Пролунав дзвінок телефону. Зіна глянула на дисплей, дзвонила, звісно, її дочка.

“Зараз або чергового нареченого приведе, або скаже, що заночує у подруги”, – майнула думка у матері.

– Що, Катю?

– Мамо, я за півгодини з другом прийду. Завари свіжий чай! Торт ми принесемо.

– Гаразд, – рівним голосом відповіла Зінаїда і вимкнула телефон.

«Подумати тільки: дочці вже двадцять років швидше заміж виходила б. Скільки можна наречених водити? Все шукає свого доброго та гарного олігарха, – жінка важко зітхнула. – І в кого вона така красуня? Мені самій уже сорок, а чоловіка так і нема, і не було. Хоч би хтось із нормальних чоловіків звернув і на мене уваги».

Ополоснула чайник і поставила кип’ятити воду, а сама кинулася у ванну наводити красу. Повинна вона перед новим кандидатом у зяті виглядати пристойно.

За кілька хвилин красу, наскільки це можливо, було наведено. Заварила міцний чай. Вдягла свою найкрасивішу кофтинку і почала чекати гостей.

***

Дочка зайшла, як завжди, із лукавими іскорками в очах:

– Мамо, познайомся! Це мій друг Роман, – витончено окреслила рукою дугу. – Це моя мама Зінаїда Іванівна.

– Дуже приємно! – Сказав супутник дочки і, злегка вклонившись, простяг коробку з дуже дорогим тортом.

– Проходьте! – Усміхнулася господиня і передала торт доньці. – Зараз чай принесу.

Зінаїда зайшла на кухню, похитуючи головою:

Ремонт кухні

«Наречений, звичайно, дуже симпатичний, але він, принаймні, років на десять-п’ятнадцять старший за мою дочку. Ой, Катю, Катю, знайдеш ти пригоду на свою голову! Скоріше, не на голову, а на те місце, до якого ці пригоди липнуть».

Стали пити чай. Зазвичай під час чаювання майбутня теща має розпитувати свого майбутнього зятя, хто він і звідки, але сьогодні чомусь не хотілося цього робити. Розмовляли про все потроху, а Зінаїда все частіше ловила себе на думці:

«Як такий серйозний розумний чоловік міг закохатися в мою Катю? Адже вона відверто дивиться на нього, як на чергову іграшку. Невже всім чоловікам закриває очі її краса?

Іноді погляди Зінаїди і Романа зустрічалися, але обидва відразу відводили очі, щоб через хвилину знову зустрітися поглядами.

Попивши чай, дочка з супутником пішли, а Зінаїда почала прибирати зі столу, але перед очима чомусь стояло обличчя цього Романа і їй зовсім не хотілося, щоб він був її зятем.

***

Дочка прийшла пізно, але Зінаїда не лягала спати, чекала на неї.

– Чай питимеш? – Запитала ледь та увійшла. – Навіщо ви такий величезний торт купили? Майже весь лишився.

– Це Роман вибирав, – і з усмішкою додала. – Майбутній тещі хотів догодити.

Сіли за стіл, і Зінаїда одразу повела розмову, звичайно ж, про нього.

– Катю, йому скільки років? Адже він старший за тебе.

– Мамо, він навіть старший за тебе на рік, – спокійно відповіла дочка. – Йому сорок один.

– І що, ти збираєшся за нього заміж?

– Не знаю. Просто з’явився багатий, неодружений, треба його принаймні притримати, а то відведуть. Але це третій запасний варіант.

– Дочко, але це недобре, – сказала Зінаїда з якимось полегшенням. – Навіщо ти людині голову морочиш? Адже він не хлопчик.

– Та, заспокойся, мамо! Не збираюсь я за нього заміж. Кажу ж: третій запасний варіант.

***

Минуло кілька днів. Графік у Зіни був такий, що вихідні випадали на різні дні, частіше на будні. Ось вона зранку і поїхала за продуктами. Спочатку пройшлася просто магазинами, а потім вже накупила всього помаленьку.

Вийшовши з продуктового із двома пакетами, зрозуміла, що пакети важкі, а нести їх доведеться добрий кілометр, і маршрутки до її будинку тут не ходять. Робити нічого доведеться нести.

Не пройшла й ста метрів, як з автомобіля, що зупинився, вибіг чоловік і кинувся до неї:

– Зінаїдо Іванівно, дозвольте я вас підвезу!

– Роман?! – Вона навіть не могла приховати радості.

А він вже взяв пакунки з її рук. Поклав їх на заднє сидіння і відчинив перед нею передні  двері.

– Сідайте!

Машина плавно рушила з місця і тут Зінаїда відчула, що і він радий цій зустрічі, і ця радість читається на його обличчі. А ще вона помітила, що надто він повільно їде.

Але як би повільно він не їхав, а хвилин за п’ять вони зупинилися біля її рідного під’їзду. Чоловік швидко вискочив з машини, знову відчинив перед нею дверцята. Потім дістав пакети:

– Я вам допоможу!

Квартира на другому поверсі. Знову навіть не вистачає часу зібратися з думками, щось заговорити.

Відчинила двері квартири. Пропустила його вперед:

– Поставте прямо у коридорі!

Чоловік поставив і, повернувшись, подався до дверей. А коридор такий вузький, двом важко розійтися, а на душі чомусь стало так хвилююче.

Він зупинився на якусь мить, в очах промайнула вся гама почуттів, але чоловік рішуче відчинив двері.

– До побачення, Зінаїдо Іванівно!

Він пішов.

«Треба його забути!» – твердив розум.

“Це любов!” – продовжувало відгукуватися у душі.

***

Минув ще тиждень. Роман більше не з’являвся, але й забути його Зінаїда не могла.

Цього вечора дочка прийшла з дуже вже радісним виразом обличчя і з порога вигукнула:

– Я виходжу заміж! Ми вже подали заяву.

– За Романа? – мимоволі сказала Зіна.

– Мамо, до чого тут Роман? Його звати Максим. Батько великий бізнесмен у нашому обласному центрі. Весілля буде там та жити ми будемо там. Максим має великий будинок в елітному селищі.

– Як я рада! – не стрималася Зіна і їй самій було не зрозуміло, чому вона рада.

– Завтра я приведу його сюди з тобою знайомитися.

– Катю, а ти не переживаєш?

– Мамо, чому я повинна переживати? – Дочка була, явно, здивована.

– Дочко, йому скільки років?

– Двадцять п’ять.

– Ось сама подумай: напевно, він часто міняє дівчат, – Зінаїда не відмовляла дочку, скоріше, хотіла переконатися, що в неї все серйозно та назавжди.

– Про що ти говориш? Чи мало хто там що має? Все, мамо, завтра о десятій ранку ми будемо тут.

– Чому так рано?

– Мамо, у нас дуже багато справ.

***

Зіна цієї ночі і заснути, як слід не могла, і встала на світанку. Треба ж чергового кандидата у зяті зустріти. Може цей справді родичем стане.

Ось і дочка встал і пішла. А мати вся в пережиттях, хоч і далеко не вперше зустрічає цих наречених.

І ось двері відчинилися. Традиційне:

– Мамо, познайомся! Це мій друг Максим. Це моя мама Зінаїда Іванівна.

– Дуже приємно! – наречений кивнув головою.

Майбутня тещі радісно посміхнулася. Якимось сьомим почуттям зрозумівши, що це назавжди.

Посиділи кілька хвилин, навіть добре не поговорили, як молоді пішли. Справ у них дуже багато.

– Може, правда, Катя, нарешті, вийде заміж? – прошепотіла Зінаїда, коли двері за ними зачинилися.

***

Пройшов місяць. Дочка справді вийшла заміж.

Весілля справляли в обласному центрі, у дорогому ресторані. Було гарно та весело. Щоправда, на нечисленних родичів нареченої всі дивилися трохи зверхньо, але без жодної неприязні.

Після весілля Зінаїда повернулася до своєї двокімнатної квартири, і та їй здалася такою пустою.

Кожного вихідно вона ходила до магазину, того ж біля якого її зустрів Роман. Довго ходила по магазину, потім неквапливо йшла додому. Розуміла, що то не розумно. Вночі, лежачи в ліжку, вирішувала, що більше туди не піде, але наступного ранку ноги самі несли її туди.

Іноді дзвонила дочка, розповідала про своє нове життя, розповідала з таким захопленням, що мати не сумнівалася, дочка щаслива.

***

Ці вихідні вона відпочивала, так буває, раз на сім тижнів вихідні випадали на суботу та неділю, і Зіна вирішила відпочити за повною програмою. Щоправда, як це, за повною програмою, вона ще вирішила.

Випадково глянула у вікно і побачила машину Романа. Ось він вийшов із машини, взяв із заднього сидіння букет квітів:

«Він що не знає, що Катя вже два тижні, як вийшла заміж? Іде до під’їзду. Що робити?”

У коридорі пролунав дзвінок домофона. Кинулася туди. Ввзяла трубку і за звичкою запитала:

– Хто?

– Зіно, це я, Роман

Палець натиснув кнопку довільно. Поправила зачіску і прочинила  двері. Почулися кроки… застигла біля дверей…

Це тривало, здавалося, вічність, нарешті, двері відчинилися.

– Привіт, Зіна!

«Чому Зіна? Він же завжди називав на ім’я по батькові і на «ви». Треба щось сказати. Що?

І сказала:

– Каті немає вдома. Вона…

– Знаю, – чоловік усміхнувся і простягнув букет. – Я до тебе прийшов.

– До мене…

Обережно взяла букет і раптом заморгала, сльози зрадницьки полилися з очей.

– Дякую! – промовила вона крізь сльози і відчула на своїх плечах його руки.

***

– Мамо, що трапилося? – пролунав схвильований голос дочки. – Я ж тобі вчора дзвонила.

– Катю, я закохалася.

– Що-о-о?! Мамо, ти серйозно?

– Доню, мені всього сорок років.

– Мамо, я не проти, – в голосі дочки зазвучали нотки цікавості. – В кого?

У відповідь мовчання, довге мовчання.

– Мамо, ти що мовчиш?

– У Романа, – пролунав тихий голос матері.

– У якого Романа? У мого?

– Доню, не ображаєшся? Адже ти тепер одружена…

– Звичайно, не ображаюся! – голос доньки став радісним. – Мамо, він добрий чоловіка. Тільки нудний та надто серйозний.

– Він кличе мене заміж.

– Так йди! Ми з Максимом на весілля приїдемо. Мамо ти що, плачеш?

– Це я від щастя, – Зінаїда витерла сльози та радісно вимовила. – Дякую, дочко!

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Джерело