Кілька місяців тому я з чоловіком повернулася з-за кордону, де ми були кілька років. Ми поїхали разом, бо хотіли собі на квартиру заробити.

Нам це вдалося, удвох справа просувалася вдвічі швидше. Ми приїхали, купили трикімнатну квартиру, вже ремонт зробили, і обставляємо її.

Гарно у нас все вийшло, затишно дуже, та й модно, сучасно. Одним словом, я дуже задоволена.

Але в мене таке враження, що чогось важливого не вистачало. Я довго не могла зрозуміти чого саме, поки до мене в гості не прийшла моя подруга.

Олесі дуже хотілося подивитися як ми квартиру обставили. Я її запросила в гості, і пригостила тим, що мала. Відварила картоплі, всмажила відбивну, і витягла з холодильника баночку своїх фірмових квашених огірочків.

– Таких смачних огірків, як у тебе, я ще не їла, – каже мені моя подруга Олеся.

– Ти ще не пробувала солених огірочків моєї бабусі, – кажу, посміхаючись, з приємністю згадуючи свою бабусю.

Саме вона мене навчила усього, що я зараз вмію. А головне – вона дала мені і моїм дітям стільки любові, що на все життя вистачить. Що не кажіть, а любов бабусі таки особлива.

Ми з Павлом одружилися молодими, і не мали де жити. Я з багатодітної сім’ї, а мій чоловік – з іншої області. До моїх батьків ми не могли піти жити, бо крім мене там було ще четверо дітей. А батьки чоловіка жили занадто далеко.

– Якщо хочеш, переїжджай разом з Павлом до мене, – якось запропонувала бабуся.

Варіантів у нас було небагато, і ми з чоловіком пішли дивитися до бабусі.

– Ти що, хочеш щоб ми жили в цій халабуді? – якось з недовірою, і навіть відразою запитав мене мій чоловік, коли вперше зайшов на подвір’я до моєї бабусі і побачив її стару хату.

– Ви уже прийшли? Заходьте, діти, в хату, частувати вас буду, – каже бабуся, яка вийшла на поріг нас зустрічати.

Вже в коридорі ми відчули запах усякої смакоти. Бабуся постаралася, на столі на нас чекали її вареники з сиром і шкварками, сало, квашені огірочки, білі гриби і в придачу ще банош.

Мій чоловік так їв, що аж за вухами лящало. Перших пів години він нічого не говорив, бо був зайнятий поїданням бабусиних смаколиків.

– А це що, якщо ми залишимося жити у твоєї бабусі, то щоразу буде у нас таке меню, чи це одноразова акція? – в захопленні запитав Павло, коли бабуся вийшла на кухню робити нам чай.

– Та ні, вона завжди так готує, – кажу.

– Тоді ми залишаємося тут, я вже нікуди звідси не піду, – з дитячим захопленням вигукнув Павло.

Так ми у бабусі і залишилися. Мій чоловік дуже її полюбив, а вона його, інакше як “синочку мій” і не називала Павла.

Добре нам було у бабусі, тепло. Я маю на увазі душевну теплоту, якою вона завжди з нами ділилася.

Всю роботу ми завжди робили разом, а як ми вчили мого Павла город садити – то окрема історія, є що згадати. А потім, бабуся нас частувала чимось смачненьким із своїх фірмових страв.

А ввечері ми всі разом молилися. Мій Павло завжди згадує ці моменти з особливим трепетом. Ми і багатими не були, але почувалися дуже щасливими.

Коли ми жили у бабусі, ми були щасливі, це точно. Але ми молоді люди, і нам треба рухатися вперед. Тому ми і надумали разом їхати за кордон, щоб швидше на квартиру заробити.

Бабуся дуже засмутилася, але не подала виду. Поблагословила на дорогу, і пообіцяла, що буде щодня за нас молитися.

Після того, як ми поїхали, до бабусі переїхали мої батьки. А свій будинок вони сестрі залишили.

Бабуся любила мою маму, але завжди казала, що дуже сумує за мною. Я її розумію, вона за кілька років звикла до нас з чоловіком.

Тепер ми приїхали, купили квартиру, і начебто, все навіть краще, ніж ми сподівалися, але щось не так. І якби не візит подруги, я б цього можливо і не усвідомила б.

Олеся пішла, а я зібралася і поїхала в село. Бабуся не чекала мого візиту, тому була дуже рада.

– Бабусю, ви маєте багато справ? Мені ваша допомога потрібна.

– Та які там справи, дитинко. З городу все зібрали, то й сиджу в хаті.

– Тоді збирайтеся, поїдемо до нас у гості. Заодно допоможете мені гриби білі законсервувати. Я купила на ринку, вони дорогі, не хочеться, щоб пропали. А краще за вас це ніхто не зробить.

Бабуся з радістю погодилася. Гриби у мене і справді були, я їх спеціально по дорозі купила, бо таким був мій план.

Разом ми все швиденько зробили. Бабуся була в захопленні від нашої квартири.

Я запропонувала їй у нас заночувати, вона погодилася, і допомогла мені приготувати вечерю.

Павло, який повернувся з роботи, ще з коридору відчув запах бабусиної смакоти і радісно влетів на кухню, не розуміючи, що має робити першим – обіймати бабусю, чи їсти смачний банош з грибною підливкою, який вона приготувала.

– Бабусю, залишайтеся у нас, – раптом сам запропонував Павло.

Відтоді бабуся живе з нами. Ми виділили для неї окрему кімнату і перевезли її речі.

В нашій квартирі нарешті стало тепло. І ця теплота йде від нашої бабусі.

Бабуся постійно повторює, щоб усім такі внуки і діти мати, як у неї, що їй хочеться жити і жити. Оце найбільше щастя для літніх людей, коли не чекають щоб вони пошвидше пішли у кращий світ, а радіють і простять Бога, щоб ще довго-довго жили їхні бабусі чи дідусі, їхні сімейні обереги.