– Куди пішла? Сядь поряд зі мною! – пролунав по палаті голос батька.

– Тату, я з дівчатками хотіла пограти… – винувато відповіла Соня, винувато дивлячись на тата.

– Сядь! Досить бігати, – суворо сказав Олексій Володимирович і посадив восьмирічну Соню на пружинне ліжко поряд із собою.

Він звик все вирішувати за дочку: які речі їй носити, з ким дружити, кого любити. Чоловік вважав, що має на це право. А все через подію, що відбулася три роки тому, що розділила їхнє життя на “до” і “після”…

Соня поникла: золоте хвилясте волосся, заплетене в тугі кіски, слухняно лежало на плечі, бездонні блакитні очі, обрамлені пухнастими віями, були сповнені розпачу.

Вже три дні дівчинка перебувала в задушливій палаті та дивилася, як веселяться її подружки. Хоча які вони їй подружки? Минулого тижня вона й знати не знала про Валю та Дашу: обидві дівчинки навчалися у другому класі, як і сама Соня, і потрапили до лікарні у розпал новорічних канікул. Замість того, щоб поглинати вдома шоколадні цукерки та дивитися мультфільми, школярки розважали себе як могли: бігали палатою, грали в ігри на телефоні, малювали.

І Валя, і Даша лежали без батьків, а ось Соні не пощастило, так вона вважала, бо поряд був тато. Вона так сподівалася, що його не пустять, але Олексій вмовив медсестер і тепер вони з дочкою ділили вузьке панцирне ліжко на двох. Софії було соромно перед дівчатами. А ще вона заздрила їм, тому що подружки могли робити все, що завгодно, її ж постійно смикав батько.

– Соня, пішли на процедури! – весело закричала Валя, залітаючи до палати.

Вона закашлялася, щоки почервоніли від неймовірної задухи в приміщенні, а волосся шоколадного кольору лізло в обличчя.

Соня запитливо подивилася на батька.

– Іди, – пробурмотів він. – Або… може піти з тобою?

– Ні, тату! Я сама…

– Ми разом підемо, не хвилюйтеся, – заспокоїла Валя.

– Гаразд, – буркнув батько і уткнувся в телефон.

Неквапом, прогулюючись довгим коридором, Валя раз у раз кидала погляд на Соню.

– Чому він постійно за тобою ходить? Нічого не дозволяє, – нарешті спитала Валя.

– Не знаю.

– А мама в тебе добра?

– Мами немає…

Валя округлила очі і навіть забула, куди йшла.

– Немає? Як так?!

– Вона поїхала і більше не приїде.

– Чи її не стало? – прямо спитала Валя.

– Ти що! – замахала руками Соня. – Мама просто мешкає в іншому місті і в неї інша родина.

– Хіба так буває? – Вигукнула Валя. – Чому ти не поїдеш до неї?

– Тато сказав, що ми їй не потрібні… Що вона мене покинула і в неї тепер нові діти, – дівчинка тяжко зітхнула. – Мама не дзвонить, бо тато не дозволяє. Але нещодавно я сама їй зателефонувала, поки він був у душі.

– І що вона сказала? – роззявила з подиву рота Валя.

– Що сумує, але забрати мене не зможе.

Валя мовчала. Вона потрясла головою, намагаючись упорядкувати думки. Дівчинка була з хорошої сім’ї, де і мама, і тато любили її, тому вона не могла уявити, що таке можливо.

У цей момент у коридор вийшла медсестра і гаркнула на дівчаток з такою силою, що вони добігли до кабінету за пару секунд. Поки жінка в білому халаті бурчала, Валя не відриваючись дивилася на свою нову подругу і сумно думала про її долю.

***

Після того, як Соня покинула палату її батько, Олексій, набрав до болю знайомий номер. Йому просто потрібно було з кимось поговорити.

– Олекійку! Як давно ти не дзвонив, — сказав оксамитовий жіночий голос у слухавці.

– Привіт, мамо, – тихо привітався він.

– Як ти? Як Соня? – поцікавилася Тамара Дмитрівна.

– Ми в лікарні лежимо, але нічого страшного – скоро випишуть.

– Що таке? – злякалася жінка.

– Зі школи притягла якусь недугу, сезонне, сама розумієш, – важко зітхнув Олексій, дивлячись, як на даху сусідньої будівлі блищить сніг.

– Ох, одужуйте, – сказала Тамара Дмитрівна і обережно поцікавилася: – А Олена, не дзвонила тобі?

Чоловік стиснув телефон з такою силою, що здавалося ще трохи і пластиковий корпус трісне.

– Її більше немає в нашому житті, – процідив чоловік, скоса подивившись на двері палати. – Захотіла жити з коханцем, народила від нього дітей, дочку покинула – нехай котиться на всі чотири сторони. Думаєш мені є до неї діло?

– Олексій, ти не гнівайся на мене, – зітхнула Тамара, – просто вона мені телефонувала днями, казала що Соня до неї просилася…

– Що? – Підскочила Олексій. – Вона їй дзвонила? Я ж заборонив!

Тамара Дмитрівна трохи помовчала, а потім обережно сказала:

– Яка не була б, а мати. Соня тягтиметься до неї, навіть якщо ти не дозволиш… Все-таки минуло лише три роки…

– Мама! Я хочу її забути! Вона кинула мене, кинула Соню… Як же я втомився, він заплющив очі і навалився на білу стіну. – Мені іноді здається, що дочка навмисне поводиться як її мати…

– В якому сенсі? – не зрозуміла Тамара.

– Вона не слухається мене, і в ці моменти я просто не володію собою! Але нічого, я їй покажу, хто головніший…

Мама Олексія судорожно проковтнула. Ось чого вона боялася, то це того, що син почне проектувати свою образу на доньку. Але ж Соня така вразлива… Жінка не могла нічим допомогти онучці, бо жила дуже далеко.

– Не тисни на дочку, прошу! – благала літня жінка. – Соня не Олена. Вона зовсім інша. У ній немає тієї нахабності, вульгарності як у твоїй дружині. Вона лише дитина, у якої, крім тебе і мене нікого немає. Ти ж розумієш, що Олена не повернеться. Якби вона справді любила дочку, то ніколи б не пішла без неї! Зозуля вона, ось хто… – Тамара важко зітхнула і додала: – Мені шкода Олениних синів і того чоловіка, з яким вона зараз, настане день і їх може спіткати та сама доля…

– Може, – тихо відповів Олексій.

– Не зламай Соню. Вона дуже любить тебе, усім серцем — сама мені це казала, нещодавно.

-Так? – Здивувався чоловік, з яким дочка була дуже холодна.

– Звісно! – Жінка зам’ялася. – Соня казала, що дуже тебе любить, але ти постійно її лаєш, незадоволений нею. Вона боїться, що ти теж її кинеш, бо вона “погана дитина”… Скажи чесно, ти ж казав їй про те, що вона погано поводиться?

Олексій завмер. Такого зізнання він не очікував.

– Вона щоразу каже мені, що любить тебе і переживає, коли ти не в дусі, – продовжила мати, сподіваючись розтопити серце свого сина. – А тобі боїться зізнатися… бо ти сам із нею надто суворий.

***

Закінчивши процедури, Валя навмисне дочекалася Соню в коридорі. Вони йшли назад мовчки і вже підійшовши до палати, дівчинка спитала:

– Соня, а тато тебе любе?

– Так, мабуть… – невпевнено відповіла дівчинка.

– Навіщо він так кричить? Мої батьки ніколи так не лаються, – зауважила Валя, з жалем дивлячись на подружку.

– Він хоче, щоб я слухалася, – пробурмотіла Софія і швидше зайшла до палати.

Вона сама не вірила у те, що сказала. Просто їй було соромно зізнатися Валі в тому, що тато її не любить – так вона вважала. Олексій часто кричав і зривався, лаяв дівчинку за помилки у письмі, за м’яту спідницю і забудькуватість. А коли він її хвалив? Коли казав, що любить? Цього Соня не могла пригадати. В ті моменти, коли батько був злий, дівчинка стискалася в грудку і боялася… що він її покине, як і мама. Вона боялася, що залишиться сама, нікому не потрібна дочка…

Соня несміливо глянула на батька: він притискав до вуха телефон і обличчя його було якимось зляканим. Він дивився на неї так, ніби бачив її вперше у житті. Соня покірно сіла на ліжко біля батька і схрестила руки на колінах. Її очі були згаслі, відколи вони стали жити удвох.

“Ще кілька днів і нас випишуть, – думала Соня. – Тато піде на роботу, а я буду після школи одна, до самого вечора. Як добре, коли ніхто не свариться і можна робити все, що захочеш.»

Валя дивилася на сумну Соню, що сиділа на ліжку, і її серце розривалася від жалю. Дівчинці так хотілося хоч трохи розвеселити подружку, що вона підмовила Дашу і вони разом підійшли до неї.

– Соня, давай нову гру на телефоні покажу? – Запитала Валя, зиркнувши на Олексія Володимировича.

Дівчата з вичікуванням дивилися на подружку та її батька. Олексій поклав телефон на тумбочку і раптом сказав:

– Зараз вона до вас підійде. Тільки скажу їй дещо.

Соня ожила і здивовано глянула на батька. Коли дівчатка вмостилися на Валіне ліжко, Олексій присунувся ближче до дочки і, обнявши, прошепотів їй на вухо:

– Я дуже тебе люблю!

Дівчинка здивовано дивилася на тата, її очі почали сповнюватися сльозами.

– Тату, я обіцяю, що буду добре себе поводити! Більше не буду тебе засмучувати! – Вигукнула вона.

– Ти найкраща дівчинка, яку я знаю, бо ти моя донька, – шепотів він, притискуючи до себе тендітну дівчинку. – Будь сама собою, будь ласка. Мені дуже не вистачає твоєї посмішки.

Дівчинка посміхнулася і відразу розплакалася. Батько гладив її по голові, намагаючись заспокоїти. Він раптом згадав, якою гарненькою Соня була два роки, як вона бігла йому на зустріч і просилася на ручки, а коли батько піднімав її — дзвінко сміялася.

“Як я міг все це забути! Вона ж така ніжна, така ранима, – думав батько, обіймаючи дівчинку. – Мені потрібна допомога інакше я не витримаю, а у всьому винна чортова ревнивість… Що якщо забрати до нас маму , назовсім? Їм обом це було б на користь…”

– Біжи грай з дівчатками, я більше не лаятимуся, слово честі, – він усміхнувся. А Соня несподівано чмокнула його в колючу щоку і, сміючись, кинулася до подружок, у яких очі були на мокрому місці. Валя й не знала, що навіть найсуворіші татусі, у глибині душі, дуже люблять своїх дочок.