Коли Наталя зачинила за собою двері, у квартирі запанувала незвична тиша. Назар, її чоловік, сидів на дивані, тримаючи в руках джойстик від ігрової приставки. Його мати, Галина Володимирівна, стояла біля кухонного столу й задоволено кивала головою.

— Ну, нарешті! — сказала вона, витираючи руки кухонним рушником. — Я ж тобі казала, Назаре, що ця Наталя тобі не пара. Хіба вона вміла бути доброю дружиною? Вічно щось їй не так: то дитина плаче, то я їй заважаю. А ти тепер зможеш нормально жити.

Назар мовчки кивнув. Він дійсно почувався полегшено. Останнім часом Наталя дратувала його своїми постійними скаргами. То їй важко з дитиною, то вона просить допомогти, то знову починає говорити про те, що треба виїжджати на орендовану квартиру й жити окремо. Назарові це все було нецікаво. Йому хотілося спокою, а не нескінченних розмов про побут.

— Мамо, а що тепер? — озвався він після паузи. — Якось дивно без неї.

— Що значить “що тепер”? — обурилася Галина Володимирівна. — Тепер ти почнеш жити нормально! Тобі ж 30 років, а ти досі як хлопчисько. Вона тільки заважала тобі розвиватися. А я завжди поруч, допоможу, якщо треба.

— Але ж дитина… — пробурмотів Назар.

— Що дитина? — різко відповіла мати. — Дитина твоя, але вона ще маленька. Наталя її забрала з собою — от хай і займається. Ти ще молодий, знайдеш собі когось кращого. А ця… Вона тільки й знала, що плакати й жалітися.

Назар зітхнув і повернувся до своєї гри. Він намагався не думати про те, як Наталя зараз справляється сама з їхньою донькою. Йому хотілося вірити, що все буде добре й без нього. У глибині душі він відчував якийсь дискомфорт, але швидко заглушував його звуками віртуальних боїв на екрані.

Тим часом Галина Володимирівна вже почала планувати їхнє нове спільне життя. Вона була переконана, що тепер її син нарешті зможе присвятити більше часу собі й своїй кар’єрі. Їй здавалося, що Наталя була головною перешкодою на цьому шляху.

Але вечорами тиша в квартирі ставала нестерпною. Назару здавалося, що він чує плач доньки десь у коридорі чи навіть у своїй кімнаті. Він кілька разів намагався зателефонувати Наталі, але кожного разу кидав телефон на стіл, навіть не натиснувши кнопку виклику.

Минуло кілька тижнів. Галина Володимирівна була задоволена: на її думку, все йшло за планом. Але Назар почав помічати, що щось у його житті не так. Комп’ютерні ігри більше не приносили задоволення. Він почав уникати друзів і навіть матері став менше розповідати про свої справи.

Одного вечора він все-таки набрав номер Наталі.

— Алло? — озвався її голос.

— Привіт… Як ви там? — запитав він нерішуче.

— Ми нормально, Назаре. А ти як? — відповіла вона сухо.

— Та… нормально… Просто хотів дізнатися, як донька.

— Вона добре. Але знаєш що? Їй потрібен батько. А не той, хто ховається за спідницею своєї матері й вдає, що нічого не сталося.

Ці слова вдарили Назара сильніше, ніж він очікував. Він хотів щось відповісти, але Наталя вже поклала слухавку.

Того вечора він довго сидів на кухні, втупившись у порожню чашку. Галина Володимирівна кілька разів заходила до нього й питала, чи все гаразд, але він лише відмахувався.