У 19 років львів’янин Юрій Жуковець вже керував агенцією нерухомості. У 23 роки став до лав підрозділу тероборони. А у 25 років — нагороджений орденом “Золота зірка” та отримав звання Героя України.

В інтерв’ю Суспільному капітан ЗСУ, командир розвідувальної роти 103 окремої бригади територіальної оборони імені митрополита Андрея Шептицького Юрій Жуковець розповів про бойовий досвід на Курщині, поранення та роботу розвідувальної роти.

“У мене не було думок не йти”

24 лютого 2022 року Юрія розбудив дзвінком співробітник, підполковник у відставці, та повідомив, що Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну.

“Ми про це з ним багато говорили. Тож він мені зателефонував. Я розбудив дружину. Вона зібрала дітей, посадила в авто. Дорогою забрала ще двох подружок з дітьми. І вони поїхали в Польщу. Дружина була переконана, що за два-три тижні завершиться війна”, — згадує він.

Коли рідні повідомили, що вони перетнули кордон і з ними все добре, Юрій Жуковець пішов у військкомат.

“В університеті у мене була військова кафедра. Я склав присягу народові України та отримав звання молодшого лейтенанта — офіцера. Я знав, що коли розпочнеться війна, мене обов’язково покличуть. Тож краще не чекати, а йти вже, збирати команду і ставати на захист Батьківщини. У мене не було думок не йти”, — каже Герой України.

Проте пробитися крізь шалені черги охочих стати на захист України в перші дні повномасштабного вторгнення йому не вдалося.

“Пам’ятаю, тоді були дуже великі черги. Стояли зі списками десятники, сотники; тоді навіть у сам військкомат важко було потрапити. Волонтери робили фотографії на військовий квиток. Тоді всі налаштувалися на роботу. Відчувалася згуртованість максимальна. Але мені тоді виповнилося тільки 23 роки, тож мене не хотіли брати, тому що дуже багато було охочих. Спочатку брали людей з досвідом”, — говорить Юрій.

Юрій Жуковець повернувся додому й почав переглядати новини у соцмережах та натрапив на відео, в якому міський голова Львова Андрій Садовий закликав стати до лав новоствореного підрозділу територіальної оборони. Чоловік відразу викликав таксі й вже о 18:00 був у приміщенні бригади та подав документи.

За його словами, йому та побратимам дали достатньо часу, аби навчитися та вдосконалити свої військові навички. В зону бойових дій їхній батальйон приїхав аж наприкінці 2022 року.

Яким має бути розвідник

Юрій Жуковець розповідає, що перші враження від зони бойових дій були сильними.

“Пам’ятаю, одного дня зранку прокидаємося, робимо каву. Того дня у нас не було роботи. Дивимося у вікно, а у сусідній хаті ракета стирчить. Снаряд прилетів. Треба міняти хату. Там емоції зашкалювали, там ти перший раз це переживаєш. А надалі я вже був готовий до цього. Готовий до прильотів, вибухів, я вже знав всі нюанси, знав як себе поводити. Мені було набагато легше”, — каже боєць.

Командир розвідувальної роти 103 окремої бригади територіальної оборони імені митрополита Андрея Шептицького Юрій Жуковець. З архіву Юрія Жуковця

Він додає, що у ТрО більшість військовослужбовців – це люди, які ніколи не планували бути військовими. Але війна їх змусила. Понад те, війна виявила якості, про які вони ніколи не здогадувалися. Так Юрій Жуковець став розвідником.

“Треба ніяк не виділятися, бути як всі. Якщо ти будеш виділятися, матимеш зріст 2.10, будеш сильно перекачаним, буде тебе видно здалеку, то тобі важко буде зібрати інформацію. Звісно, фізичну витривалість треба мати. Вміти тихо переміщатися, мати хорошу пам’ять, вміти орієнтуватися на місцевості”, — пояснює він.

Обмінний фонд

Юрій Жуковець каже, його підрозділу доводилося брати в полон російських військовослужбовців. Ставився він до них як до обмінного фонду.

“У нас була ціль: максимально багато взяти полонених, щоби поповнити обмінний фонд і обміняти якомога більше наших хлопців”, — каже він.

За його словами, до полонених не виявляли агресії. Спочатку полонених рахували, а потім вже перестали.

“Найбільше за один раз ми взяли 12 чоловіків. Їх всіх треба було запакувати в машину і разом з ними везти ще й особовий склад. Потрапляють у полон за різних обставин: буває, вони потрапляють в оточення і здаються; буває успішна зачистка; буває, що покидають свої позиції та виходять на наші. Ситуації бувають різні. Немає якоїсь методички, що ти дієш так і отримаєш оце”, — розповідає військовослужбовець.

Військовослужбовець Юрій Жуковець із побратимом. З архіву Юрія Жуковця

Зі Львова – на Курщину

Напередодні наступу на Курщину Юрій отримав довгоочікувану відпустку і поїхав з родиною на відпочинок.

“Це була весела історія. Ми вже жартували, що варто б пролізти на ворожу територію та розвідати, що там і як. В липні цього року я пішов у відпустку, ми з’їздили з дружиною та дітьми в Умань, погуляли в парку. Повернулися до Львова і – дзвінок: “Треба, щоби ти приїхав”. З відпустки тебе ніхто просто так смикати не буде. Ми мали кілька днів на підготовку. Підготувалися і пішли. Щоб ми за місяць знали (про операцію на Курщині, — ред.), такого не було”, — так розвідник 103 ТрО розповідає про наступ на Курщину.

Там, на Курщині, Юрій Жуковець провів успішну, на його думку, операцію. Хоча й зазнав поранення.

“Це була зачистка одного з населених пунктів. Ми успішно змогли зайти у цей населений пункт, набрати полонених. Ми почали зачищати. Коли я висунувся, щоб оглянути сектор, нас чекав ворог і розстріляв мене з відстані 10 метрів. Нам пощастило, тільки я отримав поранення. Десять куль влучило в мене: дві в ноги, дві в руку, одна в живіт, дві в автомат, дві в РПСку та одна – в молитовник. Поки я не зайшов за укриття, я не повертався спиною до противника, щоби не отримати кулю в поперек. Далі я зміг відійти до машини, передав командування, виїхав у “зелену зону”, там з мене зняли турнікети, зробили тампонаду і відправили мене. Все було зроблено дуже швидко. Саме тому у мене є всі кінцівки, я зараз сам ходжу”, — розповідає він.

За його словами, якби він та його побратими не виконали поставлену тоді задачу, то ворог міг би зайти в тил до наших підрозділів.

Відновлення після поранення

А на бійця чекали сім операцій – одна у Сумах та шість у Києві. У столиці пораненого оперували щотижня. Поруч увесь час була дружина.

“У мене був прострелений живіт. Багато чого мені не можна було їсти, але можна було курити. Я не курю, тому ми вирішили піти в кальянну. Забили в гуглі найближчу. 800 метрів, до кілометра, а йти не можеш. Я почав ходити: перший день три кроки, другий – п’ять кроків. На восьмий день ми пішли: півдороги на візку, півдороги – я сам йшов. Заходжу в ту кальянну: у мене з шиї катетер стирчить, ноги перебинтовані, ортез, на руці оця штука (апарат зовнішньої фіксації, — ред.). Таке враження, що мене тільки в якійсь лабораторії зібрали та поставили ходити”, — сміється боєць.

На другий тиждень після поранення боєць вже почав потроху ходити. Зараз вже може пробігти 200-300 метрів. І відновлює чутливість у поранений руці.

“Зараз вже можу взяти у руку джойстик, запустити плейстейшн. Це, ніби, дрібниці. Але важливо розуміти, що ти починаєш повертатися до нормального життя”, — каже розвідник.

Юрій Жуковець із дружиною та донькою. З архіву Юрія Жуковця

Маленькій доньці, якій тільки чотири роки, Юрко Жуковець поки що небагато розповідає про війну. Але з часом, каже, буде говорити більше. Він наголошує, що російсько-українська війна розпочалася, коли він був ще школярем. І не хоче, щоб боронити Україну довелося його дітям чи онукам.

“Я бачу яка ціна сплачується зараз за нашу незалежність. Тому не хочу, щоб нам хтось нав’язав думку, що ми знову з росіянами друзі. Бо такого буде не може. І не хочеться мені в старості знов вбирати однострій, брати до рук зброю та йти воювати”, — каже 25-річний Герой України.

Наразі Юрій Жуковець проходить реабілітацію у Львові. Після відновлення боєць повернеться до виконання бойових завдань.