Катя вийшла з роботи, але додому їй не хотілося йти. Вона пройшла кілька метрів і сіла на лавку у невеликому сквері. Повз поспішали перехожі. Магазин, де працювала Катя, закривався об одинадцятій вечора, виходила вона не раніше половини дванадцятої. В цей час людей на вулицях зовсім небагато.

– От і добре, – подумала Катя. 

Усі вони все одно були чужими. Тут у місті навіть сусіди по сходовій клітці були чужими один одному. Катя все ніяк не могла до цього звикнути і почувала себе дуже самотньо. Катя відкинула голову і подивилася в небо. Осінь тільки-но починалася, небо ще не було таким низьким, як узимку, але Катя знала, що зірки тут так погано видно не через це. Вона згадала, ось Каті років шість, літо, в будинках стоїть спека, Катя вередує. – Гайда! – підморгує дід, тримаючи під пахвою велику ковдру. Вони забираються на сіновал. Тут прохолодно, і м’яко, і пахне простором, лугом і полем, на яких росла ця трава, а у великий отвір під дахом видно зірки, такі величезні, як очі котика. 

– Діду, а можна долетіти до зірок? – запитує Катя. 

– Можна, можливо. – відповідає дід. – Все можна. Нічого неможливого у світі немає. Головне йти і не зупинятися. Ось деякі люди мріють про щось і все чекають, а коли ж мрія збудеться. Але нічого не роблять для цього. А мрія все далі. А потім люди взагалі забувають про неї і задовольняються тим, що є. І самі не помічають, як вони нещасні без мрії. 

Катя задумалася: – Це ось так: скоро я піду до школи і мрію вчитися на одні п’ятірки, але якщо я сама не старатимуся, то нічого в мене не вийде?. 

– Саме так – схвалив дід.

Пізніше Катя часто забиралася на сіновал. Особливо коли було сумно. Вона дивилася на зірки і мріяла і вірила, що якщо вона не відступиться від своїх мрій, то все в її житті буде чудово. У п’ятому класі, коли вчителька перед усіма похвалила Катю за твір, Катя почала мріяти, що коли виросте, теж буде вчителькою. У сьомому, коли Катя закохалася в сусіда по парті Сергія, новенького, який перевівся до них, бо його тато викупив частину покинутого приміщення під ферму, Катя почала мріяти, що матиме велику родину, в ідеалі, якщо з Сергієм. Господарство з розмахом та багато дітей. Катя любила допомагати дідусеві з бабусею, поралася з хазяйством, поливала огірки і варила з бабусею варення.

А у восьмому класі все змінилося. Вперше у житті Катя поїхала на море. Бабуся дістала десь для онуки путівку до літнього табору. Катя була у захваті. Море було таким неосяжним. Катя додала, було, в скарбничку своїх мрій, мрію їздити всією родиною на море щороку. Але коли повернулася, на неї чекали сумні новини. З їхнім будинком сталася біда. Бабусі з дідусем не стало.

Крім них, у Каті не було нікого. Каті не було й трьох, коли її батьків не стало. Поїхали до міста, за подарунками до Нового року. По дорозі сталася біда. Катя їх зовсім не пам’ятала. Дід та бабуся були для неї всім.

Виявилося, що Катя має якихось далеких родичі, які погодилися забрати Катю до себе. Не можна сказати, що тітка Ніна та дядько Юра були поганими, просто вони були чужими. Жили іншим, чужим для Каті життям. У них був син Андрій, сім років. Тітка Ніна працювала половину дня, а потім водила Андрійка на нескінченні тренування, гуртки та додаткові заняття. Дядько Юра працював з ранку до вечора, а іноді й у вихідні. У суботу тітка Ніна встигала зводити сина ще на пару занять, збігати кудись на манікюр або по магазинах, неділя був день прибирання та інших домашніх справ. Дядько Юра, якщо був вдома, то переміщався цілий день від холодильника до дивана чи столика з ноутбуком. Андрій, діставшись, нарешті до планшета, грав у якісь ігри. Вони навіть між собою мало розмовляли, а вже на Катю зовсім не звертали особливої ​​уваги. Катя намагалася допомогти, чим могла, прибрати, приготувати, пропонувала навіть відводити Андрійка по секціях, після школи, але тітка Ніна частіше відмовлялася, чомусь морща ніс.

Із новими однокласниками у Каті не склалося. Спочатку з неї просто посміювалися, через те, що вона з села. Катя, і справді, відрізнялася від них не лише одягом, а й манерою розмови, звичками. А потім до неї звикли і теж припинили звертати увагу. Катя вчилася ще старанніше, у неї тепер було більше часу. І сподівалася після 11 класу вступити до інституту, на педагогічний. Але в середині дев’ятого класу тітка ненароком поцікавилася про її плани.

– Дитино, мені здається, не в твоєму випадку обирати. Найвірніше піти в училище після дев’ятого класу, до вісімнадцяти в тебе буде вже спеціальність. Зможеш сама себе утримувати.

Катя зрозуміла, що родичі з нетерпінням чекають, поки Катя стане самостійною та з’їде від них. Класний керівник дуже здивувалася, коли Катя повідомила, що не піде у старші класи, але вмовляти не стала. Так Катя попрощалася із першою мрією. Але запас мрій ще був. Можна було зустріти кохану людину, створити сім’ю, стати доброю матір’ю.

Павло став за нею бігати ще на першому курсі. Що не кажи, а Катя була гарною дівчиною. Та й від сільських звичок не залишилося сліду. Павло був веселим, душа компанії. На другому курсі Катя таки погодилася піти з ним на побачення. Не можна сказати, що вона була закохана, але все ж таки Павло здавався їй непоганим.

Відразу після закінчення училища, Катя влаштувалась на роботу, до того ж тітка Ніна видала їй невелику суму, яку, як виявилося, встигла відкласти з допомоги, що сплачувалася на Катю. Катя була вдячна і за це, і за весь час, який провела у родичів, а особливо за те, що не довелося жити в дитбудинку. Вони зняли з Павлом невелику квартирку. Павло теж працював, а після роботи любив потусити десь із друзями, приходячи під ранок. Катя ж намагалася створити затишне сімейне гніздечко. У результаті Павло просто приходив на все готове, але не звертав уваги на це. І якщо Катя намагалася поговорити з ним серйозно на цю тему, або про майбутнє, то він відмахувався і незмінно говорив: «Не будь занудою». Через рік терпіння Каті закінчилося. Вона з’їхала. Їй було двадцять, але вона вже подумки попрощалася і з другою мрією.

– Хоч на море махнути, – вирішила Катя, але директорка магазину сказала: – В яку відпустку? Працювати і так нікому. Стривай, наберемо штат, там і підеш. 

– У спекотному листопаді? – зітхнула Катя. 

Завідувачка тільки зиркнула на Катю спідлоба. І Катя якось з усім упокорилася. Працювала все літо, позіхала, дивлячись на баночки з горошком, увечері приходила до порожньої квартири, іноді щось читала, а іноді одразу лягала спати. І так по колу. 

– Добре, колись потім. Вчитися ніколи не пізно, та й кохання свою ще зустріч, я молода, а те, що без відпустки, так теж плюс є, зароблю більше, – говорила собі Катя.

Катя посиділа ще трохи на лаві і попрямувала у бік будинку. Підійшовши до пішохідного переходу, вона замислилась. Відволік її вигук водія:

– Ну чого стоїш?! – Водій, дотримуючись правил, зупинився, щоб пропустити її.

– Стою. Але ж і справді стою. Чому я стою? – Знову задумалася Катя, махнувши водієві, щоб проїжджав. Вона згадала дідові слова: – А мрія все далі. А потім люди взагалі забувають про неї і задовольняються тим, що є. І самі не помічають, як вони нещасні без мрії.

Першого ж вихідного Катя поїхала в село. Вона не була давно. Кілька разів вона їздила на цвинтар, на околиці села, навіть один раз з тіткою Ніною, але в самому селі їй робити нічого. Вона не хотіла зустрічати знайомих, яким не буде чого розповісти про своє міське життя, не хотіла бачити залишки будинку, який так багато значив для неї колись. А тепер, навпаки, душа потяглася саме до будинку, туди, де все почалося.

Будинок ледве стояв, паркан покосився, город заріс, подекуди виднілися залишки сараїв і того самого сіновалу. Тільки літню кухню, якимось дивом не зачепило. Навіть через роки вона виглядала добротно. Катя увійшла до будинку, а точніше у те, що від нього залишилося. Дивно, вона навіть ніколи не думала, що цей «будинок» тепер її. Тітка щось говорила про це, але Катя не надала значення. Не хотіла згадувати. Тепер вона тинялася тут, і їй здавалося, що вона чує свій власний дитячий сміх. 

– Ох, яка вредна! Ось дід повернеться, я йому все розповім, – гукнула бабуся з кухні. 

І Катя біжить на ганок, чуючи, як дід вже підходить до ґанку, щоб першою кинутися до нього на шию і задобрити, доки бабуся не встигла розповісти про її витівки. Хоча дід ніколи її всерйоз не сварив. Катя й зараз вискочила на ганок, але в огорожі, звісно, ​​нікого не було.

– Добрий день. Цікавитесь будинком? – Почула Катя. За парканом стояв чоловік.

– Цікавлюся. – Катя посміхнулася. – Сергію, ти? Не впізнав?

– Катя… – Сергій, той самий сусід Каті по парті, теж здивовано посміхнувся. – Стільки років нікого не було, а тут їду повз, дивлюсь, хтось у хату зайшов, думаю, подивлюся, мало що. А ти як тут? З ким? Як загалом життя? Ти надовго?

– Я… та я проїздом, можна сказати. – розгубилася Катя. – Як тут у вас? Які новини?

– Новин повно за стільки років. – розсміявся Сергій. – Юлю пам’ятаєш, яка у всіх спектаклях шкільних грала? До театрального вступила. А Ігора? Він також у місті зараз, на ветеринара вчиться, обіцяв повернутися потім. Та багато хто в місто поїхав. У вас там зовсім інше життя.

– А ти чому не поїхав? – Запитала Катя.

– Мені тут добре. Я допомагаю батькові. Справи непогано йдуть. Зате простір не те, що в місті. Як приїду туди, за годину вже назад хочу. Ти ж пам’ятаєш, яке поле у ​​нас, а за ним річка, а за річкою ліс.

– Пам’ятаю. – Катя мрійливо подивилась у той бік, де наприкінці села починалося велике поле. Згадала, як вони бігли з усіх ніг наввипередки і просто з розбігу стрибали в річку. – Гарно зараз там, мабуть.

– Красиво. – Погодився Сергій. – Хочеш, сходимо? – Раптом, запропонував він.

– Хочу. – зраділа Катя. – Тільки я б поїла чогось.

– Там і поїмо. – підморгнув Сергій. – Термос із чаєм у мене завжди з собою, а в магазині якраз свіжі булочки. Нічого не змінилося, як ми бігали в обід, так і зараз. – Катя згадала, як у велику перерву майже вся школа бігла до магазину через дорогу, за гарячими пиріжками та булочками.

На цей раз до берега річки вони не пішли через поле, проїхали машиною. Сіли на старому поваленому дереві. Пили гарячий чай уприкуску з пиріжками. Сергій все говорив, розповідав про однокласників, а Катя думала, зовсім не змінився. Дивилася на жовтіючий ліс, вдихала особливе повітря дитинства, і їй було добре.

– А ти як? Щось я все про наших. Розкажи про себе. – сказав Сергій, підливаючи чай.

– Та особливо й розповідати нема чого. – сказала Катя, а потім розповіла все. – Загалом обнулитися приїхала. Не так все пішло, як хотілося. Хочу виправити, доки не пізно.

– Молодець. Ніколи не пізно. – схвалив Сергій. Його телефон задзвонив. Сергій глянув на екран. – Мені пора. – Сказав він, вибачаючись. – Куди тебе довезти? На станцію?

– До будинку назад. Ще там побуду. – попросила Катя. «До дівчини своєї поспішає, мабуть. Звичайно, симпатичний такий», – подумала Катя.

Залишившись сама біля будинку, Катя вирішила обстежити літню кухню. Вона була невеликою, але хорошою. Катя затопила піч. Дуже швидко стало тепло. Катя сиділа, дивлячись на багаття. Раптом в голові Каті дозрів хитрий план. І це було так.

– Здрастуйте, тітко Галю. Не впізнаєте мене? – Катя стояла перед прилавком сільського магазину.

– Катерино? – примружилася продавщиця.

– Я. – посміхнулася Катя. – Вам продавщиця не потрібна?

– Та ні, є в мене. Однокласниця твоя, до речі, Таня. А ти що це повернутися вирішила?

– Вирішила. Роботу ось шукаю. – засмутилася Катя.

– Так ти на фермі спитай у Вікторовича. У них завжди потрібні робочі руки.

– Дякую. – відповіла Катя та попрощалася. Микола Вікторович – це був тато Сергія. Ну, варіантів не було. Катя попрямувала у бік ферми.

– Катю, знову ти? – Зрадів Сергій, побачивши її. – А ти що ж не сказала, що до нас зайдеш? Разом би поїхали, я ж якраз сюди поспішав. У нас тут все механізовано, але нагляд все одно потрібний. Вечірня дійка. – Сергій розвів руками.

– Не до дівчини, значить, поспішав, – подумала Катя. І ця думка її втішила. А вголос сказала:

– Я вирішила залишитися. Тітка Галя мені сказала, що у вас є робота.

– Є. – посміхнувся Сергій. – Ходімо до батька, поговоримо.

***

– Катю, ти тут? – почула Катя тихий голос Сергія.

– Тут, – Катя визирнула з літньої кухні.

– Я ковдр тобі привіз, подушку. М’якше та тепліше буде, – Сергій стояв у вечірніх сутінках.

– А чай є? – Катя тихенько засміялася.

– Є. – розсміявся у відповідь Сергій.

– Нічого, обживуся. Поки що тут. Головне, що тепло, а там помаленьку і будинок приведу в порядок. Боргів, мабуть, накопичилося, – Катя вголос планувала.

– Ти молодець. – похвалив Сергій. – Смілива. Ти знаєш, я такий радий, що ти повернулася.

– Так? – здивувалася Катя.

– Так. Я ще тоді в сьомому класі в тебе закохався. Думав, треба ж, як пощастило, з найкрасивішим дівчиськом посадили. А потім все думав, може, колись повернешся. – Сергій глянув на Катю.

– А я повернулася. – Відповіла вона і взяла його за руку.

***

Катя вивчилася потім заочно на педагогічному, як і хотіла. Працює у тій самій школі, де навчалася колись сама. Навантаження, правда, великого не бере поки що, турбот багато. Господарство велике, троє дітлахів і чоловік, за всіма догляд та нагляд потрібен. На місці старого будинку давно стоїть новий. З великою верандою. Катя виходить туди вечорами і дивиться мрійливо у небо. 

– Ще все попереду, – думає вона. 

Ось тільки на море їздять рідко. Їм і тут добре.