За своїм характером я людина дуже спокійна, тому іноді мені в житті буває дуже важко, бо я не можу ні слова впоперек комусь сказати, щоб на мене не образився хтось, та й свою точку зору на роботі не можу висловити дуже часто, адже, якщо комусь щось не сподобається, то потім буде купа зайвих пліток і кривих поглядів в мою сторону.

Мій спокійний характер дуже заважає мені в житті, я навіть передати цього не можу словами.

До прикладу: скажу щось комусь, щоб відстояти себе і свою думку, а потім ще тиждень можу перекручувати це в себе в голові, накручувати різні недобрі думки, чи я там не образила когось, чи хтось не сердиться на мене.

Або можна було зробити ось так, або ось так. І цими думками я лише гірше роблю собі, бо думаю, що нікому я особливо не цікава і та людина, можливо, вже давно забула про мене, а я собі спокою ніяк не даю.

Можливо, в кого інший характер, ті люди не зрозуміють мене, але, сподіваюся, що хоч не засуджуватимуть, а підтримають і порадять мені щось, бо змінитися, на жаль, я сама не можу.

Так і цього разу, через свою м’якість та безвідказність, я опинилася в такому становищі, як зараз.

Майже 3 роки тому мені чоловік, несподівано, сказав, що його батькові 82 роки, жити сам він вже не може, а їздити до нього щодня не можемо вже й ми, тому поставив перед фактом, що пора свекра забрати до нас.

Справа в тому, що у батька мого чоловіка ще є донька, свекри, свого часу, купили їй квартиру. Моєму чоловікові теж придбали квартиру його тато з мамою, коли ми тільки одружилися. Згодом ми з чоловіком продали цю його нерухомість і стали будувати невеликий власний будинок.

І тепер вийшло так, що в сестри чоловіка квартира однокімнатна, і сестра сказала, що батька вого вона забрати не може ніяк, йому просто в неї немає місця.

А у нас великий будинок, тому ми маємо доглядати батька чоловіка, бо іншого варіанту немає. Я погодилася з чоловіком, хоча, особливо, моєю думкою ніхто не цікавився, просто чоловік сказав, що іншого він не бачить шляху.

Свекор мій сказав, що продасть свою квартиру та гроші розділе між своїми онуками. В доньки його, моєї зовиці, дітей немає, а у нас з чоловіком дві доньки та у нього ще є син у першому шлюбі.

Батька ми забрали, звісно, до себе. Як би там не було, але догляд за свекром ліг лише на мої плечі, для батька чоловіка все роблю я.

Мені дуже важко доглядати за свекром в похилому віці, це й, по суті, чужа людина мені. Але найгірше те, що моєї турботи ніхто не цінує зовсім, на жаль, навіть він сам:

– Ти котлети сьогодні мені дуже пересмажила, я таких не люблю і їсти не буду, готуй мені інші. Трохи старайся, я ж теж не буду їсти що попало, теж щось люблю, а щось і ні – цікався і моїми смаками. Я твоїм дітям гроші чималі дав, тому тобі мене тепер доглядати, – чула я від нього сьогодні зранку, і таке я чую майже щодня.

От і донька свекра, зовиця моя, вчора мені телефонувала і ще й так сердито мені сказала, що я погано за батьком доглядаю, хоча гроші взяли у нього ми. Казала. щоб я мала совість і більше часу приділяла йому.

Я не знаю, з чого вона зробила такий висновок, адже у нас вона майже ніколи не буває, зрідка провідує рідного батька. Звідки їй знати все? Чи це свекор їй телефонує, а я нічого не знаю про ці розмови?

Мені так прикро від того, вже шкодую, що погодилася доглядати батька чоловіка. Так, гроші дали моїм дітям, але стільки зараз турботи з’явилося у мене, що я вже й не знаю що робити і як знайти вихід з цієї ситуації.