Іван їхав до своїх літніх батьків з важким серцем і з каменем на душі, тому що він мав повідомити їм дуже неприємну новину, від якої вони засмутяться точно.

Можна було, звісно, поки нічого і не говорити їм про цю ситуацію, що склалася в його сім’ї, але шила в мішку не приховаєш, як кажуть. Все одно, чи дружина його про це – спеціально – зателефонує і розкаже усе, чи брат із сестрою випадково при зустрічі з ними якось обмовляться.

Загалом подумав Іван, що йому краще викласти відразу мамі й татові всю правду, і полегшено зітхнути. Це життя, а в ньому чого лише не буває, та й рідні батьки мали б зрозуміти все і стати на сторону власного сина.

Коли він подзвонив у двері батьківської квартири, йому відчинив тато, але чомусь ну дуже сердитий.

– Здоровий будь, – сказав він синові сердито. – Добре, що ти прийшов, якраз вчасно. Заходь, давай швидше.

– Добрий день, тату, – здивовано мовив Іван, а в самого в думках щось непросте промайнуло: “Невже батькам вже хтось встиг щось розповісти і що я зібрався розлучатися з Олесею?” – Мама вдома? – спитав син у батька, ніби, між іншим.

– Вдома, вдома. Де ж їй бути? – ще невдоволеніше відповів тато Івану. – Куди ж вона подінеться зі свого палацу ця королева? Сидить як примхлива пані собі з ранку до ночі, і видає накази мені. Нічим не можу їй догодити, все не так, що не роблю, лише бурчання одне від неї постійно.

– Що у вас тут сталося, батьку? – не зрозумів тата Іван. – Що з тобою зараз, тату?

– А то зі мною, Іване, що вже все вистачить з мене сповна! – сказав хвилюючись батько, пішов у кімнату, і сердито сопучи собі під ніс, ще щось бурмотів, сів на диван гордовито.

Іван відразу поспішив за ним, відчуваючи щось дуже недобре, але матері, яка зазвичай сиділа у кріслі в цій кімнаті зі своїм звичним в’язанням, він цього разу не побачив.

Іван тоді пішов до іншої кімнати, де побачив не менш сердитою свою маму, що стояла біля вікна, вдивляючись в далечінь. Обличчя її було темніше та похмуріше грозової хмари.

– Прийшов вже, нарешті? – запитала вона у сина так само невдоволено, як чоловік. – Ти вже пішов від своєї Олесі, чи тільки ось збираєшся це зробити?

– А чому ти про це запитуєш у мене, мамо? – запитав здивовано сині, і він зрозумів, що зараз батьки почнуть його повчати і в усьому йому докоряти.

– Тому що мені зараз потрібно точно знати, чи ти вже орендував для себе окрему квартиру, чи ні? – гнівно сказала мама.

– Яку квартиру, мамо? Про що ти? – дійсно не зрозумів син.

– А ту саму квартиру, в якій ти будеш жити, коли ви розлучитесь з дружиною?

– Поки що ні, навіть не думав про це, – автоматично відповів Іван. – А звідки ви знаєте, що я зібрався розлучатися з Олесею?

– Знаємо ми собі та й все, – знову похмуро мовила мама. – Загалом, так, Іване. Терміново шукай собі окреме житло, і я поїду відразу туди жити разом з тобою.

– Як це? Ну як це зі мною? – Іван вже сам не розумів, що відбувається.

– Ні! Навіть не думай, – раптом гукнув з іншої кімнати батько, і за мить з’явився в дверях. – З Іваном тепер житиму я! А ти залишайся тут, в себе вдома! Квартира на тебе ця оформлена!

– Ні! Я тут не житиму вже точно ніколи! – примхливо відповіла йому мати. – Тут скрізь твоєю впертістю пахне і все нагадує мені про тебе лише!

– Я не розумію, що тут вже відбувається. Ви що тут вирішуєте? – Іван по черзі дивився то на матір, то на тата. – Ви куди це збираєтесь обоє?

– Туди ж, куди й ти! – гнівно дорікнув батько. – І взагалі, ти молодець, що так вчасно придумав це твоє розлучення з невісткою! Якраз вчасно все. Ох, який же ти молодець.

– Чому я молодець? Що це за здогадки ще?

– А тому й говорю тобі, що вчасно ти все це робиш, що затіяв розлучатися! Адже ми з матір’ю теж розлучаємося і хочемо будувати своє нове життя!

– Що? Це ще що за новина? що за вигадки дивні? – Іван ледь не сів на чому стояв, від несподіванки, але батько, здається, не жартував.

– Все, годі з мене цього! – продовжував батько. – Ти давно виріс, самостійний вже, тож я вже нікому нічим не зобов’язаний! Тим більше, що ми з матір’ю давно набридли одне одному, так само, як ви із Лесею, ну ти розумієш мене. Тому, я піду з дому разом із тобою, і станемо ми з тобою жити вдвох – батько і син. Ми порозуміємося з тобою швидко, адже в одній ситуації опинилися.

– Ага, помрій собі там! – Сказала мати і стала відкривати шафи і свої речі перебирати поспішно. – Я вже тобі сказала, що з сином житиму я! І від свого рішення не відступлюсь, зараз речі свої поскладаю! Тобі я стала не потрібна, а синові ще знадоблюся, я йому допомагатиму в усьому. Бо в нього тепер дружини немає, от саме мати тепер має жити з ним. Я хоч і немолода жінка, але готувати смачно ще не розучилася. Вірно я кажу, Іване? Ти ж любиш, як твоя матуся тобі готує?

– А я, що, по-твоєму, готувати, не вмію?! – обурився батько. – Та я, між іншим, вже дуже давно краще за будь-яку куховарку готую й сам, тобі до мене ще далеко!

– Так?! – засміялася хитро мама. – Що ти таке кажеш? Це коли це ти востаннє готував, підкажи? Двадцять років тому?

– Ну то й що, що давно? Талант не загубиш ніколи. Ми, чоловіки, все можемо та все вміємо! І ви, дружини, нам тепер зовсім не потрібні і без вас впораємося. Потрібні лише – пральна машина, мікрохвильова піч, і холодильник! І чим він буде місткішим, тим краще, а заробити, не хвилюйся, ми з сином вміли завжди.

– Так, ти що сина вчиш?! – обурено заперечила мама, – та Іван зрозумів, що з нього вистачить, бо ще трохи цієї суперечки і він сам вибіжить з квартири батьків, щоб нічого цього не чути.

– Так, годі вам вже сперечатися! – голосно сказав він батькам. – Ви що собі таке надумали? Ви до себе в свій паспорт давно заглядали? Вам скоро по вісімдесят років буде обом. Яке розлучення? Які переїзди з речами? Людей не смішіть.

– А сам то теж собі задумав! – батьки взялися до сина. – Тобі вже самому скоро п’ятдесят років буде, а ти все ще як дитина мала. І не потрібно нас повчати! Давай, краще, вибирай, кого з нас із обох ти з собою на орендовану квартиру забереш?

– А з чого ви обоє взяли, що я зібрався йти на якусь орендовану квартиру? – вигукнув раптом Іван перше, що спало на думку. – У нас з Олесею своя квартира є.

– Як це – з чого ми це взяли? – Здивовано сказала мама. – Ти ж розлучаєшся з невісткою, будеш жити окремо!

– Хто це вам таке сказав?

– Марічка. Сестра твоя рідна. Вона сказала, ти їй зателефонував і сам все розповів.

– Нічого я не розлучаюся, облиште цю тему! – Упевнено сказав Іван. – Це я просто з Марічкою так пожартував, бо напередодні посперечався з дружиною, але зараз все добре у нас!

– Пожартував? Нічого собі в тебе жарти. – Батько раптом спокійніше став говорити. – А ми тут з матір’ю, розумієш, уже на нове життя обоє налаштувалися. Плануємо, що та як. Вирішуємо хто до тебе з нас жити піде, кого ти будеш доглядати першим. А ти, значить, узяв, і все нам зіпсував, усі плани наші?

– Так, Іване. – невдоволено звернулася до сина матір. – Недобре так жартувати. Тільки якраз надихнув батьків на якісь хороші зміни в житті, і раптом – на тобі, одне велике розчарування. Це, виявляється, жарт. Ну, гаразд, нічого вже не вдієш. – Вона зітхнула і невдоволено подивилася на свого чоловіка. – Ні, так і ні, до невістки ж жити ми точно з батьком не підемо. Тоді, поживемо поки що разом, потерпимо ще одне одного. Але ти, синку, май на увазі, якщо ти раптом передумаєш, і насправді захочеш розлучишся, ми вже на черзі до тебе стоїмо, тобі лише залишиться вибрати кого з нас ти з собою візьмеш. Щоб разом із тобою жити. Зрозуміло?

– Зрозуміло, мамо, все мені зрозуміло. – Похмуро кивнув, у відповідь, Іван, і зрозумів, що розлучення з Олесею у нього, схоже, скасовується, доведеться помиритися і далі спокійно жити, як вони до того жила. – Тоді я додому піду. Бувайте.

– Куди ти пішов, сину? – намагалася зупинити його мати. – Ти ж, мабуть, зайшов до нас з татом не просто так? Тебе нагодувати чи ти щось хотів?

– Не варто, – відмовився Іван. – Я зайшов просто вас провідати. І вийшло, що не дарма, все ми швидко владнали. Коротше, ви припиняйте тут суперечки ці ваші. Ви ж це. Як його? Ну ви зрозуміли? Ви маєте бути обоє прикладом для нас, дітей. А ви. Ну гаразд, все. До зустрічі.

Щойно Іван вийшов із батьківської квартири, як батьки відразу полегшено видихнули.

– Як гадаєш, люба, спрацює? – через декілька хвилин поцікавився чоловік у дружини.

– Та начебто, спрацювало вже. Тепер Іван навіть думати не буде про розлучення, я його добре знаю, – невпевнено знизала плечима дружина, і сумно додала: – Тепер головне, щоб Олеся теж зрозуміла все, вони ж добре чимало років жили, а непорозуміння в кожній сім’ї бувають. Ми ж з тобою добре це розуміємо, адже стільки багато разом пройшли і якби при кожній суперечці думали розлучитися, то б і дітей у нас не було.

– Олеся розумна жінка, все добре буде, – зітхнув чоловік. – Донька сказала, що це Іван був ініціатором розлучення. Значить, він і помириться першим.

– Ну, дай Боже, дай Боже. – Зітхнула тихо дружина, дістала з шафи свої старенькі і улюблені спиці з в’язанням, і пішла у своє улюблене крісло, займатися улюбленою справою. – А ти, давай, йди на кухню швиденько.

– Чому мені на кухню йти? – здивувався чоловік.

– Як для чого? Так ти ж щойно хвалився, що готуєш краще за будь-яку домогосподарку. Давай, готуй. Що ж на вітер кидати слова, – зробила серйозний вигляд мати.

– Гаразд, як скажеш, – посміхнувся чоловік. – Посмажу я тобі зараз дуже смачної картоплі. Такої ти давно вже не їла. Років двадцять – це вже точно.