Коли російська окупаційна машина заходить у міста України, вона приносить не лише руїни. Вона приносить системний терор проти майбутнього — проти дітей.

Сьогодні Україна називає цих осіб прямо. А світ має побачити їх такими, якими вони є: катами українського народу, що діяли холодно, цинічно й свідомо.

Більш детальне досьє на цих покидьків оприлюднила Книга катів українського народу. 

Хто вони — ті, хто намагався викорінити українське в українських дітях

руслан слєпцов — полковник, що перетворював школи на казарми

Народжений 26 листопада 1970 року в москві, слєпцов — типовий продукт російської силової системи. Людина, в якої «служба» давно стала синонімом безкарності. На тимчасово окупованій частині Запорізької області він очолював так зване «управління росгвардії».

Саме під його прямим керівництвом школи в Бердянську та Мелітополі перетворювалися на розсадники ідеологічного насильства, де дітей готували не до життя, а до служби в чужій армії, що вбиває українців.

олена шапурова — «міністерка», що зрадила професію й державу

Колись — звичайна директорка коледжу. Після приходу окупантів — «міністр освіти» псевдовлади. Вона, людина, яка мала навчати дітей критичного мислення, використала школу як інструмент зламу їхньої національної свідомості.

Комунарський районний суд Запоріжжя заочно засудив її до 10 років ув’язнення. Але вирок — це лише початок. Попереду — відповідальність за воєнні злочини проти дітей.

тетяна дубинська — викладачка української, що почала стирати українське

До окупації вона викладала українську мову та літературу. А потім добровільно стала частиною репресивної системи. Людина, яка знала Шевченка й Лесю, — сама почала працювати на тих, хто забороняє українське слово.

Суд засудив її за колабораційну діяльність. Та це лише один епізод. Адже її роль у мілітаризації дітей має отримати окрему правову оцінку.

Як працював цей механізм зла

З березня 2023 по червень 2025 року ця трійця створила цілу систему мілітаризації та пропагандистського впливу на дітей у тимчасово окупованих містах:

• у Костянтинівській школі №1 («Прометей»), 
• у школі №15 Мелітополя, 
• у школі №10 Бердянська («Гармонія»). 

Там відкривали кадетські класи росгвардії, дітей вдягали у формений одяг окупанта, вчили маршувати, збирати-розбирати зброю, виголошувати російські гасла.

Водночас впроваджувалися програми так званого патріотичного «виховання», де українське таврувалося як «вороже», а російське — як «єдино правильне».

Це був не просто тиск. Це був вакуум, в якому дитині нав’язували не світогляд, а покору.

Чому це — воєнний злочин

Вищезгадані дії порушують статтю 51 Женевської конвенції (IV), яка прямо забороняє будь-які форми примусу або пропаганди щодо залучення цивільних до армії окупанта.

Порушено також:

• ч. 2 ст. 28 ККУ — вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою, 
• ч. 1 ст. 438 ККУ — порушення законів і звичаїв війни. 

Ці статті не про абстракції. Вони про дитинство, яке ці люди намагалися переписати, перекроїти, викорінити.

Сьогодні проти згаданих росіян та колаборантів зібрано докази. Оголошено підозри. Вироки стосовно колаборації вже набули чинності.

Але головне — попереду. І головне — неминуче. Світ знає: воєнні злочини не мають строку давності. Правосуддя знайде їх там, де вони відчувають себе «в безпеці». Системи змінюються. Режими падають.

А злочини проти дітей — назавжди лишаються плямою, яку не змити.

Ці люди можуть тікати. Можуть ховатися за чужими погонами й фальшивими «посадами».

Але є те, від чого не втекти:

від відповідальності перед законом, перед історією й перед тими дітьми, чиє життя вони намагалися змінити під окупаційні шаблони.

І ця відповідальність їх знайде.