– Ви бачили, якою стала наша Любка? Просто не впізнати! – жваво обговорювали між собою колишні колеги Люби.

– Учора випадково зустріла її на вулиці, якби не її незабутні голубі очі, точно не впізнала б, – поділилася одна з жінок. – Зачіска, макіяж, стильний одяг – вона виглядає років на десять молодшою за нас!

– Молодець, дівчина! – підтримала інша. – Взялася за себе і змінила життя на краще.

– Ви про що? – запитали здивовано інші.

– Ну, вона ж не сама повернулася, а з чоловіком-італійцем! Я їх обох бачила. Він зовсім не старий, приблизно її ровесник. Такі закохані й щасливі йшли торговим центром, що я аж позаздрила по-доброму. Запросила її завітати до нас – обіцяла сьогодні зайти, тоді й дізнаємося більше.

Не встигли жінки закінчити розмову, як у кімнату зайшла вишукана пані, від якої пахло дорогими парфумами. Усі ахнули – Любка і справді виглядала, як синьйора з обкладинки журналу.

– Любочко, ти справжня красуня! Ми тебе не впізнали! – сипали компліменти дівчата.

Люба зніяковіла і почала роздавати подарунки, які привезла з Італії спеціально для колег.

Дівчата захоплено приміряли обновки й жваво обговорювали, як одне правильне рішення може кардинально змінити життя.

Всі добре пам’ятали історію Люби. У їхнє маленьке містечко вона приїхала після весілля. Іван, її чоловік, привів її жити до свого будинку, де разом із ними мешкали його мама та сестра.

Люба майже одразу після заміжжя влаштувалася на роботу. Вона мріяла вступити до університету після закінчення коледжу, але Іван категорично заявив, що йому освічена дружина не потрібна, і наполіг, щоб вона працювала.

Усі зароблені гроші Люба віддавала чоловікові, а той вирішував, як їх витрачати.

Колеги часто помічали, що Люба ходила в одному і тому ж одязі роками, а в дощову погоду приходила в порваних черевиках із мокрими ногами.

Про макіяж, зачіску чи манікюр годі було й мріяти – Іван вважав це марнотратством і постійно повторював, що їй немає для кого гарно виглядати.

У свої 35 Люба виглядала, як жінка далеко за 50. Але тепер, у 45, вона немов помолодшала на ціле десятиліття.

Можливо, Люба так і терпіла б, якби одного разу до них на роботу не завітала тітка Поліна. Колись вона працювала у них прибиральницею, але потім діти відправили її на заробітки до Італії.

Поліна дуже плакала, не хотіла їхати, але через три роки повернулася іншою людиною – щасливою й задоволеною життям. Вона розповідала, як добре їй там живеться, і переконувала дівчат не боятися змін.

Більшість лише посміялася, але Люба задумалася. Незабаром вона написала дві заяви – одну на звільнення з роботи, іншу – на розлучення.

Іван тоді ходив містом і твердив, що вона там нікому не потрібна й обов’язково повернеться, але він її не прийме.

На подив усіх, у Люби все склалося чудово. Вона влаштувалася працювати до однієї дуже доброї італійки. Ребека ставилася до Люби не як до найманої працівниці, а як до близької людини.

Разом вони гуляли містом, ходили по магазинах, навіть подорожували. Люба нарешті побачила світ і заробила чимало грошей.

Згодом племінник Ребеки освідчився Любі. Він працював лікарем і жодного разу не був одружений. Історію Люби він знав і зовсім не приховував, що вона його не відлякує.

Невдовзі вони одружилися, і тепер Люба – справжня синьйора.

Колеги щиро раділи за неї, адже кожна жінка заслуговує на щастя.

Чутки про те, що Любка стала синьйорою, дійшли й до Івана. Він лише посміявся, сказавши, що це вона так привертає його увагу. Але він її не прийме.

Люба тільки усміхнулася. Вперше в житті вона відчула себе по-справжньому щасливою. Як добре, що тоді вона зважилася змінити своє життя.