Дуже прикро, що з роками родичі зустрічаються все рідше і з сумного приводу. Давно Катя не бачила дядькового старшого сина, Віктора. Його молода дружина, гарна, струнка, недбало кивнула Каті і відвернулася. Віктор одружився вдруге. З першою дружиною у них не склалося. Дядько не прийняв нову невістку і сильно сварив сина.

На похороні Віктор поводився по-господарськи: розпоряджався, кому де стояти, сварився. Вдома на поминках сів на чолі столу. На оточуючих дивився зверхньо, втім і розмовляв так само.

– Катя, книги тата можеш собі забрати, – сказав він. – Дозволяю.

– Раптом вони Андрієві потрібні?

– Не вигадуй, забирай, все одно пропадуть. Кому зараз ця старовина цікава?

Катя вважала, що книги дядька – не старовина, але не сперечатися з Віктором. Він — рідний син, а Катя — просто племінниця.

Віктор відвідував батька рідко, він жив у великому місті, постійно посилався на зайнятість, довгу дорогу до рідного містечка, втому. Добре хоч на похорон приїхав.

Катя любила дядька, намагалася допомагати, чим могла: приносила продукти, допомагала по дому. Грошей він не потребував, бувало, ще й їй давав кілька купюр. Катя відмовлялася, але дядько сердився і наполягав, мовляв, бери, ти одна дитину піднімаєш, тобі потрібна допомога.

Другий брат, Андрій, влаштувався на куті столу, притулився до стіни і мовчки спостерігав за тим, що відбувається. Дядько називав його «невдахою». Мовляв, ні до чого не пристосований у житті вже за сорок, а все з батьком живе. Казав, так і залишиться до старості Андрійко: ні дружини, ні дітей, ні роботи.

Скільки Катя пам’ятала, Андрій завжди був трохи не від цього світу. Міг поїхати на кілька місяців, повернутися втомленим та голодним. Міг влаштуватися двірником, попрацювати до літа, а потім піти на пилораму. Подруги в нього були, але якось надовго не затримувалися. Андрійко, міг у прямому розумінні, віддати останню сорочку. Але жити довго на одному місці, заробляти та будувати сімейне гніздо не міг. Який із нього чоловік?

Людей зібралося небагато: родичі та сусіди дядька – літня пара, Петрович із бабою Зіною. Чоловік і дружина. Баба Зіна, зазвичай балакуча і кваплива, сьогодні сиділа тихо, витирала куточком хустки очі і важко зітхала.

Поїли, згадали дядька добрим словом. Катя поміняла тарілки під друге, понесла на кухню. Дружина Віктора зненацька взялася їй допомагати.

– Катя, – запитала вона, – ви ж знайомі з першою дружиною Віктора?

– Ми не близько знайомі. А що?

– Думала, можете на неї вплинути, – посміхнулася друга дружина. – Ніяк із дачею розібратися не можемо. Будував Вітя, а вона тепер половину просить.

– Її право, – сухо зауважила Катя.

Поставила в раковину тарілки, почала мити.

– Немає там жодних її прав, нехай скаже дякую, що Вітя її і так допоміг, – несподівано залепетала красуня. – Знаєте, що вона витворяла, коли він пішов із сім’ї? Які сварки влаштовувала?

– Якби ви прожили з чоловіком двадцять років, виростили дітей, а потім він би пішов від вас до іншої, невідомо, що ви робили б! – Розсердилася Катя.

Вимкнула воду і вийшла. Ну їх, ці тарілки, нехай друга дружина сама миє.

За столом йшла некваплива розмова. В обидва високі вікна кімнати проникало сонце, стало жарко, душно. Віктор відчинив вікна, сів на підвіконня. Підвіконня в дядьковій квартирі широкі і низькі, тому що вікна великі. Все тут, у старому будинку, було зроблено на віки: стіни по півметра завтовшки, височені стелі з ліпниною, простора ванна кімната з вікном. У квартирі з трьох кімнат можна було легко виділити четверту.

– Кохана, – Віктор обійняв за плечі дружину. – Може не будемо батькову квартиру продавати? Раптом надумаємо сюди переїхати?

– Що тут робити? – Усміхнулася його дружина. – Село.

– Яке село, містечко хороше! – обурився Віктор.

– Стривайте! Як продавати? – захвилювався Петрович. – А Андрія куди?

– Андрій, ти чого мовчиш?

Андрій байдуже знизав плечима, не піднімаючи очей від тарілки:

– Мені все одно. Можу надвір піти. Тата немає, мені нічого не треба.

– Нісенітниць не кажи, – розсердився Петрович. – Ти, Вітю, брата не ображай, один він у тебе, брат.

– Не ображу, – хмикнув Віктор.

Образить. Відправить за місцем прописки на околицю міста, у розвалюху з пічним опаленням, де давно не можна жити. Віктор з дитинства був егоїстом, думав і дбав лише про себе.

– Ділити доведеться вам квартиру, – наполягав Петрович.

– Не можна її ділити, – втрутилася у розмову дружина Віктора. – Район старий, центр міста – лише продавати.

Віктор повернувся до брата:

– Я оформлення на себе візьму, ти сам нічого нормально не зробиш. Підпиши папери у нотаріуса та й все, сам все зроблю, у кращому вигляді.

Катя тихо охнула і прикрила долонею рота: обманить! Далекий від юриспруденції Андрій, підпише довіреність, Віктор прдасть квартиру і не дасть братові жодної копійки. Залишить на вулиці.

– Не треба тобі нічого робити, – несподівано втрутилася баба Зіна. – Не твоя, Вітя, ця квартира.

Зіна поправила на голові чорну хустку і окинула всіх переможним поглядом.

– А чия? – не зрозумів Віктор.

– Катрусі. Тато ваш на неї заповіт написав. Все, як є, їй дістанеться. І квартира, і гроші, які батько за життя заробив.

– У нього були гроші? – Від подиву дружина Віктора підвелася з стільця. – Скільки?– Не твого розуму справа, красуне, – сказала їй баба Зіна.

— Я не знав, що він написав заповіт, — розгублено зауважив Петрович.

– Зате я знала, ми разом до нотаріуса ходили. Ти, Вітю, батькові двічі на рік дзвонив. Зі святом привітати, чи дізнатися, чи ще його не стало. Андрійко, певна річ, дуже наівний, не справиться з цим всім. Катерина одна поряд була, хоч і далека рідня, а не забувала старого.

Баба Зіна повернулася до Каті:

– Там, дитинко, приписка є, про Андрія. Щоб подбала ти про нього: йому віддаси квартирку свою, а сама сюди з дитиною переїдеш. Ти вже не ображайся, що дядько за тебе все вирішив. Сама розумієш, тобі одній міг сина довірити, щоби на вулиці не залишився.

Катя втиснулася в стілець. Їй не потрібна чужа спадщина! Вона належить братам, все, цілком, але не їй. Нехай дядько і вирішив їй допомогти, але вона не хоче чужих грошей та чужих квадратних метрів!

– Негідниця! – вигукнула дружина Віктора. – Навіть не розраховувай, що тут житимеш!

– Я цього так не залишу, – вигукнув Віктор. – Заповіт, звичайно, не справжній, ви з бабою  Зіною змовилися!

Віктор скочив з-за столу, кинувся до Каті. Андрій та Петрович перекрили йому прохід.

– Не смій, – глухо сказав Андрійко. – Не смій.

Віктор тяжко опустився на стілець, наче здувся.

Баба Зіна підсіла до Каті, обійняла. Та уткнулася обличчям у її плече.

– Не хочу я спадщини, я сама відмовлюся, – схлипнула Катя.

– Не можна, дитинко. Ну, ну що ти злякалася, чи що? Знайшла когось, Вітьку-скнару.

Баба Зіна жила в цьому будинку все життя і звичайно знала, як діти казали на Віктора у дитинстві.

Катя важко зітхнула – що скажуть інші родичі? Якщо вона набуде права спадщини, швидше за все вони її засудять. Якщо ні – що буде з Андрійом. А дядько, коли писав заповіт, на неї надіявся, Катя не може його підвести. Добре, хоч баба Зіна з Петровичем будуть їй підтримкою.