– Іване?! Ти? А що в наших краях поробляєш? Невже таки вирішив до мами на місце спочинку сходити? Так приїхав би вже на сороковий день, заодно б і на службу сходив, – сказала я до сусіда.

– Та ні, тітко Маріє, ми до сорокового дня не дотягнемо, бо робота чекати не буде. Ми картоплю і все решта зберемо і додому. Не пропадати ж добру!

Так, звісно, не пропадати, сказала я про себе. Твоя мама до останнього на городі порпалась. Все сина виглядала.

– Може хоч на Зелені свята онуки приїдуть, бабу провідають, говорила Стефа. Але онуки, як і син, про бабусю роками не згадували.

Стефа моя сусідка. Дуже вона була хороша людина, побожна. Щоб там не сталося, вона в неділю завжди на службу бігла. На голові акуратна хустина, а в кишені молитовник і вервиця.

Виховали вони з чоловіком двох дітей.

Інна, дочка, після університету на навчання поїхала в Британію, так там і залишилася жити, створивши сім’ю. Про маму вона не забувала, і хоча рідко приїжджала в Україну, але чим могла, тим підтримувала.

А ось з сином все куди гірше. Хлопець він з “крутим” характером. До кінця не розібравшись міг таку “бурю” влаштувати, що мало не покажеться.

Все він батьків винив у своїх невдачах, хотів, щоб його всім забезпечили. А що можна взяти з батьків, які все життя на фермі пропрацювали?

Ось так і вийшло, що як закінчив Іван школу, так і слід від нього простив.

В сусідній області він одружився, через пару років розлучився, потім з якоюсь “на віру жив”. Так якось і минали роки. А мама все на сина чекала.

Пробачила вже давно його запальний характер. Але навіть коли Івану повідомили, що мама занедужала, той не спішив приїхати.

Більше того, коли не стало Стефи, він лише спитав, чи вислала сестра гроші, щоб маму провести гідно.

А вже ми, сусіди, все і організували.

– В мене робота, я не можу ось так взяти і приїхати, – сказав Іван сусідці по телефону.

Ми ще дивувалися, бо ж не помічником депутата працює, а звичайним будівельником.

Дочка з Британії хоч і не приїхала, але на все гроші передала. В неї пару місяців тому третя дитинка народилася, тому так все вийшло.

Маючи двох дітей, Стефу провели в останню путь сусіди. Але і це б нічого.

Виходжу я на вулицю і бачу, машина біля Стефиної брами стоїть. Я ще здивувалася, хто б це міг бути.

А це Іван приїхав, щоб картоплю з поля зібрати і все те, що мама весною посадила.

На місце спочинку він не заїхав, бо часу обмаль.

Ось вам і син…