Ця історія розповідає про те, як жінка вирушила до Італії, щоб попросити долі подарувати їй чоловіка, і що з цього вийшло. Світлані 42 роки, і за своє життя вона так і не побувала заміжньою. У молодості вона була впевнена, що ще встигне знайти своє щастя. Але приклад матері та сестри, які так і не зазнали радості у шлюбі, вплинув на її погляди.

— Ні ти, ні мама не були щасливими в сімейному житті. А я у свої 42 навіть заміж виходити не хочу, — відверто казала вона.

Світлана завжди вважала свою матір і сестру добрими та щирими людьми. Проте їхні чоловіки, на її думку, не цінували їхні зусилля і завжди ставили себе на перше місце. Коли Світлана та її брати й сестри були ще маленькими, їхня мама одного разу зібрала дітей і пішла до бабусі, бо більше не могла жити зі своїм чоловіком. Але батько, ставши на коліна, благав її повернутися, і вона погодилася. Та вже за кілька тижнів усе повернулося до колишнього — він знову став поводитися, як раніше.

Після цього мама змирилася зі своєю долею й більше не намагалася щось змінити. Через це Світлана не ставила шлюб на перше місце в житті. Для неї було важливішим, щоб її партнер був добрим, спокійним, дбав про неї та був матеріально забезпеченим.

Коли Світлані було близько 30, вона ще вірила у свою ідею ідеального партнера. Але ближче до 40 її погляди змінилися. Тепер їй просто хотілося мати поряд нормального чоловіка, з яким вона могла б виховувати дитину та проводити тихі вечори вдома.

Попри те, що Світлана була привабливою, мала гарну роботу та квартиру в престижному районі, її особисте життя ніяк не складалося.

Друзі намагалися її заспокоїти, мовляв, чоловіки зараз такі — аби вдома сидів, і вже добре. Але Світлана не могла зрозуміти такого ставлення.

Одного дня вона побачила в інтернеті оголошення про організацію поїздки до Рима. Світлана вирішила, що це її шанс: вона зможе помолитися, попросити у долі коханого та кинути монетки у знаменитий фонтан Треві, загадуючи бажання.

Поїздка була дорогою, але Світлана вважала, що воно того варте. Вона зробила все за традицією, а повертаючись додому, стала учасницею несподіваної ситуації.

Хтось порушив тишу:

— Як тебе звати, нещастя?

Це був чоловік років тридцяти, який стояв поруч. Світлана не помітила, як він узяв до вуха телефон, і подумала, що він звертається саме до неї. Її здивувало, але й водночас порадувало таке знайомство.

У голові вона вже уявляла, як буде облаштовувати їхнє спільне життя. Вирішивши почати розмову, вона сказала:

— Вітаю, мене звати Світлана.

Чоловік, трохи розгублений, відповів:

— А я Павло.

Тоді Світлана запитала:

— Павле, то де б ви хотіли жити — у мене чи у вас?

Чоловік спершу здивувався, а потім пояснив, що говорив по телефону з другом. Вони обговорювали поїздку у відрядження та спільне поселення в готелі. Світлана почервоніла й швидко відійшла від нього.

Повернувшись додому, вона довго картала себе за свою наївність і навіть жартувала, що варто повернутися до Рима й виловити всі монети, які вона кинула у фонтан.

А ви, дорогі читачі, вірите в силу загадування бажань?