Та я ні до чого не приторкнулася через ці ложки! Вчора на Миколая нас запросила до себе мама мого чоловіка Роми Надія Станіславівна. Це було наше перше свято в її домі після весілля, і я, якщо чесно, трохи хвилювалася.

Заміж я вийшла лише два місяці тому, і хоча зі свекрухою ми непогано ладнали, усе одно в мене було відчуття, що вона пильно придивляється до мене, як до нової частини її сім’ї.

Свекруха — жінка ось така, як то кажуть, ґрунтовна, господарська. Вона славиться своїми кулінарними талантами, і я знала, що стіл буде шикарним.

І я не помилилася: коли ми зайшли до її квартири, мене одразу вразив аромат свіжозапеченого м’яса, випічки й різноманітних спецій. На столі вже стояли страви, які можна було б назвати витворами мистецтва.

Домашній холодець, олів’є, кілька видів маринованих грибів, фарширована риба, млинці з ікрою, пісочний пиріг, кілька салатів, які виглядали так, ніби їх щойно подали в ресторані.

— Проходьте, діти, сідайте! — привітно сказала Надія Станіславівна, коли ми зайшли у вітальню.

Чоловік одразу потягнув мене до столу. Його очі засвітилися при вигляді маминих страв. Він завжди говорить, що вона готує “як ніхто інший”. Я теж була готова долучитися до святкової трапези, але один факт все зіпсував.

У кожній страві, кожному салаті або ж навіть соусах стояли великі ложки або вилки для накладання. На перший погляд — усе нормально. Але я одразу помітила, що ці ложки вже побували у багатьох руках.

Хтось їх облизував, хтось їх клав кудись, де вони торкалися всього підряд. А найбільше мене вразив момент, коли один із гостей — подруга свекрухи — спробувала салат із загальної ложки й поклала її назад.

Це для мене стало точкою неповернення. Усі мої плани насолодитися домашньою їжею одразу розсипалися. Я просто не змогла себе змусити покласти щось із цих страв на свою тарілку.

Я вихована в дуже педантичній родині, де дотримання гігієни на кухні завжди було на першому місці. І хоча я розумію, що в кожної сім’ї свої звички, спільні ложки, які всі по черзі використовують і “випробовують на смак”, — це вже було занадто для мене.

Я зробила вигляд, що в мене немає апетиту. Замість того, щоб насолоджуватися святковим застіллям, я постійно думала про те, як би уникнути їжі й водночас не образити свекруху.

А сама Надія Станіславівна сиділа на чолі столу, усміхалася, хвалилася своїми кулінарними шедеврами й заохочувала всіх накладати більше.

— А ти чого не їси, доню? — раптом звернулася вона до мене, коли помітила, що моя тарілка порожня.

— Ой, я щось не дуже голодна, — відповіла я якомога привітніше. — Все таке апетитне, але я, мабуть, переоцінила свої сили.

Свекруха скривилася, але нічого не сказала. Зате інші гості, включно з чоловіком, їли із задоволенням. Усі нахвалювали її страви, а я сиділа й почувалася винною. У мене виникло відчуття, що я своєю поведінкою зіпсувала їй свято.

Після вечері, коли гості розійшлися, Роман усе-таки запитав:

— А що з тобою було? Чому ти нічого не їла?

Я чесно зізналася:

— Ром, я не змогла через ці спільні ложки. Ну як можна їсти, коли люди просто пробують з них і ставлять назад?

Він зітхнув:

— Ну, це її дім, її правила. Вона завжди так робила. Але ти могла хоча б трохи взяти, щоб вона не образилася.

— А як я мала це зробити? — обурилася я. — Вибач, але для мене це неприйнятно.

Я помітила, що Рома засмутився. Він сказав, що свекруха виглядала розчарованою. І тепер я не знаю, як поводитися далі, от чесно.

Виходить, що для неї це нормально, і вона дійсно вклала душу в ці страви. Але для мене це серйозна проблема. Я навіть не знаю, чи варто якось пояснювати їй свою позицію, чи це лише погіршить ситуацію.

Я хочу зберегти хороші стосунки зі свекрухою, але водночас не можу змусити себе прийняти те, що для мене так незручно й неприємно.

І я  тепер переживаю, що такі вечері стануть для нас регулярними, а я кожного разу відчуватиму себе ось так не у своїй тарілці. І що ж мені робити на майбутнє?

Джерело