Тебе можна привітати? – хитрим голосом промовила Ольга, як тільки я відповіла на дзвінок.

– З чим? — трохи розгубилася я, не одразу розуміючи, про що йдеться.

– Кажуть, ти тепер багатійка – уїдливо відповіла Ольга. – Ну не вдавай, що не знаєш про київську квартиру, яку успадкувала.

Тільки тоді я здогадалася, про що йдеться. Місяць тому я несподівано отримала спадок від троюрідної бабусі, з якою ледве знайома.

– Так, дякую, – трохи зніяковівши, відповіла я.

Я рідко спілкувалася з Ольгою, тож дзвінок її мене здивував. Ольга, сестра мого чоловіка, ніколи не приймала мене, вважаючи, що я «запала» на сімейний будинок, особливо після того, як я одружувалася вже в положенні.

– Тепер до вас навідуватимемося, а то моя старша дочка якраз збирається до Києва, щоб в університет вступати, – заторохтіла Ольга.

Я знала, що в Ольги троє дітей, але бачила їх лише кілька разів за всі роки спільного життя із чоловіком. Я не надала значення її словам і незабаром про них забула.

Несподівану спадщину вирішила використати на свій розсуд: ми з чоловіком жили під Києвом, тому квартиру було вирішено здавати, а гроші йшли на додаткові витрати для дітей та свої потреби.

Про розмову з Ольгою я згадала, коли та знову зателефонувала.

– Ну що, киянко, завтра зустрічайте нас на вокзалі, – впевнено заявила Ольга. – Ми з твоєю племінницею приїжджаємо о пів на третю.

– Куди приїжджаєте? — розгублено спитала я.

– До Києва, звісно. Аня вступати їде. Ти забула? – Ольга явно була роздратована.

– Але ж ми не в Києві живемо, – здивовано відповіла я.

– Так, але в тебе там квартира, яка нам потрібна, – загадково сказала Ольга.

– Ти про квартиру бабусі? – пожвавішала я. – Я її здала два місяці тому.

– Як здала? Ми ж домовились, що зупинимося у тебе! – Вибухнула Ольга. – Замість допомогти
рідним, ти, заради грошей, чужих людей туди пустила?

– Чому я мала відмовляти орендарям? – спантеличено спитала я. – Я нічого тобі не обіцяла.

– Як це не обіцяла? Ти що, забула? – сердито процідила Ольга. – Я ж сказала, що приїдемо з донькою.

– Ти сказала, але я нічого не обіцяла, – відповіла я, вражена нахабством сестри чоловіка.

– Ми їдемо, і ти маєш нас прийняти, – холодно заявила Ольга. – Нагадаю, ти дружина мого брата, ми родичі!

– Я нічим не можу допомогти, – твердо сказала я, даючи зрозуміти, що маніпуляції не спрацюють.

Попри мої слова, Ольга продовжила:

– Ми завтра будемо в Києві! – І поклала слухавку.

Про ситуацію дізнався мій чоловік, Сергій. Йому одразу зателефонувала Ольга зі скаргами на жадібну невістку. На мій подив, Сергій став на мій бік і сказав, що тільки я вирішую, кого пускати в квартиру.

– Отже, ти вирішив забути про сім’ю заради цієї жінки? – обурилася Ольга й обірвала розмову.

Наступного дня знову пролунав телефон. Ольга повідомила, що вони із дочкою вже на вокзалі.

– Навіщо ви приїхали, якщо я ясно сказала, що нікуди вас селити? – спитала я.

– Ти досі не виселила квартирантів? – Здивувалася Ольга.

– І не збираюсь. Найміть квартиру, чи зупиніться в готелі, – спокійно відповіла я.

– Не думаю, що наша мама буде рада дізнатися, як ти обійшлася з її дочкою та онукою, – спробувала пригрозити Ольга. – Ти псуєш стосунки!

– Твої погрози не спрацюють, я тобі нічого не винна, – різко відповіла я.

Ольга кинула слухавку, і на цьому наше спілкування закінчилося.

Того ж дня я поговорила з чоловіком, а він зателефонував матері, щоб зрозуміти, чи вона знає про ситуацію. Мама відповіла не впевнено, стверджуючи, що нічого не знала про подорож Ольги.

Не досягши свого, Ольга разом із дочкою повернулася додому. У помсту, вона пустила чутки, що через відмову родичів, її дочка не змогла вступити до університету.

Проте, рідня швидко забула про ситуацію, знаючи запальний характер Ольги. А ми продовжили жити спокійно, ігноруючи настирливу родичку.

Як ви вважаєте, я правильно вчинила? Чи, можливо, мала допомогти “родичам”?