Іван тихо прочинив хвіртку. Двері заскрипіли. Тут давно ніхто не живе. Бабусин будинок старий, сестра не хотіла продавати. Єдина пам’ять від неї лишилася.

Проштовхнувши вперед великий похідний рюкзак, він протиснувся на подвір’я.

Встав посеред бур’яну і по-господарськи окинув поглядом фронт робіт. Серед колючок і заростей, гарно виділялася галявина. Вона була всипана маленькими жовтими квіточками.

– Нісенітниця якась! Скрізь кропива, а галявина чиста. Тільки кульбаби ростуть, – пробурмотів чоловік.

Бабуся любила кульбаби і внуку казала:

– Іване, не зривай квіточки. Нехай зростають. Дивись краса яка. Ось і дівчину собі за дружину візьми, гарну, як кульбаба.

Так і не зрозумів Іван, що хотіла сказати бабуся. Тільки мовчки кивав і нишком здував білі кульки. Як маленькі парашутисти, насінинки піднімалися високо вгору і плавно опускалося на землю. Йому подобалася така гра. Але слова рідної бабусі запам’ятав, не знаючи навіщо.

…

На останньому курсі Івана відрахували. Довелося переїхати до сестри. Але там несолодко, роботу швидко не знайдеш. Та й доки зарплату дадуть, ще місяць пройде. А у неї сім’я, діти. Квартирка маленька. Чого він дорослий, буде заважати.

До мами не хотів, самостійний вже.

Поки всі були на роботі, зібрав рюкзак свій похідний. Заповнив консервами та речами першої необхідності. Вирішив нове життя розпочати.

Доїхав до сільської зупинки, а там 2 км пішки через ліс. Стежкою прямо, як у дитинстві бабуся вчила.

Нові черевики натерли ноги. І навіщо він надів їх у таку далечінь.

Іван розщебнув золотисту блискавку на рюкзаку і дістав термос. Сів на камінчик, зняв взуття. Стало легше. Вдихнув аромат міцної кави і насолодився смаком.

Це був теплий, травневий день. Сонечко пробивалося крізь ще не зовсім тінисті дерева. Вгорі дзижчали бджоли. Пташки перегукувались, чути тихий спів. Зозуля нечутно порхнула і сіла на гілку, після 3 коротких ку-ку.

По землі бігли доріжкою мурахи. Раптом Іван почув дивний звук. Зав’язав шнурки, підняв голову, а там…

Повільно, немов пританцьовуючи, йде дівчина в яскравій, квітчастій сукні. Біляві кучері грайливо стрибали по плечах у такт кроків.

Дівчина підійшла і зупинилася здивовано.

– Ви хто? Я тут усіх знаю, а вас раніше не бачила.

Хлопець зніяковіло посміхнувся.

– Я – Іван. Раніше в цьому селі жила моя бабуся Ніна Іванівна Микитенко. Будинок пустує. Може знаєте? Я йду туди.

– Ааа. Так, знала її. Це моя сусідка була. Проводити Вас?

– Так, якщо можна.

Іван поспішно поклав термос у рюкзак та закинув його на плечі.

Він пішов слідом за нею. Через півгодини дівчина показала на покинутий будинок. І привітно кивнула на прощання.

– Там прибирати багато, якщо буде потрібна допомога, звертайтеся. Допоможу чим зможу. Ну і на вечерю заходьте. Час то пізній вже. Поки впораєтеся, ніч вже буде.

– Добре. Дякую.

Іван сміливо штовхнув скрипучу хвіртку.

Дійшов до ґанку, відкрив старий замок. У хаті було темно. Величезні верстви пилу лежали на підлозі. Шафи та меблі були загорнуті в поліетилен. Мабуть, сестра запакувала, коли бабусі не стало.

Увімкнув дорожній ліхтарик та знайшов вимикач. Клацнув. Ні, марно. Світло відключили давно.

Величезні, темні штори були сповнені пилу, підвіконня всі чорні. Хлопець провів пальцем і залишив білясту пляму. У дитинстві він любив тут сидіти та дивитися, як бабуся садить полуницю чи огірки.

Він різко смикнув і відчинив навстіж вікно. Свіже повітря проникло в кімнату.

На годиннику вже 5 вечора. Потрібно прибратися і готуватися до сну. Решта завтра.

Поспішно зняв усі фіранки. У сінях лежав старий таз. Іван склав усе туди. Стало трохи світліше.

З крану шаруділо порожнє повітря. Потрібно навідатися до голови.

Без води та світла тут робити нічого. Газу також немає.

Іван зітхнув. Пройшов у спальню, зняв пакети, витяг матрац та подушки. Вовняну ковдру почепив на трубу у дворі.

Вийшов із дому, прямуючи до сусідки. Доведеться просити допомоги.

Тихо постукав і зайшов усередину. Смачний аромат свіжих пирогів з капустою приємно лоскотав ніс.

– Можна? Це я – Іван. Сусід. Ви на вечерю запрошували. Мені подітися нікуди. У будинку всі комунікації вимкнено.

– Так, заходьте. Саме зараз батьки додому повернуться. Вечерятимемо. А поки що, допоможіть накрити на стіл. Руки там можна помити.

Дівчина принесла чистий рушник.

– Мене, до речі, Галя звуть.

Іван жадібно вмився і відмив руки.

– До голови Вам треба. До Петра Васильовича. Він допоможе робітників знайти. І все підключать у будинку. Я завтра на роботу на 7 піду, повз нього дорога. Можу проводити.

– Ой, якщо нескладно. Я буду дуже вдячний.

– Тоді я зайду за Вами вранці. Давай на ти? Ми ж наче одного віку.

– Так звичайно. Давай.

Виявилося, дівчина працює у місцевому медпункті. Батько водієм на службовому автобусі возить робітників. А мама – секретар у Петра Васильовича, в адміністрації.

Галя відрізала великий шматок пирога і налила смачний, гарячий борщ. Поставила чайник.

Сіла навпроти, задоволено потираючи руки.

Дивилася, як він уплітає вечерю і раптом засміялася.

– Ти чого? Мені піти?

– Та ні. Ти їж, їж. Просто тебе ніби рік не годували. І чого тебе до нас занесло? В таку глушину.

– Та я хочу нове життя розпочати. З нуля, все сам. На роботу влаштуюсь, обживуся трохи. Будинок до ладу приведу. Та й дружину треба знайти. Набридло холостим ходити. А у місті всі не такі, не справжні. Їм лише гроші подавай мішками. До плити з якого боку підійти не знають. Ну, їх.

Іван махнув рукою.

Двері відчинилися, повернулися батьки.

Тато суворо оглянув поглядом незнайомця. Неначе приміряючи, можна довіряти йому чи ні.

Мама привітно посміхнулася і сіла за стіл.

Іван допив чай ​​із малиною і поспішив піти. Чемно попрощався, підморгнув Галі. Мовляв, до завтра.

Дорогою до будинку він усе розмірковував. Зачепила його дівчина. Очі блакитні, а волосся пухнасте, кучеряве. Як кульбаба.

Точно, кульбаба! Ось що мала на увазі бабуся. Може це доля? А бабуся знала наперед, що буде. Та нісенітниці це все.

Зачинив міцно двері на засув і ліг спати.

Вранці заспівали сусідські півні, хлопець розплющив очі і солодко потягнувся. Скоро Галя зайде, треба збиратися.

…

Іван облаштував будинок, Галя допомогла з прибиранням. Провів комунікації, полагодив дах. У селі якраз був потрібен механік. Навіть без диплома його взяли.

Сусіди постаралися, домовились за хлопця.

Молоді люди почали зустрічатись. За півроку зіграли весілля. Навіть сестра приїжджала і батьки відвідали.

Жили вони добре. Іван на руках Галю носив. Любив її безмежно. Вона взаємністю відповідала, та в неділю його улюблені пироги з капустою пекла.

…

– Вітя, не зривай квіточки. Це пам’ять тата про бабусю.

Хлопчик підняв голову та закивав. А тато підійшов тихенько і дунув щосили. Маленькі парашутисти злетіли високо вгору і плавно опустилися на землю.