Катя сиділа на лавці біля порога материної хати, не наважуючись навіть зняти пальто.

-Ну ти даєш! Як так можна?! – сварилась матір, з силою вимішуючи тісто. – Навіщо ти все покинула, хочу тебе спитати?!

Ми з батьком все життя тебе тягли, не шкодуючи сил. Все для того, щоб ти була щасливою.

А ти що зробила? Покинула роботу, причому хорошу, залишила спільну квартиру чоловікові. І все тому, що в нього є інша жінка?! – не могла заспокоїтись мама.

Катя аж стрепенулась від несподіванки. Слова матері були їй дуже неприємні…

Ну а як їй треба було вчинити? Виставити Павлика з квартири на вулицю? Продовжувати працювати, коли кожен знає, що в неї сталося в сім’ї?

Адже коли працюєш на одній роботі разом із чоловіком та розлучницею, нічого приховати не вийде…

Може якби були діти, вона так просто виїхати б не наважилася. Але їх, на жаль, не було. Павло звинувачував у всьому Катю, казав, що дітей не має.

Хоча, коли вона перевірялася, все було добре. Але якщо тобі щодня твердитимуть, що ти пустоцвіт, мимоволі повіриш…

Вона повернулася до мами, як до єдиної людини, яка зрозуміє та пошкодує. Але вийшло не так, як вона мріяла, поки їхала додому.

Мама як дізналася, чому вона приїхала, а головне що назовсім, стала сваритися. Катя ледве стримувала сльози. Ну чому її ніхто не розуміє? Вона ж багато не просить. Просто краплинку любові та добре слово.

Ганна роздратовано кинула тісто в миску.

-Переборщила, – подумала вона. – Тепер, як гумове буде…

Вона повернулася до дочки.

-Я ж не виставляю тебе, живи скільки хочеш. Просто мені прикро, розумієш? Ми з батьком завжди мріяли про те, як ти вийдеш заміж, народиш нам онуків і не будеш, як ми все життя в землі копатися.

Добре, що він не дожив до цього моменту…

По її щоках покотилися сльози.

Катя не витримала і кинулася до матері.

-Мамо, мамо, пробач, але інакше я не могла, – зі сльозами притулилася вона до колін матері.

-Ну годі, дочко, заспокойся, – погладила Ганна її по голові. – Час лікує. Одуматися ніколи не пізно. Ти завжди можеш повернутися назад і влаштувати йому…

А потім, коли вона лягла, сон зник зовсім. Вона згадала своє життя. Адже в село вона приїхала з міста.

Молода вчителька. Її коханий Ігор не зміг із нею поїхати. Йому пощастило, його залишили в інституті на кафедрі.

Але вони дали один одному обіцянку, що обов’язково одружаться, коли відрядження Ганни закінчиться.

Перші місяці листи від коханого приходили майже щодня. Потім двічі на тиждень. Коли вони зовсім перестали приходити, Ганна злякалася.

Відпросилася з роботи і з місцевим водієм, поїхала в місто. Вона з тривогою думала про найгірше. А якщо Ігор заслаб?

А якщо щось сталося? Все передумала, а от про іншу в його житті не подумала… Вірила, як собі…

А коли водій підвіз її до будинку Ігоря і вона вже була готова вискочити з кабіни, раптом відчинилися двері під’їзду.

Шумна зграйка людей і… Він. Її Ігор у весільному костюмі тримає під руку щасливу наречену.

У Ганни аж в очах потемніло й вона сказала водію:

-Відвези мене, будь ласка, до мами, – і назвала адресу.

А вже у рідному домі дала волю сльозам. Мама з бабусею метушилися навколо неї.

-Ну чому ви мені нічого не написали? – жалібно питала вона у них.

Мама винувато відвела очі, а бабуся прикрикнула:

-Ну сказали б і що, легше було б? А твій Ігор, погана людина, і переживати через нього не варто. Подивися на це з іншого боку. Були б одружені, ще важче було б. А так, ну одружився і хай, як хоче собі. Ти молода, розумна, невже ти думаєш, що з його зрадою життя закінчилося?

Послухай мене, людину, яка прожила життя, у тебе ще все попереду. І сім’я та діти…

Так і вийшло. Заміж вона вийшла за того самого водія Миколу. Народилися двоє синів із різницею в два роки.

А Катя народилася, коли Ганні було вже сорок два, а Миколі п’ятдесят.

Жили вони дружно, весело, поки до хати не прийшла біда.

Сини їхали додому з міста по зимовій дорозі і… Трапилось найгірше… Синів не стало… Не довезли…

Залишилась у них із Миколою лише Катя. Вони її плекали і ні на крок не відходили.

Ганна вирішила, що дочка житиме в місті. Микола був проти. Але він таки погодився. Донька вивчилася на технолога і влаштувалася на завод. Там вона зустріла Павлика і вийшла за нього заміж. І начебто все добре було, квартиру їм дали, живи та й радуйся.

А воно он, як усе обернулося. Ганна раптом як наяву почула голос чоловіка:

-Ганнусю, дай доньці спокій. Її щастя ще попереду…

І точно. Через рік Катя вдруге вийшла заміж.

Щоправда, за вдівця з дитиною.

Ганна її вмовляла:

-Ну навіщо, Катрусю? Чужа дочка…

Ну хто її слухав, дочка по своєму зробила.

Через три роки Ганна пом’якшилася по відношенню до Петра та його дочки Надійки.

Заслабла була вона дуже.

Петро щодня приїжджав до неї з гостинцями. Катя на дев’ятому місяці була. Він із собою Надійку брав. Та з порога кричала:

-Бабусю привіт! А ми тобі пиріжків і цукерок привезли. Смачні, спробуй!

Сусідки по палаті заздрили. До них приходили, але не щодня.

А що з Павлом, спитаєте ви? Він одружився зі своєю пасією.

Але особливого щастя не мав. Дівчина виявилася хваткою.

Обманом виписала його з квартири під приводом розширення, а потім і виставила на всі чотири сторони.

Він оселився в гуртожитку, почав гульбанити. А потім десь зник. Куди – ніхто не знав.

Все це дізналася Ганна, але дочці нічого не сказала.

Адже та може й кинутися його шукати. Характер такий, в неї жалісливий. Безглузда, одним словом…