ї занадто близько, навіть не підозрюючи недобре. Але я навіть не могла подумати. І Тарасові я вірила. Господи, що тепер буде? Як із цим жити?”

Ірина не знала, що сказати сестрі і чоловікові, не знала з чого почати і підібрати слова.

Вона щиро кохала чоловіка і не розуміла, що вона зробила не так. Боялася, що якщо почне з чоловіком розмову, він просто залишить її і обере її сестру, а вона залишиться сама. Та й як з цим жити їй.

Говорити з сестрою та чоловіком Ірина таки не стала, просто не могла.

Вона розповіла все батькам.

І наприкінці додала:

– Я не знаю, що робити, розгублена. Як скажете, так і вчиню.

Батьки обурювалися, звісно, вчинком дочки та зятя, для них це дуже складно було, але обіцяли подумати і допомогти доньці.

І вигадали.

Викликали дочок обох до себе.

Сказали, що все знають.

Тетяна розгубилася, Ірина приголомшливо мовчала.

Заговорив перший батько:

– Ситуація дуже складна і неприємна. І виходів із неї небагато. З ким би з вас не залишився Тарас, інша сестра – буде нещасною. Сумуватимуть наші онуки.

Є лише один правильний вихід: ви обидві відмовляєтеся від цього чоловіка і живете самі. Так-так. Зять виявився людиною непорядною. Зрадив Ірину, зрадить і тебе, Тетяно. Такі чоловіки ніколи не змінюються.

Потім Тетяна народить, ми допоможемо виростити дитину.

Ніколи жодних докорів з нашої сторони не буде.

У результаті ми збережемо нашу сім’ю та родину, виростимо дітей, і ви, швидше за все, з часом влаштуєте своє особисте життя і всі будете щасливими.

Як вам така пропозиція?

– Треба подумати, – відповіла сумно Ірина, розуміючи, що в неї виходу немає.

– Подумай,-– погодився батько, – ну, а ти, Тетяно, що скажеш?

– Нічого.

– Нічого? – Батько насупився.

– Є ще Тарас. Треба було й його покликати. Хай би він вибирав би між нами з сестрою, із ким залишиться.

– Ти хочеш, щоб я запропонував йому вибирати моїх дочок, наче якусь річ? Ну, вибере він тебе. Що далі?

– Розлучиться з Іриною, одружується зі мною і все. Образи забудуться. Все буде гаразд.

– Ти правда не розумієш, що це значитиме для твоєї сестри, чи просто так жартуєш? – обурився батько. – Ти готова зробити нещасною власну рідну сестру, залишити без батька її сина і спокійно будувати щастя з її чоловіком? Ні, люба моя. Так не буде. Хочеш залишитися з ним, забудь про нас з мамою. Назавжди. І ми забудемо. Тобі вирішувати.

За два тижні Ірина подала на розлучення.

А Тетяна вирішила залишитися з Тарасом, вірила, що вона з ним буде щасливою, адже він обрав саме її.

Ірина не може досі збагнути. Де вона помилилася? Що вона зробила не так? Чи могла щось змінити, щоб чоловік залишився з нею?