Кіра залишила однорічного сина у свекрухи і поспішила до будинку, де вона виростала, разом із бабусею, до заміжжя. Лише кілька хвилин тому їй зателефонувала сусідка, розповівши, що її мати нарешті приїхала.

— О, доню, ти прийшла! За мамою скучила? Правильно, кров все одно тягне. І мене ж до вас потягло, – сказала мати, зустрічаючи Кіру.

Кіра жила в цьому великому будинку разом з батьками та бабусею. Вона завжди мріяла про своє, займалась різними справами, допомагала по господарству. Та коли їй було дванадцять, батька не стало, і мати вирішила залишити свекруху. Вона вирушила до міста, пообіцявши, що забере доньку з собою.

— Я поїду до міста, знайду роботу, а тебе заберу, — казала вона свекрусі.

— Їдь куди хочеш, це твоя справа. Але Кіру я тобі не віддам. Нехай тут живе, має все, чого потребує, — заявила свекруха.

— Ще побачимо, хто кого буде тримати! – погрожувала мати, від’їжджаючи.

Кіра довго чекала на маму, кожен тиждень бігала до автобуса, сподіваючись побачити знайоме обличчя. Але мати так і не з’явилась у її житті. Бабуся оформлювала опіку, і Кіра залишилась жити з нею.

Коли Кірі виповнилося двадцять, до неї посватався Дмитро, місцевий хлопець, з яким вони дружили зі школи. Бабуся благословила їхній шлюб, і Кіра переїхала жити до свекрухи та свекра. Незабаром у них народився син Матвій, і їхнє життя йшло своїм ходом, доки не приїхала мати.

Замість того, щоб обійняти і вибачитись, вона сказала:

— Чула, ти заміж вийшла, сина маєш. А чому хлопця не принесла мені познайомитись? Я тепер бабуся!

— Ти що приїхала сюди? — різко запитала Кіра, дивлячись на жінку, яка для неї була чужою.

Скільки років вона плакала, чекаючи на неї, і тепер ця жінка знову з’являється без жодних вибачень.

— Що ти питаєш? Я ж твоя мати! Ти забула, хто тебе на світ народив? — запитала мати, говорючи так, ніби покинула її тільки кілька тижнів тому.

— Ні, я не забула, як чекала на тебе. Як бабуся мене виховувала, годувала, навчала, допомогла здобути освіту, зіграла мені весілля! І де була ти в цей час? Чому тобі не було байдуже до мене? Ти тоді мене залишила, від власної доньки відмовилася.

— О, так ти виросла невдячною, вся в мою свекруху! — розсердилась мати. — Ну, ладно, я не набиваюсь, але маю до тебе одне питання. Ти мені аліменти будеш платити? Адже я тепер не можу працювати, все хворію.

— Що? — обурено запитала Кіра.

— Так, ти чуєш. Якщо не хочеш платити, то купи мені квартиру в місті. Однокімнатної вистачить. Якщо не хочеш так, подам на тебе до суду! — продовжувала мати.

— Забудь про нас! Не з’являйся тут більше і не мрій про гроші! — сказала Кіра, збираючись з силами.

— Ну, добре, як скажеш! Але я ще повернусь, — крикнула мати, виходячи з дому.

Кіра ще довго стояла біля хвіртки, дивлячись, як її мати йде. Вона зовсім не була такою, якою її Кіра пам’ятала. І що сталося з цією жінкою за ці роки, знала лише вона.