— Еміліє Максимівно, скажіть мені, за що ви так зі мною? Я ж не ворог вам, я просто хочу бути матір’ю для свого сина… Хіба це так багато? Я вже не впізнаю свого життя. Коли ми з Олегом сюди переїхали, я щиро вірила, що ми станемо однією родиною. Я бачила у вас друга, людину, яка могла б допомогти мені, підтримати у скрутну хвилину. Але тепер… тепер я відчуваю, що я тут зайва.

Коли Олег вперше познайомив мене зі своїми батьками, я була щиро вражена. Його мати Емілія Максимівна здавалася ідеальною — завжди усміхнена, спокійна та привітна. Вона відразу запропонувала, щоб ми з Олегом пожили у їхній великій квартирі, поки не заробимо на власне житло. Для мене це був несподіваний жест, адже у багатьох знайомих саме стосунки зі свекрухами ставали проблемою. Я подумала, що мені пощастило — такої приємної й ненав’язливої свекрухи не буває.

Перші місяці нашого спільного життя промайнули чудово. Ми з Емілією Максимівною легко знаходили спільну мову. Вона завжди підтримувала мене у всьому, ми разом ходили на закупи, готували обіди та говорили про сім’ю. Вона здавалася дійсно щирою і я відчувала, що для неї я — наче рідна донька. Вона не нав’язувала свою думку і я сприймала це як прояв поваги до нашого з Олегом життя.

Проте, коли з’явився наш син Олесь, усе змінилося. Я почала помічати, як швидко свекруха взяла контроль над ситуацією. Вона повсякчас була поруч, втручалася у всі мої рішення щодо дитини. Спочатку це здавалося турботою, але з часом вона почала критикувати кожен мій крок.

— Оленко, тобі варто більше відпочивати, я сама погодую онука, — говорила вона, забираючи Олеся з моїх рук.

— Дитині холодно, одягни його тепліше, — наполягала вона, навіть якщо було літо.

Кожен день я відчувала себе все менш і менш важливою. Вона вирішувала, що і коли дитині їсти, як його вкладати спати, навіть яку іграшку давати йому в руки. На будь-яку мою пропозицію вона лише зітхала й невдоволено казала:

— Ти ще молода, ще нічого не знаєш.

Найгірше стало, коли я зважилася висловити свою думку. Одного разу, коли Емілія Максимівна, як завжди, взяла на себе годування Олеся, я тихо сказала:

— Мені здається, що я повинна більше часу проводити з сином. Він же моя дитина.

Свекруха різко обернулася, а її погляд став холодним, наче лід:

— Твоя дитина? Ні, Оленко, це наш онук. Він спадкоємець нашої родини і я точно знаю, як його виховати. Не забувай, скільки ми для вас зробили.

З цих слів почалася справжня війна. Я намагалася відстояти свої права матері, але жінка була непохитною. Вона навіть залучила Олега на свою сторону, говорила йому, що я не досить відповідальна, що мені бракує досвіду та терпіння.

— Вони стільки для нас зробили! — повторював чоловік, коли я просила його підтримки. — Не розумію, чому ти раптом почала сваритися з моєю матір’ю. Ми зобов’язані їм всім!

Наші стосунки з Олегом почали руйнуватися на очах. Він ставав все більш віддаленим, постійно виправдовуючи свою матір. Моя роль у житті нашої дитини зводилася до мінімуму. Свекруха контролювала все: від нашого сімейного бюджету до дрібниць на кшталт дитячого харчування. Я відчувала себе зайвою у її домі.

Врешті, я наважилася поговорити з чоловіком відверто:

— Олеже, наш шлюб на межі краху. Ти більше не бачиш мене. Ти бачиш лише свою матір та її бажання.

— Вона права, — холодно відповів він. — Я не можу уявити собі, як би ми жили без них. І ти маєш бути вдячна.

— Але я — мати твого сина! — вигукнула я у відчаї. — Я хочу брати участь у його вихованні! Я хочу бути для нього важливою!

Олег лише знизав плечима:

— Ти все ускладнюєш.

Я зрозуміла, що залишилася сама. Чоловік, який колись обіцяв підтримку й любов, зараз не міг вибрати між мною та своєю матір’ю. Врешті решт, він вибрав її.

Мій шлюб руйнувався. Я знала, що врятувати його могло тільки диво. Але чи було це диво можливим у домі, де головувала свекруха, для якої я була ніким?