Батьки і сини, які воюють разом в 14 окрема механізована бригада імені князя Романа Великого.

Син Андрій та батько Анатолій

-Я навчався в університеті. З часом ухвалив рішення – пора! Взяв академічну відпустку й добровільно долучився до війська, – каже Андрій.

Нещодавно Андрій відсвяткував своє 25-річчя вже в рідній 14-й бригаді. Місце служби довго вибирати не довелося, бо тут служить його батько – Анатолій.

Вчився на інженера-механіка в аспірантурі, захоплювався автомобільним транспортом і проектуванням будівель.

– Цьогоріч у травні, порадившись з батьком, я взяв письмову згоду у військовій частині й пішов до ТЦК. Далі – базова військова підготовка і розподіл у артилерійський підрозділ, де й служить батько.

Свій фах опанував швидко, бо мав бажання і побратимів поряд, які швидко ввели у курс справи.

Батьку Андрія, Анатолію, 47 років. Мав досвід бойових дій ще в часи ООС, а 4 березня 2022-го повернувся на службу. На питання: «Що найбільше подобається в артилерії?», без вагань відповідає.

– Калібр!

Тепер чоловіки служать і живуть неподалік, бачаться ледь не щодня. Але, визнають, через це і хвилювань мають більше.

– Переживань більше, бо знаємо обстановку, з чим доводиться зіштовхуватися. Але все одно, як то кажуть, ми на очах один у одного! А це – головне, – в два голоси говорять батько і син.

Син Іван та батько Анатолій

Служить разом з батьком і 30-річний Іван. Три місяці тому він, порадившись з бтьком, вирішив підписати контракт і доєднатися до Князівської бригади.

Батька Івана також звати Анатолієм. Служив на Луганщині під час проведення ООС ще з 2020 року у підрозділі забезпечення. Возив хлопцям БК, пальне, продукти. Фактично, цей досвід застосовує і нині, будучи на Харківщині у складі 14-ї бригади.

– Мені спокійніше, що син поряд зі мною. Я заїжджаю до нього майже через добу, коли розвожу хлопцям на позиції продукти і необхідні речі.

У травні Анатолію виповниться 60 років. Серце сповнене гордості за пройдений шлях, але й тягне додому, де на нього чекає дружина.

Перш, ніж повернутися на рідну Волинь, він планує зробити дещо надзвичайно важливе: допомогти синові освоїтись у військовій справі, передати йому знання та досвід – як військові, так і життєві.

Анатолій мріє знову взятися за цивільну роботу, бачити як ростуть онуки, насолоджуватися дитячим сміхом… Він чекає того дня, коли врешті повернеться додому, спокійно пригорне до себе дружину і відчує себе знову просто чоловіком, батьком і дідусем, а потім – дочекається повернення сина й перемоги.

Група комунікацій Тернопільського обласного ТЦК та СП.