З кожним днем я все сильніше прагнула ясності у своєму житті. Інші чоловіки не викликали в мене жодного інтересу. Я була готова ризикнути всім, навіть стати розлучницею, лише б бути поруч із ним.

Я й сама не зрозуміла, коли закохалася. Він був високим, статним чоловіком, хоч і не класичним красенем. Але його харизма та енергетика захоплювали мене з головою. Абсолютно не мій типаж, та ще й одружений, із сином.

З дитинства батьки вчили мене не брати чужого: ні речей, ні грошей, ні, тим більше, чужих чоловіків. Але Євген, мій керівник, став винятком із цих правил. Ще на співбесіді я знала, що отримаю цю роботу. І була готова прийняти будь-яку посаду та зарплату, аби тільки бути ближче до нього.

Євген бачив у мені те, що я ще сама не встигла розгледіти. Він підтримував, допомагав розвивати мої таланти, захоплювався моєю швидкістю реакції та вмінням вирішувати складні ситуації. Він навіть допоміг мені придбати машину й особисто навчав паркуватися.

Коли я поїхала у відрядження до Іспанії, його ревнощі стали очевидними. Він сумував і картавав себе за те, що відпустив мене одну. А коли я повернулася, замість того, щоб відпустити додому, наполіг, щоб я заїхала в офіс для звіту. Але я знала – він просто скучив.

Я намагалася тримати дистанцію. Не хотіла вплутуватися в історію з одруженим чоловіком. Розуміла, що він завжди житиме на два фронти, а я не зможу дозволити собі спільну дитину чи спокійне життя.

Між нами не було нічого, крім напруженої витримки. Але я відчувала, що довго так тривати не може. Моє серце вимагало визначеності, а інші чоловіки просто перестали існувати для мене.

Я зважилася на розмову. Прямо сказала йому про свої почуття, хоча й знала, що він усе це розумів і раніше. Ми ніколи не обговорювали наших почуттів. Євген не хотів зраджувати дружині й прагнув зберегти сім’ю, яка, як мені здавалося, вже давно існувала лише на папері.

Мені було боляче. Щодня я чекала від нього рішучих дій, але він не міг наважитися. А я не хотіла ставати причиною руйнування його життя.

Єдиним виходом було припинити ці стосунки. Я вирішила не бачити його, не працювати разом і не заважати йому жити так, як він обрав. Подала заяву на звільнення.

Того вечора, повертаючись додому, я плакала. Дощ дрібно стукав по вікнах, а на вулиці вже було темно. Я відчувала, ніби втратила щось надзвичайно цінне. У пам’яті спливали моменти, наші діалоги та його погляд. Я була впевнена, що чиню правильно, хоча серце розривалося від болю.

Минув рік. У мене нова робота, оновлена квартира та маленький котик, який щоранку чекає на мене біля ліжка. Я досі не зустріла свою половинку, але вірю, що все ще попереду. І, можливо, це рішення колись приведе мене до справжнього щастя.