Коли я сказала доньці, що збираюся вийти заміж, вона здивовано відреагувала: “Мамо, а ти впевнена, що це правильне рішення в твоєму віці?” Я відповіла, що не бачу в цьому нічого поганого, але вона наполягала на своєму: “Краще поїдь ще років на десять попрацюй в Італії, а про шлюб подумаєш потім”
– Якщо ти вже спитала моєї думки, то я проти. Виходити заміж в твоєму віці, мамо, не найкраща ідея, – заявила мені донька, коли я їй оголосила, що сусід зробив мені пропозицію і я планую виходити заміж.
– А що в цьому поганого? – перепитала я.
– Нічого поганого, просто тобі цього не треба. Краще їдь в Італію ще років на 10 зможеш працювати, а коли повернешся, тоді і до цієї теми повернемося, – дає мені мудру пораду дочка.
Їй добре говорити. Мені зараз 58 років, через 10 років, дасть Бог, буде 68, і я не впевнена, чи захочу в такому віці про заміжжя ще говорити.
20 останніх років я була заробітчанкою в Італії. Усе життя я працювала, заради дітей, заради дому, заради майбутнього, яке, здається, так і не прийшло.
Я б і ще могла працювати, але 5 місяців тому через те, що не дуже добре я себе почувала, я вирішила повернутися додому.
Коли я вперше приїхала назад у рідне село, це було дивовижно. Я, яка значну частину свого життя провела далеко від дому, спочатку навіть не могла повірити, що знову дихаю цим повітрям, ходжу по рідній землі. Природа, знайомі вулиці, запахи – усе це нагадувало мені про моє минуле, про часи, коли я була молодшою, коли ми з чоловіком ще жили разом, а діти були зовсім маленькими.
Але час минув, діти виросли. Мій син і донька створили свої родини, і живуть далеко від мене, вдома не хотів залишитися ні син, ні донька.
Років двадцять я працювала в Італії. Починала з простих робіт – прибирання, догляд за літніми людьми, а потім потрапила в родину, де заробляла більше, ніж зазвичай, бо доглядала літню пару.
Я не шкодую, бо заробляла гроші, і це допомогло моїм дітям отримати вищу освіту, облаштувати свої будинки. Але все ж таки я відчула, що все більше і більше втрачаю зв’язок з ними.
Повернувшись додому, у мене відразу зав’язалося спілкування з моїм сусідом Петром. Ми і раніше часто допомагали одне одному. тепер він завжди був поруч, коли треба було щось зробити в господарстві, і ми часто з ним просто говорили. В нашому віці спілкуватися з кимось дуже хочеться.
У Петра теж була непроста доля: його дружини не стало багато років тому, і він залишився один. Всі ці роки ми розмовляли про різне, але останнім часом між нами стало більше чогось… теплого. І я, як не дивно, почала відчувати, що між нами може бути щось більше, ніж просто дружба.
Одного вечора, після того, як я закінчила прибирати на подвір’ї, Петро прийшов до мене з допомогою.
– Людмило, тебе не турбую? – запитав він, стоячи на порозі.
– Та ні, все добре. Заходь, каву зварю, – сказала я і, відчувши, як серце починає битися швидше.
– Ти знаєш, я тут подумав… Може, нам зійтися і разом жити. Подобаєшся ти мені як жінка і як людина. А чого нам тягнути? Хто зна, скільки ще нам Бог відміряв топтати цю землю. Ти теж, напевно, хочеш бути щасливою. І я, зрештою, теж, – раптом видав Петро.
Я бачила, як він хвилювався, коли мені це говорив. Було видно, що для нього це важливою
Відповіла я йому, що подумаю. Петро був хорошою людиною, порядною, і я відчувала, що він мене підтримує. Може, це і був той момент, коли я почала думати, що варто спробувати знову стати щасливою. Після всього, що було, я ж мала право на своє щастя.
Але коли я вирішила поділитися цією новиною з дітьми, що тут почалося.
Моя донька Оля живе в Києві з чоловіком і двома дітьми. Коли я їй подзвонила і сказала, що вирішила вийти заміж за Петра, вона спочатку почала сміятися, але потім їй стало не до сміху.
– Мамо, ти серйозно? – запитала вона. –Ти хоч розумієш, що ти робиш? Ти знову хочеш зробити своє життя залежним від чоловіка? Це не нормально. Ти не можеш так. Тобі вже 58, треба думати про старість, про твоє здоров’я, а не про якийсь шлюб!
Я відчула, як її слова мене вразили. Вона була такою рішучою, такою впертою. Я зрозуміла, що вона не розуміє мене, не розуміє, чому я хочу цього.
– Оля, я не хочу бути одна на старість. Я хочу, щоб мене хтось підтримував, щоб я могла відчути, що я потрібна, що є людина, яка розуміє мене. Я не буду молодшою, і якщо я можу хоча б на старість побудувати нормальні стосунки, я хочу це зробити, – сказала я.
– Мамо, ти повинна подумати, що це може бути не те, що ти думаєш. Дядько Петро – це просто сусід. Не треба спішити. Ти ж не знаєш, як воно буде потім. І що, якщо він тебе не оцінить, а ти знову залишишся одна?
Її слова боліли. Я так довго чекала на цей момент і не могла зрозуміти, чому вона не хоче підтримати мене. Вона ж повинна була розуміти, як це важливо для мене.
– Оля, я не хочу залишатися одна. Я не чекаю від Петра того, що ти уявляєш. – Я хочу просто бути щасливою на тому етапі життя, коли це ще можливо, – відповіла я.
Але вона була непохитна. Більше того, вона стала звинувачувати Петра, що він на мій будинок повівся, а не на мене.
Тоді я зателефонувала синові, сподіваючись, що він зрозуміє мене.
– Мамо, ти серйозно? – запитав Віталій, коли я поділилася своєю новиною.
– Ну а що тут такого? – відповіла я, намагаючись бути спокійною. – Я ж не збираюся від нього залежати. Просто хочу бути з людиною, яка мене розуміє.
– Ти розумієш, що це може бути не так, як ти думаєш? Ти ж просто повернулася додому, і одразу хочеш одружитися. А ти думаєш про нас? Як ми будемо з твоїм чоловіком, з його родиною? – сказав Віталій, і я відчула в його голосі невдоволення.
Я зрозуміла, що ні від доньки, ні від сина я не отримаю підтримки. Всі вони були проти мене.
Я не знаю, що робити. Я просто хочу, щоб мене зрозуміли, щоб мої діти поважали моє рішення, хоча б спробували побачити це з моєї точки зору. Це не просто бажання мати чоловіка – це потреба в підтримці, це бажання відчути, що я ще маю значення. Чи є у мене право на своє щастя?
Мені не хочеться в кінці життя залишитися без близької людини, а діти далеко. Та й не хочу я бути тягарем для них.
Я не хочу відмовлятися від своїх почуттів і планів на життя тільки тому, що так зручніше для дітей.
Якщо ви це читаєте, будь ласка, порадьте, що мені робити. Чи повинна я відмовитися від свого щастя, щоб догодити дітям?