Сьогодні в нашу редакцію прийшов лист, який не міг залишити нас з колегами байдужими.

Тому публікуємо його тут, за проханням вже немолодої жінки, вона дуже просить мудрої поради і з надією чекає їх, щоб прочитати в коментарях.

Ім’я буде змінене, зі зрозумілих причин.

Мене звати Надія Іванівна, і я все своє життя віддала власній дитині. Не знаю, чи можна сказати, що я була щасливою, але я точно була відданою їм та дуже любила їх.

І я завжди вірила, що коли постарію, моя дитина буде поруч зі мною до останнього, а мені буде на кого сподіватися. Адже так я їх виховувала їх обох з любов’ю, терпінням і надією.

І найголовніше – я вчила її, що родина – це ті близькі люди, на яких завжди можна покластися, а вони ніколи не підведуть. Але зараз я одна. І вже не можу зрозуміти, що сталося і де саме я помилилася.

Насправді, все почалося ще багато років тому, коли на світ з’явилася моя донечка Оленка. Я була молода та не мала багатства, але в мене була мрія: щоб мої діти жили краще за мене.

Була я не одружена, на жаль, а, можливо, то й на краще, адже коли її батько дізнався, що я чекаю дитину, то відразу кудись зник, я про нього й досі не знаю нічого.

Я тоді працювала в колгоспі і вдень, і вночі. Моя Оленка завжди була моєю надією та гордістю. Я пам’ятаю, як тримала її на руках, як вона робила перші кроки, як допомагала мені на городі. Я завжди їй повторювала: “Ти будеш моя опора, ти не залишиш мене в старості”. І я сама вірила в ці слова.

Вона росла розумною та хорошою дівчинкою, і я бачила, як вона прагне до кращого життя. Оленка закінчила школу, вступила до університету, а потім поїхала в столицю.

Я дуже пишалася її досягненнями, хоча серце відчувало, що вона все далі від мене. Всі ті роки я чекала її дзвінків, розповідала, як мені важко дається робота на городі, але Оленка завжди була зайнята: то навчання, то робота, то нові знайомства.

І щоразу вона обіцяла, що коли стане старшою, вона повернеться і доглядатиме мене. А зараз вона молода, їй потрібно вчитися, ставати на ноги.

Але коли їй виповнилося тридцять років, і донька сказала, що їде в Італію, я не могла цього зрозуміти. Вона казала, що їй запропонували роботу, що вона зустріла чоловіка, і що це її шанс на краще життя.

Мене це дуже розчарувало.

“Мамо, не хвилюйся, я тебе не забуду і ніколи не залишу одну, буду пересилати гроші, а згодом, можливо, перевезу тебе до себе за кордон”, – так вона завжди мене заспокоювала.

Я нічого не говорила їй на це, але всередині мене все переверталося.

Як так? Як вона може покинути свою матір, коли я її так любила? Як я буду без неї? Але я не показувала своєї образи. А що це змінило б?

Я просто сказала: “Ну що ж, Оленко, я сподіваюся, що все буде добре і у тебе, і у мене”.

І ось, Оленка поїхала, залишивши мене одну.

Спочатку вона дуже часто мені телефонувала, писала листи, присилала гроші, але з часом ці дзвінки стали все рідшими.

Спочатку я не розуміла, чому, але потім зрозуміла, що вона була зайнята своїм новим життям, своїм чоловіком, новими друзями. Вона сказала, що зібралася заміж за якогось італійця, а я залишилася тут – сама.

Лише іноді вона пересилала мені якісь закордонні продукти, які й так не рятували від самотності. І, звісно, гроші. Мені стало боляче від того, що вона, по суті, забула свої обіцянки і вважала, що може просто відкупитися від мене.

Справа в тому, що Оленка – дуже пізня дитина моя, тому я зараз в літах і давно вже на пенсії.

Тепер я просто сама з усім не можу справитися. Мої руки не слухалися, ноги турбують, а до того ж ще й хатні роботи накопичувалися. Я все життя боялася, що залишуся сама, але це сталося.

І ось тоді я наважилася зателефонувати Оленці. Я вперше попросила її допомоги:

– Оленко, моя рідна, я вже не можу працювати так, як раніше. Мені важко, дуже важко, я не можу самотужки справитися. Приїдь хоча б на якийсь час. Що там тебе тримає так в тій Італії, що до матері навіть на тиждень не можеш приїхати?

Я чекала на відповідь, але замість того, щоб отримати підтримку, почула коротке і прохолодне:

– Мамо, зараз не можу. Зрозумій. Ми з Джованні готуємось до весілля, багато справ. Пришлю тобі гроші, не хвилюйся.

Але що ж мені ті гроші?!

Я не могла зрозуміти, чому донька так холодно відповідає. Я все ще трималася за надію, що донька до мене приїде. Але на жаль, це так і не сталося.

З кожним місяцем моя самотність ставала для мене все важкою.

Я почала ходити по сусідах, просити допомогу, аби хоч трохи полегшити своє життя. І спочатку люди допомагали – принесли їжу, сходили в аптеку, допомогли копати картоплю, погріб почистили.

Але це тривало недовго. Сусідам це швидко набридло, що я постійно ходжу, прошу допомоги, бо вони й самі мають кожен турботи свої. І все частіше я чула від них:

– Що ж, Надіє Іванівно, може, ваша донька приїде і подбає про вас?

А я не знала, що відповісти їм на це. Оленка ж, мабуть, навіть не знала, що я роблю. Вона продовжувала жити своїм життям, і я стала для неї лише якимось далеким обов’язком чи тягарем.

Тож ось, я тепер ходжу і прошу допомоги у всіх, але відчуваю, що люди більше не хочуть чути мої благання. Вони не можуть більше мене зрозуміти, а своїй доньці я зовсім не цікава.

Нещодавно, коли я набрала знову її, вона сказала, що передала мені односельчанкою, яка зараз з дітьми в Італії живе і частенько в село до рідних приїжджає сир італійський і макарони.

Але що мені з того? Я не знаю, як мені бути, розгублена дуже, адже прийшло розуміння, що донька й не збирається ні їхати сюди, ні мене до себе забирати.

Що мені робити тепер, щоб мати якусь людську старість і по сусідах не ходити, просячи допомоги в чужих людей?