Тата свого Катя не знала. Знала, що він пішов, коли їй було три роки, і їй навіть здавалося, що в голові є якісь уривки спогадів. Але вони були такими невиразними, що Катя навіть і не намагалася згадати щось детально. Також знала, що він платить мамі аліменти, як належить. Ще знала, що має іншу родину.

Мама ніколи й нічого не вигадувала. Про тата космонавта чи моряка далекого плавання. Не відправляла Каті від нього подарунків і не казала, що він її кохає. Може, й варто було б дитину вберегти від жорсткої правди, але Марина вважала інакше. Нехай із найменшого віку знає, що батько пішов, і Катя йому не потрібна. Не варто мати ілюзій.

Тому коли в п’ять років Катя вперше запитала про тата, мама сказала, як є. І Катя не засмутилася. Тоді вона ще пам’ятала, що тато колись був, але його відсутність не дуже хвилювала її.

А коли Каті виповнилося вісім, у їхньому домі з’явився Віктор, друг мами, як вона сказала. Звісно, ​​у цьому віці Катя вже все розуміла. І знала, що цей Віктор – заміна батькові. Але їй тато був не потрібен, тому спільної мови з Віктором вона не намагалася знайти. Втім, як і він із нею.

А коли їй було вже дев’ять, Віктор її дуже посварив. За те, що вона не прибрала після школи.

Катя розповіла все це мамі, і більше вона Віктора не бачила. Чула, як він щось говорив, що має право її виховувати, і якщо це не робить мати, то він мав посварити Катю. І мама одразу вказала йому на двері.

Не дивно, що після такого досвіду Катя дуже хвилювалася, що в мами знову хтось з’явиться. І коли Каті виповнилося дванадцять, мати познайомила її з Ярославом.

Катя сприйняла це знайомство у багнети. Сказала, що не хоче з ним спілкуватися, і що вона знає, що все скінчиться погано. Але мама наполягла.

Ярослав був іншим. Він був веселий, багато жартував. І він, на відміну від Віктора, з Катею намагався потоваришувати.

Але вона йому не довіряла. І коли мама з Ярославом з’їхалася, Катя навіть подумала, що тепер її спокою настане кінець.

Щоразу, коли вона бачила Ярослава, вона відчувала змішані почуття. Він, начебто, був дуже кумедний і добрий, але, з іншого боку, Катя йому не довіряла. Втім, як не довіряла б будь-якому чоловіку, який живе з ними в одному будинку.

Але поступово крига танула. Катя почала вірити, що Ярослав не вдає, що він і справді такий, яким здається.

Він готував смачні сніданки. Веселив Катю та її маму, коли їм було сумно. Купував подарунки на всі свята та обов’язково два букети квітів: своїй дружині та Каті.

Так, вони й справді одружилися через рік. Катя була навіть рада за маму. Весь цей час, що Ярослав був з ними, дівчинка жодного разу не почула від нього поганого слова і тим більше він ніколи і пальцем її не торкнувся.

Поступово, Катя стала сприймати вітчима як члена сім’ї. Вона їздила взимку з ним на ковзанку, вечорами вони могли готувати печиво чи пиріг. Він допомагав Каті з уроками і навіть якось ходив розбиратися до школи, коли Каті несправедливо поставили погану оцінку.

Ярослав возив її на гуртки. І коли мама бурчала, що Катя і сама може дістатися, він лише відмахувався.

– Я ж не на руках її ношу, лише підводжу машиною. Мені зовсім не важко.

А коли у школі був День Батька, і запросили всіх татусів, Катя, відчуваючи збентеження, підійшла до Ярослава.

– Знаєш, скоро День Батька…

– Так, я щось таке чув, – усміхнувся він.

– У нас у класі у всіх є батьки. Я єдина, хто не має тата…

– Мені шкода, Катю.

– У школі влаштовують свято, кличуть всіх батьків… Ти не міг би…

– Звісно, ​​я піду.

Катя навіть видихнула. Їй було дуже незручно про це питати, і вона була вдячна Ярославу, що він так одразу все зрозумів.

Катя його полюбила. Вона розуміла, що Ярослав набагато кращий за більшість батьків. Він дбайливий, добрий, залучений до всіх сфер життя Каті, хоч вона і не його дочка. І мама з ним розквітла. Стала добрішою, веселішою.

Дівчинка часто радилася зі своїм вітчимом. Їй було простіше звернутися до нього, ніж до мами. Бо щоб вона не сказала, він ніколи не засудить. Просто дасть пораду і не наполягатиме, щоб вона робила так, як він скаже.

Ярослав її нізащо не сварив, але якщо Катя бачила, що він засмучений її поведінкою, то й сама намагалася все зробити.

– Ти так і не прибрала, – зітхав він. – А сьогодні гості прийдуть. Нічого, зараз я все зроблю.

– Пробач, я зараз все-все приберу! Я забула.

– Розумію. Радий, якщо ти допоможеш.

Іноді Катя навіть не пам’ятала, як вона жила до появи Ярослава у їхньому житті. Їй здавалося, що він завжди був поруч, мало не з її народження. І вона думала, що тепер він завжди буде поруч.

Але одного дня, коли Катя повернулася зі школи, вона почула, як мама і Ярослав сваряться. І це була не просто сварка, коли вона бубонять один на одного, а через п’ять хвилин дивляться фільм обійнявшись. То справжня сварка.

За уривками фраз, Катя зрозуміла, що Ярослав купив дачу, не порадившись зі своєю дружиною. Йому дісталася від батьків квартира, і він її продав, вирішивши придбати за містом ділянку з будиночком.

– Я думала, ми сім’я! – вигукувала мама. – І такі великі покупки ми маємо обговорювати.

– Це мав бути сюрприз! Влітку сама будеш щаслива!

– Ти мені не довіряєш, робиш так, як хочеш! Ми могли б обговорити!

– То була моя квартира, і мені вирішувати!

Катя зачинилась у кімнаті. Їй було дуже страшно.

Але ще страшніше стало, коли Ярослав пішов, голосно гримнувши дверима.

– Я зберу твої речі! – гукнула йому вслід мама.

Катя вийшла з кімнати, не стримуючи сліз.

– Мамо … Ярослав зовсім пішов?

– Я не знаю… Катю, не до тебе зараз, дай мені охолонути.

Катя не знаходила собі місця. Вона не уявляла своє життя без Ярослава. Було таке почуття, що історія повторюється. Колись і її батько пішов і після нього залишилися лише аліменти. Але на нього Каті було начхати, а от на Ярослава ні.

У чоловіка була своя невелика квартира, яка зараз порожня. Катя знала, де вона знаходиться: якось із Ярославом вони заїжджали туди по речі.

Недовго думаючи, дівчинка, нічого не сказавши мамі, поїхала туди. Мабуть, Ярослав там. Дзвонити йому не стала, переживала, що він почне її відмовляти.

Ледве, але Катя знайшла все ж таки цей будинок. А номер квартири вона пам’ятала, бо він був такий самий, як і номер її школи. Вона тоді ще дуже здивувалася.

Катя подзвонила в домофон, і після другого гудку почула голос Ярослава.

– Це я.

– Катя?

Він упустив її в будинок, подивившись на неї здивовано.

– Ти що тут робиш?

– Я чула, що ви з мамою посварилися.

– Мені шкода, що ти стала свідком цього. Зробити чай?

– Ні. Ярославе, ти ж повернешся?

Катя дивилася на нього з такою надією, що чоловік, не витримавши, розплющив очі.

– Я не знаю, Катю. Просто у нас з твоєю мамою виявилися різні погляди на важливі речі. Чесно, я не знаю, як вирішити це все.

Катя заплакала. А чоловік одразу обійняв її.

– Ну, ти чого? Я ж не сказав, що кину тебе!

– Все це обман! Мій тато пішов, коли мені було три. І більше я його не бачила. Після розлучення я виявилася йому непотрібною. І точно не буду потрібна тобі.

– Це не так. Ти ж для мене близька людина.

– Я не хочу, щоб ви розлучалися. Ти ж для мене як батько. Справжній батько! Не той, хто візьме та й кине нас, бо ви з мамою посварилися! Я тебе люблю!

Ярослав відчував, як у горлі з’явилася грудка.

– Я тебе теж люблю, Катю.

– Тоді помиріться з мамою. Ти маєш бути з нами.

А тим часом мати виявила, що Каті немає. Вона подзвонила їй, але в неї сів телефон. І тоді, не знаючи, що робити, вона подзвонила до Ярослава.

– Ти що, не сказала мамі, куди поїхала? – запитав він, коли заспокоїв дружину.

– Ні. Не хотіла, щоб вона мене відмовляла.

– Гаразд, поїхали, я тебе відвезу додому.

– І залишишся?

– Давай так: я зайду, і ми спробуємо з твоєю мамою спокійно поговорити.

Катя закивала. Більшого вона й не просила.

Вони довго говорили, а потім Ярослав зайшов до дівчинки до кімнати і сказав, що він лишається.

– Знаєш, ти мала рацію. Безглуздо все це було. Не можна через одну сварку ставити під сумнів усю нашу родину. Іноді думаю, що мені треба подорослішати.

Катя посміхнулася і міцно обійняла вітчима.

– І у нас тепер буде дача? – тихо спитала вона.

– Буде, – засміявся Ярослав.

Ідучи з кімнати Каті, він на мить зупинився.

– Знаєш, я подумав: якщо ти хочеш, можеш називати мене татом. Але якщо тобі комфортніше на ім’я, то нехай буде так. Тобі вирішувати.

Катя кивнула.

– Гаразд, я спробую. На добраніч, тату.

Засинаючи, Ярослав думав, як батько Каті міг так спокійно піти. Так, у житті трапляється всяке, але як можна відмовитися від такого щастя, коли твоя дочка говорить тобі: «На добраніч, тату». Йому навіть було шкода цю людину, адже вона ніколи не стане щасливою. Він втратив головне у своєму житті. Але, завдяки йому, Ярослав це щастя набув.

джерело