Ірина Олексіївна сиділа на своєму старенькому стільці в кухні, що була наповнена теплом і спогадами. Важкі гардини на вікнах, трохи зношені від часу, продовжували створювати відчуття затишку. Вона б ніколи їх не змінила, адже ці речі були частиною її життя.

У печі потріскував вогонь, розливаючи м’яке тепло і ніжне світло по кімнаті. Різдвяні прикраси на полицях делікатно мерехтіли в напівтемряві, додаючи святкової атмосфери.

Свято вже стояло на порозі. Ірина Олексіївна заздалегідь все підготувала: купила продукти, склала список улюблених страв своїх дітей. Різдво для неї було особливим, бо це єдина можливість зібрати родину разом.

Вона часто залишалася сама, адже діти давно виросли і жили своїм життям у великому місті. Але кожного року вона сподівалася, що вони знайдуть час, хоча б на день, щоб побачити її.

Взявши телефон, Ірина Олексіївна почала набирати номер старшого сина, Олексія. Її голос був спокійним, лагідним:

— Сину, Різдво зовсім близько. Я дуже хочу, щоб ти приїхав. Я приготую твої улюблені страви. Пам’ятаєш, як ми разом святкували?

На тому кінці лінії панувала тиша. Вона знала, що Олексій, мабуть, зайнятий, але вірила, що він знайде час. Однак відповідь розбила її очікування:

— Мамо, вибач, але цього року ми з Оленою їдемо до її батьків. Ми вже все спланували. Давай зустрінемось іншим разом.

— Але, Олексію, це ж Різдво… — ледве чутно відповіла вона.

— Мамо, не ображайся. Ми обов’язково приїдемо наступного разу, — сказав син, і розмова завершилася.

Її серце наповнилося смутком. Ці слова — «наступного разу» — звучали все частіше, але цей «раз» майже ніколи не настав.

Зібравшись із силами, вона набрала номер доньки Дарини.

— Доню, як же я чекала тебе на Різдво. Приготувала все, що ти любиш. Приїдь хоч на день із родиною.

— Мамо, дуже дякую, але ми будемо святкувати вдома. У Володимира робота, діти зайняті, — відказала Дарина. — Може, зустрінемось після свят.

Ірина Олексіївна відклала телефон, відчуваючи знайомий біль. Її діти стали такими далекими, що навіть святкові дні не могли їх об’єднати.

Попри це, вона взялася готувати святковий стіл. Це було її звичкою, ритуалом, який дарував надію. Вона місила тісто для вареників, різала капусту, запікала рибу. Робила це більше для себе, щоб хоч трохи відчути присутність тих, кого любила понад усе.

Коли вечеря була готова, Ірина Олексіївна сіла за стіл одна. Вона молилася за своїх дітей, бажаючи їм здоров’я і щастя. Але в глибині душі вона відчувала біль від самотності.

Свято, яке колись було символом сімейного тепла, тепер нагадувало їй про те, як швидко все змінюється.

І все ж, навіть у цю тиху і самотню ніч, вона відчувала тепло в серці. Її любов до дітей залишалася незмінною.

Чи часто ви зараз приїжджаєте до своїх батьків? Чи, можливо, віддаляєтесь, як діти Ірини Олексіївни?