Я так не хотіла, щоб мій чоловік їхав на заробітки за кордон. Ви собі не уявляєте, як я його вмовляла залишитись.

Нічого, що у нас машина у кредит, проте квартира своя, хоч і двокімнатна. Є люди, які й цього не мають. Ремонт можна згодом зробити, головне дітей на ноги підняти. Два школярі, хлопці дуже непосидючі. Те й треба, то кросівки, то штани. Все до дір зношують, на сезон навіть не вистачає. Але хлопці й мають бути такими. Нехай краще у дворі з м’ячем ганяють, ніж у телефонах днями сидять, як Маринки, сусідки нашої. На одяг та їжу ми їм заробимо.

— Хочеш, я другу роботу візьму? Якось викрутимось. Непотрібно тобі туди їхати, вмовляла я чоловіка.

— Ні, Анно. – Сказав чоловік. – Я твердо вирішив, що треба їхати.

Ми часто були на зв’язку. Спочатку він дзвонив кожен вечір, потім рідше. А згодом я почала підозрювати, що у нього хтось є. Побачила це на одній з фотографій, яку він прислав сину. На задньому фоні виглядала чужа сукня. На іншій фотографії побачила жіночі туфлі, а потім сережки на ліжку.

Він мені вчасно надсилав гроші та іноді телефонував. Я думала, що чоловік заради нас старається, тому вирішила не чіпати цю розмову. Не хотіла псувати стосунки.

Через два роки чоловік повернувся додому. Ми його радо зустріли, накрили стіл та покликали родичів. Зустріч була неймовірна. Тільки я побачила в його очах якийсь холод. Він на мене не дивився, як на жінку і погляд у нього був іноді такий чужий та відсторонений.

Коли гості розійшлись, ми поговорили.

— Анно! – Почав він. – Я хочу бути чесним із тобою. Це було важко для мене, важче, ніж я міг собі уявити. У мене не було нікого, хто б міг підтримати мене там. І я зустрів людину, яка допомогла мені в цей важкий час.

— Стривай, – я його перебила, – як нікого не було? А ми тобі щодня дзвонили? Як підтримували тебе, говорили, що у тебе все вийде, пишались тобою та з нетерпінням чекали твого повернення? Невже ти забув?

— Це не те. Вона була поруч, коли мені було важко, – намагався виправдатись чоловік.

Його слова лунали, наче ехо у порожній кімнаті. Я дивилася на нього, і не вірила в те, що чула. Я знала, що таке може статися, але ніколи не думала, що це станеться зі мною.

— Що це означає? – Запитала я, ледь стримуючи сльози.

Чоловік замовк, не наважуючись продовжити. Він сам не міг знайти відповіді. Йому важко було бачити мої сльози, але він знав, що вже зробив свій вибір, навіть якщо його дії перекреслять наше минуле.

— Я не знаю, Анно. Я просто не знаю, – сказав чоловік.

— А діти? Який ти приклад їм подаєш? Що мені їм сказати? – Я запитала.

— Дітям нічого не кажи. Я від них не відмовлюся й буду надсилати гроші, як завжди. Тільки суми будуть менші. Та жінка, яка мене підтримала за кордоном, чекає від мене дитину. Я приїхав оформити розлучення.

Мене ніби холодною водою облили. Я не очікувала, що заробітки чоловіка так обернуться для мене та дітей. Я зрозуміла, що наше сімейне життя закінчується і втримати його вже не могла.

Мало того, що чоловік від мене йде, так ще намагається від дітей це приховати. Мені від цього ще ставало важче. Я розуміла, що силою чоловіка не втримаю, але приховувати наше розлучення від дітей я не можу. Це щоб він жив собі на стороні як хотів, а в очах дітей він був порядним батьком? Як так можна? Я з ним не погоджуюсь, але що робити далі, не знаю.