Зараз здається, ніби життя застигло, мов кадр на паузі. Навіть повітря стоїть нерухомо, нагадуючи момент після бурі, коли не знаєш, чи варто готуватися до нової хвилі, чи вже можна видихнути. Усе йде за звичним сценарієм: чоловік нерухомо лежить на дивані, телевізор безперервно гуде, а я блукаю кухнею, думаючи про чергову каструлю борщу. Та всередині мене панує повна порожнеча.

— Іване, може, винесеш сміття? — питаю майже машинально, хоч і знаю, що відповідь буде така ж, як завжди.

— Ти хіба не бачиш, що я зайнятий? — відповідає він, навіть не дивлячись на мене, крутячи телефон у руках. Його завжди “займає” щось інше, але точно не дім і не я.

Наші стосунки з Іваном давно перетворилися на щось формальне: лише спільна квартира, рахунки за комуналку, які він ще платить, і постійні його від’їзди до матері в село на вихідних. У ті часи, коли ми тільки починали жити разом, я навіть уявити не могла, що перетворюся на мовчазну тінь у власному домі. Тепер усе, що стосується продуктів, дитячих потреб та дрібниць по дому, лягає на мене. Іван натомість займається лише ремонтом машини, хоча востаннє це було так давно, що я вже не пригадую.

Наш восьмирічний син Ростик давно усвідомив, що тато живе в окремому світі, куди ми з ним не входимо. Іван не цікавиться ні школою, ні батьківськими зборами, ні тим, як Ростик проводить свої дні. Усі ці роки я намагалася зберігати ілюзію, що в нашій сім’ї є гармонія. Я думала, що любов можна повернути турботою, обіймами, смачними вечерями чи навіть поїздками на природу. Але п’ять років зусиль і компромісів не принесли результату. Тепер я відчуваю лише спустошення. Чи збережемо ми сім’ю — мені вже байдуже.

Якось, коли сили терпіти остаточно вичерпалися, я зважилася сказати прямо:

— Іване, ми мусимо поговорити. Я більше так не можу. Ми живемо, як сусіди. Мені важко справлятися самій, ти не допомагаєш ні з Ростиком, ні по дому.

Він нарешті відірвав погляд від телефона, важко зітхнув і випалив:

— Ти що, розлучення хочеш? Думаєш, я так просто піду?

І саме в цю мить я зрозуміла: він не піде. Він нізащо не віддасть свою частину квартири. Його мати, яка давно вважає мене “винною в усіх його проблемах”, неодноразово натякала, що назад до себе вона його не пустить.

Я боюся розлучення. Боюся втратити дах над головою, бо розумію, що оренда житла стане додатковим тягарем. Іван — не з тих, хто буде підтримувати навіть власну дитину. Кожного разу, коли потрібно щось купити для Ростика чи оплатити гуртки, починаються сварки.

Сам Іван давно перестав економити на собі. Він купує дорогі гаджети, їздить на новій машині, а я щомісяця рахую копійки, щоб вистачило на найнеобхідніше.

Колись він був іншим. У перші роки нашого життя разом він був уважнішим, хоч і тоді його скупість трохи дратувала. Тоді я думала, що ми просто різні, і треба шукати компроміси. Але тепер я бачу, що компроміси закінчилися разом із нашими стосунками.

Коли думаю про розлучення, мене переслідує страх. Що буде з Ростиком? Як я впораюся? Чи зможу забезпечити йому нормальне дитинство? Нового чоловіка я, мабуть, шукати не стану — та й не хочу. Усе, чого я прагну, — це спокій. Просто дихати вільно, без сварок, стресів і постійного розчарування.

Останнім часом я стала заробляти більше, і це дає мені надію. Я вірю, що ми з Ростиком зможемо почати все спочатку, навіть якщо це буде нелегко. Колись я боялася зробити цей крок, але тепер, коли синові вже вісім років, здається, що все простіше. Він виріс і багато що розуміє.

Я знаю, що Ростик теж бачить, як тріщить наша сім’я. І мені важливо показати йому, що життя — це не про терпіння і мовчання, а про щастя. Навіть якщо для цього доведеться почати все з нуля.