— Здається, майже все готове, — відклала Майя щоденник. До весілля залишалося зовсім небагато, і список справ, що здавався неймовірно великим, нарешті зменшився до кількох пунктів. — залишилося забрати сукню та костюм із ательє, букет та підтвердити кількість гостей на банкеті.

— Так, щодо цього… — Костя спантеличено подивився на наречену. — Мама про якихось гостей забула… мабуть, доведеться замовити ще кілька салатів і гарячих страв.

— На два більше, чи на два менше… це вже не відіграє особливої ​​ролі. У нас і так бюджет вийшов із берегів! – Майя зітхнула. Вони з Костею планували витратити на весілля трохи менше. Але як часто буває під час підготовки заходів, випливли незаплановані витрати, про які ніхто не підозрював.

— Я теж так думаю. У будь-якому разі доведеться позичати у друзів.

— Сподіваюся, нам подарують гроші, а не сервізи, — засміялася Майя. Їй не хотілося розпочинати подружнє життя з боргів. Закоханим ще пощастило, що брати іпотеку не довелося — батьки нареченої подарували на заручини однушку, полегшивши майбутній родині спільний побут і подальше життя.

— У нас багатих родичів можна на пальцях перерахувати, але все ж таки думаю, що весілля окупиться. Інакше не знаю, навіщо взагалі це потрібно!

— Костю, ми з тобою говорили на цю тему. Я мріяла про весілля, тому мені воно потрібне. І моїм батькам воно потрібно. І твоїм, до речі, також… — Майя кивнула на список гостей. Більшість рідні була з боку нареченого.

— Я б краще злітав на море, ніж ось це все…

— Встигнемо ще, — усміхнулася наречена. — Може, весілля не лише окупиться, а й залишиться на відпустку.

Костя не відповів, лише поблажливо хмикнув. Вони відклали весільні справи та зайнялися переглядом фільму. А наступного дня, коли Костя та Майя збиралися їхати до ресторану, щоб підтвердити замовлення, йому зателефонувала мати та нагадала про забутих родичів.

— Іванові приїдуть.

— Іванові?

— Так. По лінії батька, троюрідна тітонька.

— А це обов’язково?

— Батько сказав, що так.

— А чому ж їх у нього на ювілеї не було? — поставив резонне запитання Костя.

— Тому що вони живуть далеко за містом. Вони в останній момент відмовилися, пославшись на те, що їм нема де зупинитися.

— А зараз щось змінилося?

— Не знаю, синку, я передаю тобі прохання батька. Потрібно замовити ще на шість осіб.

— Ці Іванові приїдуть цілим натовпом?! — напружився Костя. Він зрозумів, що парою гарячих страв не обійтись. Шість осіб понад норму – це солідні витрати.

— Іванові, Ганна та Михайло, та двоє дорослих синів із невісниками. Усі будуть. І під питанням ще Лада, Шура та Тема.

— А це хто?

— Діти… але їм можна буде окремий стіл, там невеликі порції, вони діти по три роки.

— У нас не заплановано дітей, у ресторані немає дитячого меню.

— Такі гроші платите за банкет! Нехай уже кухар щось придумає! — не вгамувалася мати. — І взагалі, я сказала, діти під питанням. Тож поки що на них не треба замовляти.

— Мені зараз потрібно здати повне замовлення. Сьогодні крайній термін.

— Добре. Нині батько дізнається.

— Коли пара приїхала до ресторану, Кості подзвонив Степан Дмитрович.

— Алло, сину, це я. Загалом Іванові будуть без дітей.

— А вони самі приїдуть? Ми наче не дуже близькі… — почав Костя.

— Точно. Тітка Аня сказала, що не пропустять ваше весілля. Вони дуже шкодували, що на мій ювілей не потрапили. Але зараз мають намір бути. До речі, синку, з приводу їхнього приїзду. Я пообіцяв, що вони зможуть зупинитися у вас.

— У нас?! – перепитав Костя.

— Так. У вашій новій квартирі.

— А де нам ночувати? — Костя був здивований, він навіть подумав, що батько пожартував.

— Як це де? Ви ж після весілля до готелю збиралися. Вам номер для наречених дарують, я чув розмову.

— Ми хотіли відмовитися від номера. Нам не потрібно знімати номер на цілу добу, достатньо лише на фотосесію. До того ж номер для наречених, який нам пропонували, вже зайнятий, а звичайний стандарт нам не подобається. У нас вдома краще.

— Мало що краще, переночуєте разок, нічого не станеться. А квартира ваша нікуди не подінеться, ще наживетеся в ній, набриднути встигне. Ще дякую скажіть, що надоумив вас після весілля в готель поїхати. Вранці прокинетеся, вам сніданок у номер принесуть, ні про що не треба думати. Поспали, поїли…

Степан Дмитрович говорив дуже переконливо, Костя і сам став сумніватися.

— Не знаю, тату. Мені треба з Майєю поговорити. Це все ж таки не моя квартира.

— От і будеш ти все життя, як у гостях! Треба одразу дружині сказати, хто в хаті господар! Квартиру вам обом подарували на заручини, запам’ятай це. І ти, між іншим, туди вклався вже о-го-го! Меблі купив у кімнату — ти? Ти. Кухню замовив – ти? Ти. Виходить, і квартира у вас спільна. У вас взагалі тепер із Майєю все спільне, запам’ятай.

— А чому Іванові не зупиняться у вас? – Уточнив Костя.

— У нас зупиняться Петрові. Хіба мати не сказала тобі?

— Стривай, але на Петрових ми не замовляли… Ти сказав, що бабуся в них захворіла, і вони не приїдуть!

— Вони знайшли доглядальницю, не можуть пропустити твоє весілля.

— Так. Стоп. Я заплутався. Скільки їх буде?

— Чотири людини.

— Тобто мені треба замовити не шість зайвих персон, а десять? — Костя почав злитися.

— Не зайвих, сину, а дуже потрібних. Іванові – багаті родичі. Бачив я, який будинок вони відбухали у себе в селищі! Цілий котедж. Після того, як Мишу призначили директором, він став гроші «лопатою веслувати». Тож не сумнівайся, вони подарують гарні подарунки. Я тому хочу їх до вас поселити, щоб вони на готель не витрачалися, а подарували побільше. Я ж про вас дбаю.

— Ось як…

— І Петрові нещодавно будинок продали бабусин, у них гроші є, тож чекай хороших подарунків. Ну гаразд, сину, загалом, май на увазі. І це… не ганьби мене перед ріднею. Вони знають, що в тебе наречена заможна, та й ти у нас не просто так працюєш старшим менеджером, адже рідня все про нас знає. Не можна осоромитися. Потрібно показати, що ми добре живемо.

Костя не відповів. Йому не дуже подобався настрій батька. Але з іншого боку, сперечатися з ним не хотілося. Тому він вийшов з машини і пішов у ресторан, де на нього вже чекала наречена.

— Ну що? Вирішив? — спитала вона.

— Так. Треба ще десять чоловік.

— Але ж це… так багато! – ахнула Майя.

— Я сам здивований. Але… загалом, подітися нема куди.

Закохані домовилися про знижку, але їм все одно довелося відмовитись від деякого декору зали, яку так хотіла Майя.

— Поставимо штучні квіти замість живих, нічого страшного. Головне, що стіл буде гідно накритий.

— Гаразд. Сподіваюся, твої Іванові прийдуть із подарунками, — зітхнула Майя.

— І ще… я подумав, що нам не варто цуратися номера в готелі.

— Чому?

— Це зручніше. Та й прийнято так начебто. Мало хто вдома проводить першу шлюбну ніч, — Костя відвів погляд, і Майя зрозуміла, що він щось не домовляв.

— Гаразд, я погоджуюся, але за умови, що ти скажеш чесно, що вплинуло на твоє рішення.

— Батько просив поселити гостей у нас.

— Що?!

— Вони приїжджають ушістьох. Їм нема де зупинитися.

— А давай їм запропонуємо готель.

— Стандартний номер на три сім’ї? Дурниці. Вдома у нас є диван на кухні та ліжко у спальні. Хтось ляже на матраці на підлозі. А в стандарті хіба що один на одного, як оселедець у бочці. Там номер маленький.

— Нехай сплатять ще один. Чому приїзд твоєї рідні наша проблема?

— Не знаю, Майя. Я просто передав тобі прохання батька. Якщо ти проти, то подзвоню йому і скажу як є. Мені ці Іванові… сама знаєш.

— Гаразд, не хочу я зі свекром стосунки псувати. Нехай їдуть, ваші Іванові, із подарунками.

Костя зрадів. Він поцілував наречену і поспішив зателефонувати батькові.

— Згодні. Нехай переночують у нас.

— Добре, — сказав Степан Дмитрович. Він і не сподівався, що невістка відмовить. Майя була дівчиною доброю та м’якою. Чудова пара для Кості.

День весілля прийшов непомітно. Наречена дуже хвилювалася. Вона хотіла, щоби все пройшло ідеально. На щастя, у неї були добрі подружки, які допомагали зі зборами.

Номер їм видали звичайний, але з гарним краєвидом на центр міста. Для фотосесії та зборів це було зручно, не довелося їздити містом. До того ж ресторан був поряд.

Урочистість розпочалася вчасно. Ведучий був веселим та запальним. І тільки Іванові спізнилися. А коли вони, нарешті, прийшли, вечір набув нових відтінків та різноманітності. Виявилося, що родина таки привезла своїх малюків.

— А де дитячий стіл? Де аніматор? – Замість привітання запитала тітка Аня. — Ми з дороги дуже втомилися і зголодніли.

— Ми не знали, що ви з дітьми, — розгубилася наречена.

— Як це? Якщо вся родина запрошена, то вся. Коли Костя був маленький, ми його не відділяли від сім’ї. Будь-яке свято – приїжджайте всі, будемо раді.

— Ми, звичайно, вам раді. Зараз, щось придумаємо, Майя була дуже організованою дівчиною і добре вихованою. Тому вона кинулась виконувати бажання гостей. Потрібно було терміново організувати дитячий стіл та дати завдання кухареві чимось нагодувати маленьких гостей. У результаті замість того, щоб приймати привітання Майя пробігала між столом Іванових і кухнею частину свого весілля. Могла б і довше, якби ситуацію не взяли на себе мати нареченої та свекруха.

— Іди до нареченого, Майя. Ми вирішимо, – сказали вони.

— Дякую…

Мами і справді все залагодили, Майя знову стала нареченою, а не організатором, і трохи розслабилася.

Коли прийшла черга Іванових вітати, вони всією юрбою вийшли на сцену і почали співати.

— У дядька Михайла музична освіта? — з сумнівом спитала Майя.

— Ні, він закінчив музичну школу за класом баяна. Але співав він і раніше не надто добре. Я хоч з ними не в близьких стосунках, але пам’ятаю, як приїжджав із батьками до них у гості, і вони співали. Це було жахливо.

— А крім пісні буде подарунок? – поцікавилася Майя у нареченого.

— Сподіваюся.

Іванові не підвели.

— Ми вирішили, що вам у новій квартирі знадобиться… мікрохвильова піч! — дядько Мишко виніс її з таким виглядом, наче це були ключі від автомобіля.

— Дякую… — Костя трохи зажурився. Мікрохвильова піч у них вже була, причому набагато краще подарованої. Було помітно, що гості не надто витратилися на подарунок, купивши найдешевшу піч.

— Ну і ще, вам на щастя, – підморгнула тітка Аня, простягаючи конверт. Він був звичайним, поштовим та запечатаним. Було якось не пристойно його розривати, тому Майя поклала його до інших подарунків і на якийсь час забула про нього.

Втім, не тільки Іванові відзначилися винахідливістю. Молоді обзавелися кількома рушниками, парою наборів посуду та важливими дрібницями для дому. А хтось навіть подарував фікус, мабуть, вирішивши, що подружжю він просто необхідний.

Коли весілля добігло кінця, молоді валилися з ніг від втоми.

— Якби мені довелося спати в ресторані, я б там заснула, — сказала Майя. Вона була така виснажена святом, що їй було все одно, де ночувати.

Ранок був добрий. Молоді надолужили втрачене і, задоволені, приступили до сніданку.

— У нас пізній виїзд. Можемо ще побалдіти, — підморгнув Костя.

— А твоїм родичам не треба сказати, о котрій ми приїдемо? – Уточнила Майя.

— Та гаразд, вони вже, мабуть, збираються додому, — Кості не хотілося відволікатися, і молодята схаменулися за півгодини до виїзду.

— Час…

— Ага.

— Треба таксі викликати.

— Зараз, — Костя ввімкнув телефон і одразу отримав кілька повідомлень від батька.

“Вийди на зв’язок”.

— Щось батько мені дзвонив…

— Сподіваюся, з нашою квартирою нічого не сталося.

— Я теж.

Він швидко набрав номер батька, і Степан Дмитрович майже одразу відповів.

— Сину, ну як? Добре у готелі? Там питання по плиті якийсь… ти подзвони тітці Ані сам. Ось номер.

— Розберемося самі з плитою… якраз збираємось виїжджати.

— Куди?

— Додому, куди ж ще?

— А як же гості? Вони попросили ще на день-другий залишитися. Давно у нас не були, хочуть погуляти, дітям місто показати.

— А нам куди?

— Номер продовжіть, вам як молодятам, знижка належить.

— Ми не планували витрачатися на готель. У нас є своя квартира!

— Ну що мені їх, виганяти, чи що?

— Не знаю, тату. Але ми їдемо додому.

Майя подивилася на чоловіка. Вона не бачила Костю таким роздратованим. Весь смак романтики зник після розмови з батьком.

— Ну що там? Іванові? – насупилась Майя.

— Так. Вирішили за наш рахунок відпочити.

— Прикольно.

Вони глянули один на одного, думаючи, що робити. Майя потяглася до сумочки і, пожбурлявши в ній, витягла цей поштовий конверт «на щастя» від Іванових.

— Цікаво, скільки багаті родичі нам подарували. Може, ми можемо місяць-другий пожити у готелі? – Майя розкрила конверт і зазирнула всередину. А потім почала сміятися так, що потекли сльози з очей.

— Що там? Мільйон одним папірцем? — здогадався Костя.

— Бери вище. Мільярд. Ось, помилуйся.

— І правда. Мільярд, — Костя вийняв з конверта квиток із написом «Ваш шанс виграти мільярд».

— Це просто приголомшливо. Мікрохвильова піч і квиток за 100 гривень на 6 осіб. Багаті родичі виправдали очікування.

— Вибач, Майя. Я не думав, що так буде.

— Ти тут до чого? – Вона обійняла чоловіка. — Гаразд, не переймайся, поїхали додому. На зухвальців треба бути зухвалцями. Правильно?

— Правильно.

Двері відчинив дядько Мишко. Він дуже здивувався, що подружжя так швидко повернулося.

— Що, у столичних готелях настільки погано, що ви в скромну однокімнатну квартиру поспішили повернутися? — дотепно зауважив він.

— Свої стіни рідніші, — відповів Костя. – Вам не здається?

— Звісно, ​​рідніше.

— Вам, мабуть, теж додому час.

— Але ж ми ще не нагостилися! Хотіли тиждень-другий у вас пожити. Ми відпустку взяли, щоб нікуди не поспішати. Ну якщо у вас нема де перекантовуватися, то треба ще один матрац надувати. Куди класти, щоправда, незрозуміло. У передпокої, мабуть, вам доведеться лягти. Але нічого, в тісноті, та не в образі.

Майя була вражена логікою Михайла. Він справді вважав, що дорогі господарі будуть два тижні спати на підлозі у передпокої, поки вони свою відпустку проведуть у їхній «скромній» однокімнатці.

— Дядю Мишко, а ми ось що подумали. Якщо у вас відпустка, ми, мабуть, у вашому котеджі другий день весілля влаштуємо. І третій заразом. Давайте ключі.

— Це як?

— А так. У нас не всі друзі змогли бути присутніми. Ми хотіли будинок знімати, але раз у вас вільний котедж, ми всіх туди покличемо. Майя, дзвони хлопцям. Дядю Мишко, диктуйте адресу. У вас там сауна із басейном?

— Ні…

— Ну, нічого, і так зійде. У нас друзі, як вип’ють, їм басейн не обов’язково. Вони зі шланга добре ллються. А потім дискотеку влаштуємо. Валера діджеєм працює. Він обіцяв колонки поставити у саду. У вас там нормальні сусіди? Ви їм зателефонуйте прямо зараз, скажіть, щоб беруші купили, тиждень не спатимуть, молоді їдуть тусити!

Майя кивнула головою. Вона вийняла телефон і вдала, що набирає номер подруги.

— Говоріть адресу, у нас автобус на сімох замовлений, поїдемо до вас, щоби гроші не витрачати. Свої люди, правда?

Михаїл послухав, але ключі не дав.

— Ань, я забув, що мені треба на роботу… терміново… завтра. Збирайтеся, поїдемо додому.

— Як додому? — з ванної вийшла невістка тітки Ані.

— Дорогою пояснимо. Дітей збирай та поїхали. Виїжджаємо за 10 хвилин. Михайло більше не виглядав розслабленим. Він натягнув куртку і, вибачившись, пішов прогрівати автомобіль.

— Ви пробачте, ми б раді погостювати, але якщо така справа… їдьте до свого будинку, який забронювали. У нас немає де зупинитися, та й діти маленькі, самі розумієте, не до вечірок, — виправдалася тітка Аня, запихаючи в сумку їжу, яку вони забрали з весілля і не встигли з’їсти.

— Що ж… шкода, але ми розуміємо. Усього гарного, — попрощався Костя.

— Ой, забула сказати. Ми мікрохвильову піч поставили замість вашої старої. Нова, звичайно, краще підійшла під ваш інтер’єр… але…

— Що?

— Вона не працює. Мабуть, бракована.

— Майя подивилася на тітку Аню.

— І що нам робити з нею?

— У магазин здайте. Нехай міняють. Чек в коробці, коробки на кухні. Ну, все, ми поїхали. Ще раз вітаємо, – сказала тітонька і пішла, прихопивши сумку з провізією.

— Та вже… — промимрив Костя, поки Майя йшла на кухню.

— А нашу мікрохвильову піч куди поділи?

— Сподіваюся, що не викинули.

Поки Костя шукав стару піч, Майя покрутила ручку, подивилася на мікрохвильову піч і зрозуміла причину поломки.

— Вони до розетки її не здогадалися включити. Ну і ну…

Костя давно так не сміявся. Мікрохвильова піч виявилася робочою, але дуже маленькою і незручною. Тому подружжя все ж таки вирішило її здати.

Жодних додаткових свят не було, Майя вигадала легенду про будинок, припускаючи, що інакше рідню не вигнати. І її план спрацював.

— Коли ми виграватимемо мільярд? — спитала вона, дивлячись на Костю, що розглядає квиток.

— Завтра.

— Отже, ми маємо час на щось цікавіше, — посміхнулася вона і подружжя зникло в спальні.

Тепер треба було їхній подарунок здати і знайти свою, улюблену та зручну піч. Але від пошуків Костю відволік телефон.

— Так?

— Сину, ви що, вигнали тітку із сім’єю?! – Батько, Степан Дмитрович був обурений.

— Загалом вони самі поїхали.

— Вони просто виховані люди.

— На мою думку, ти помиляєшся. Давай не сваритимемося через цю дивну родину. На щастя, наше весілля вже минуло. Будемо вважати, що ніхто нікому нічого не винен.

Степан Дмитрович щось пробурмотів, але сперечатися не став. Питання було вичерпано.

— Знайшла! – крикнула Майя.

— Де?

— Вони засунули нашу мікрохвильову піч у коробку від нової.

Молодята посміялися і почали чекати на передачу, де в прямому ефірі комусь мав дістатись мільярд. Щасливий квиток їм подарували на весілля Іванови.

— Як думаєш? Пощастить? — спитав Костя.

— Сумніваюся. У житті жодного разу нічого не вигравала.

— Я одного разу 100 гривень виграв.

— Везунчик, — усміхнулася Майя. У глибині душі їй дуже хотілося виграти. Нехай навіть не мільярд, вона була б рада будь-якому виграшу.

— На що ти витратив би гроші? – Запитала Майя.

— На відпустку. А ти?

— Я купила б гарний плед на диван, і, звичайно, путівки на море.

— У нас буде з тобою море. І плед буде, — він обійняв дружину, і вони зрозуміли, що головне вони вже мають. І це не можна купити ні за які гроші.

Через деякий час Майя поїхала на кухню, щоб приготувати чай.

— Прикро, так? Начебто всі числа випали, а мільярд пішов не до нас.

— Я думаю, що наш квиток все ж таки виграв якусь суму, але невелику. Треба подзвонити на гарячу лінію та дізнатися.

— Нині у них все зайнято. Треба дзвонити завтра.

— Гаразд, все одно цікаво було спробувати щастя.

— Ага. Дякуємо Івановим за другий весільний подарунок. Якби не вони, хто б нам ще подарував квиток?

Вони засміялися і на якийсь час забули про це.

Наступного дня Костя пішов на роботу, а Майя почала думати, як повернути подаровану мікрохвильову піч у магазин. Виявилося, що куплено її було в магазині, в тому самому селищі, де жили Іванові. Їхати туди з коробкою та мікрохвильовою піччю було складно, а філії магазину в місті не було. Майя засмутилася, бо продати її самостійно вийшло б невигідно. Мікрохвильова піч і так була дешевою.

Коли Костя повернувся додому, вона розповіла йому про це.

— Так, підкинули Іванові нам завдання. Гаразд, придумаємо щось.

— А ти не дзвонив з приводу квитка? Хочеться дізнатися…

— Не додзвонився. Завтра подзвоню.

Костянтин додзвонився лише до вихідних.

— Я хотів би дізнатися про виграш за номером квитка.

— Хвилинку… — дівчина люб’язно доповіла, що квиток і справді виявився виграшним. — Призова сума — десять тисяч гривень.

— А як можна здобути приз? – Уточнив Костя.

— Хвилинку.

Заграла музика, і Костя представив, як зрадіє Майя, дізнавшись, що їхній квиток все ж таки не був порожнім.

— Спасибі за очікування. Ваш виграш вже було перераховано на рахунок покупця квитка.

— Як це?! У мене на руках білет.

— Квиток купили через інтернет. У вас, мабуть, роздрукована копія. Подивіться уважніше. Або приїжджайте до нас в офіс, ми перевіримо на справжність ваш квиток.

— Нічого не розумію… Нам його подарували на весілля…

— Часто квитки дарують близьким, купуючи через інтернет чи у додатку, наприклад, на бонусні бали. А щоб було що дарувати у листівці або конверті, просто роздруковують квиток і подають у подарунок… Вам потрібно зв’язатися з людиною, яка подарувала вам квиток і попросити його віддати вам виграш.

— А як він не віддасть?

— У такому разі варто розраховувати лише на його чесність. Вигравшим вважається той, хто квиток купив.

Костя був роздратований. Він вирішив не говорити нічого Майї і подзвонити батькові, щоб розповісти про те, що сталося.

— Ти хочеш, щоб я з родичами через десять тисяч гривень сварився? Май совість, Кость, – сказав батько.

— Я маю совість, а от вони, схоже, не чули про таке.

— Гаразд, вважай, що це подарунок вашій тітці Ані на День народження. У неї завтра якраз…

— Вона запросила нас? – Уточнив Костя.

— Ну… Аня казала, що вони завжди раді гостям… — промимрив Степан Дмитрович.

— Тоді треба їхати. Як ми не привітаємо тітоньку, заочно подарувавши подарунок? Ми з Майєю у них ще жодного разу не були у новому будинку.

— Я не обіцяю, звичайно, але подзвоню, спитаю. А взагалі можна з’їздити, вихідні якраз… — Степан Дмитрович замислився.

Він зателефонував сестрі і з’ясував, що вона відзначатиме свято.

— Найближчі приїдуть, шашлик посмажимо… — похвалилася вона. — Але ж ви не поїдете, вам їхати далеко.

— Поїдемо. І так рідко бачимося, що на весіллі не встигли поспілкуватися. Та й на ваш дім цікаво подивитися, — сказав Степан Дмитрович.

— Ну дивитися там, загалом, і нема на що…

— Та гаразд, Ань, не прибіднюйся. Загалом, чекайте на гості.

Наступного ранку сім’я Степана Дмитровича з дружиною, сином і невістокою їхали у напрямку Кукуєва.

Майя не дуже хотіла їхати в гості до Іванових, але Костя переконав її, що це чудовий спосіб здати мікрохвильову піч. Він ще з вечора почав готуватися до поїздки, щось довго друкував та пакував.

— Діти, ми даруватимемо подарунок від усіх? — уточнив Степан Дмитрович, забувши про те, що Костя з Майєю вже подарували свій виграш тітоньці.

— Ми маємо свій подарунок, — сказав Костя.

— Ну добре…

Під’їхавши на адресу, вони здивувалися. Те, що описував дядько Мишко, не співпало з дійсністю. Жодних котеджів, садів та фонтанів на території маєтку не виявилося. Стояв звичайний будинок, трохи більший за середній, а на не надто доглянутій території була розташована теплиця. З гарного в саду була тільки альтанка.

— Спізнюєтеся, товариші! — крикнула тітка Аня, кликаючи до столу.

На п’ятнадцять чоловік частування було небагато. Два салати, картопля… і курячі крила на грилі.

— А коли буде шашлик? – Уточнив Костя.

— Ось пригощайтеся, — Ганна кивнула на напівпорожню тарілку з крильцями.

Степан Дмитрович налягав на наливку та їхати назад не збирався. А ночувати гостям не було де.

— Можете спати в лазні. У нас дома місць немає, — відповів Михайло на запитання, де гості дорогі будуть.

— Ось тобі й багаті родичі, — прошепотіла Майя. — Ти сиди, я піду впіймаю інтернет, щоб дізнатися, де тут магазин і як нам звідси вибратися.

— Давай.

Майя пішла, а Костя залишився за столом.

Виявилося, що магазин перебуває на виїзді із селища. Йти пішки було далеко, але Майя дізналася, що племінник Анни поїде до міста і зможе забрати їх із собою. А шляхом він погодився завезти їх до магазину.

— Дякую за теплий прийом, ми, мабуть, підемо, — сказав Костя, киваючи Майї.

— А подарунок не забули? — уточнив дядько Мишко. Він був уже напідпитку і перерахував хто і скільки подарував.

— Ми з Майєю підійшли до творчого питання. У нас три «скриньки», як на полі чудес.

— Цікаво… — іменинниця пожвавішала.

— У першій — гроші, у другій щасливий квиток, а в третій… побутова техніка.

— А всі три можна забрати? — засміявся Михайло.

— Ні. Можна вибрати лише одну.

— Так не чесно. Потрібно знати скільки грошей і яка техніка.

— Техніку та гроші можна порівняти за сумою.

— Тоді гроші, – замість Ганни сказав Михайло.

Костя не сумнівався, що вони виберуть гроші, і простяг скриньку.

— Вітаю.

— Але ж тут… нічого немає.

— Тому що ці гроші ви вже забрали. Наш квиток був виграшним. Рівно десятьтисяч гривень, які ви отримали як приз. Замість нас.

Родичі глянули на Костю. Степан Дмитрович хотів щось сказати, але його обсмикнула дружина.

— Хто зняв гроші з виграшу? – Ганна подивилася на сімейство.

— Та я не знала, що це їхній квиток, — невістка, дружина молодшого сина стиснула губи. — Я купую квитки часто, були у мене бонусні гроші, ну взяла три квитки на них. Один виграв. Звідки я знала, який?

— Давай гроші.

— Я вже їх витратила.

Вони почали сперечатися.

— Гаразд, ви самі розбирайтеся, нам ще вашу мікрохвильову піч здавати, — сказав Костя.

— Значить, у другій скриньці мікрохвильова піч була? — образився Михайло.

— Ага. Та сама, що ви нам подарували.

— Хто ж дарує зламану техніку?

— А ми її полагодили, — засміялася Майя.

— Гаразд, ми зрозуміли ваш підкол. Давайте ваш квиток із третьої скриньки. Може, він буде вдалим, – сказала Ганна.

Костя простяг третю скриньку. Вона виявилася набитою грошима.

— Це що?

— Ваш виграш.

— Та гаразд?! — Михайло висмикнув скриньку з рук у дружини. Банкноти розсипалися травою і гості виявили… що це сувенірні гроші.

Михайло щось сказав, але Костя та Майя вже зникли за хвірткою. Вони сіли в машину до племінника Ганни і, не змовляючись, почали реготати.

— А що наш квиток справді був виграшним? – Запитала Майя.

— Так. Іванові забрали десять тисяч. Я не став тобі говорити, не хотів засмучувати.

— Ну й ну… — пробурмотів Ганни племінник. Він жарт Кості теж оцінив, і вони згодом навіть почали дружити.

А Михайло та Ганна ще довго ображалися на Костю.

— Виростив хлопця… нічого святого! — скаржився Михайло Степану Дмитровичу. — Так із родичами вчинити…

— Гаразд, Мишко. Ви теж гарні… — відповів Степан Дмитрович. Чомусь він на сина не сердився. Мабуть, бо в лазні було незручно спати, а хазяйські хороми йому ніхто не надав, як найдорожчому гостеві. Більше Степан у гості до сестри не їздив. А вони й не запрошували.