Мати у їхній сім’ї була головною. Ні, не головою сім’ї, але все крутилося навколо неї.

Важливими були саме її бажання та потреби, а потім уже чоловіка та сина.

Це Славко засвоїв із дитинства. Навіть батько, що тихо згасав від недуги, не переставав твердити синові про це.

– Синку, мама у нас дуже ніжна, вразлива жінка. Про неї потрібно дбати, інакше вона просто пропаде. Увага їй потрібна. Підтримка, знову ж таки, – казав Іван Федорович.

– Я розумію, тату, – ледве стримуючи сльози, відповів 13-річний Славко.

Він знав, що батько дуже любить свою Ларису. Можливо навіть більше, ніж сина.

– І не заважай, коли мама заміж збереться. Не підведи мене, – просив Іван Федорович.

І після того, як батька Славка не сало, дуже намагався його «не підвести».

Мати продовжувала ходити на свою роботу в архів, де працювала лише три дні на тиждень. Виглядала розгубленою.

Славко матір не засмучував, вчився добре, по дому робив усе, що міг, не гуляв допізна, але усмішка на обличчі матері з’являлася дуже рідко.

Все змінилося, коли через два роки після втрати чоловіка, Лариса познайомилася з Григорієм.

Він працював водієм автобуса, давно був у розлученні та швидко переїхав до них. Славка вітчим не ображав, виховувати не намагався, але поза увагою не залишав.

Наприклад, навчив парі прийомів, щоб пасинок зміг гідно відповісти кривднику у дворі. Брав із собою на рибалку, навіть кілька разів сходив на батьківські збори.

А коли Славку виповнилося 20 років, Григорій продав будинок своєї покійної матері у селі та віддав гроші пасинку.

Той зробив шикарний ремонт у квартирі, що дісталася йому від бабусі, та з радістю переїхав туди жити.

Мати після другого весілля прямо розцвіла, світилася вся, часто посміхалася без причини.

Славко навіть трохи ревнував, а потім заспокоївся – турботи про Ларису взяв на себе Григорій, і тепер Славку можна було спокійно займатися навчанням та своїм особистим життям.

З останнім він справлявся не дуже. Дівчата з’являлися та зникали. Жодна не змогла оселитися в його душі надовго, на жодній він не захотів одружитися.

– Ти це, хлопче, нормально в тебе все? – якось спитав вітчим, відводячи очі.

– Ти про що, дядьку Григорій? – здивувався Славко.

– Ну, тобі вже 23 роки, а ти наречену в будинок так і не привів? Ось і питаю… Може, проблеми якісь…?

– Та все нормально! Немає жодних проблем, – засміявся Славко. – Просто не знайшов своєї єдиної поки що.

“Єдина” знайшлася через рік. Прямо у батьківському будинку.

Мати рідко кликала сама сина в гості, але на той раз особисто запросила на вечерю. І Славка чекав сюрприз у вигляді довговолосої шатенки із зеленими очима, стрункою фігурою (округлості в потрібних місцях були присутні) і веселою вдачею.

Красуню звали Олею.

– Це дочка троюрідного брата Григорія, вона нещодавно до нашого міста приїхала. Ось зайшла в гості, – посміхаючись пояснила мати.

Славко зазначив, що мати повеселішала, бо йому здалося, що в останній місяць вона була якоюсь втраченою і сумною.

Він уже почав турбуватися – чи не сталося чого? – але спитати не наважувався.

А звідки взялася Оля, йому було все одно. Він закохався у неї з першого погляду.

– Дивлюся, ти на неї вже поклав око? – посміхнувся вітчим, коли жінки вирушили на кухню по гарячу страву. – Розумію тебе.

– А що, не можна? – насупився Славко.

– Та можна. Навіть треба. На весілля не забудь запросити.

Весілля довелося грати вже за місяць – Оля заявила, що вагітна. Славко не здивувався – адже у ліжку вони опинилися вже у вечір знайомства.

Грошами для невеликої урочистості добре допомогли Лариса та Григорій. Славко навіть трохи здивувався поведінці матері, яка з ентузіазмом займалася всіма приготуваннями та вітала його з майбутнім батьківством.

Спочатку Славку сімейне життя здавалося казкою. Його щастя навіть не затьмарювало те, що молода дружина не надто охоче займалася домашніми справами, а приготування їжі взагалі було обов’язком чоловіка.

Він не заперечував. Тим більше, що кохана через вагітність почувалася не дуже добре. Потребула відпочинку, турботи і уваги.

Щоправда, це не заважало їй з подругою Марією пропадати іноді десь цілими днями.

– Мені треба свіжим повітрям дихати, – пояснювала майбутня мати молодому чоловікові. – Погуляю та повернуся.

– Я міг би з вами гуляти, – насупившись, казав Славко.

– Та гаразд. Ти ж працюєш, втомлюєшся. А нам з Марією побалакати хочеться про своє, – обіймала чоловіка Оля. І він «танув».

А потім Олю поклали «на збереження». Славко місця собі не знаходив, переживаючи за дружину і малюка (вже відомо було, що народиться хлопчик).

З’явився Андрійко на світ раніше за термін. І знову Славко переживав, а мати, вітчим і дружина його дружно заспокоювали.

У перші місяці Андрійко часто нездужав. Батьку пояснили, що для недоношених дітей це нормально і потім усе буде добре. Славка тільки дивувало, що малюк не виглядав маленьким і їв досить добре.

Хіба так буває з недоношеними немовлятами?

Заглиблюватись у тему він не став. Йому здавалося, що це зрада стосовно сина.

Пройшло чотири місяці, протягом яких молоді батьки зовсім вимоталися з малюком (адже Славко ще й працював). Лариса з Григорієм свою допомогу пропонували без ентузіазму, мотивуючи це тим, що в цьому віці немовляті краще бути з батьками. Добре, хоч грошей підкидали.

Одного разу Славко заїхав до матері, що відвідати її, і випадково почув дивну розмову.

– Андрійко зовсім не схожий на Славка, – казала мати. – Добром це не скінчиться.

– А має бути схожим? – чомусь сердився вітчим.

– На тебе він також нічим не схожий. Ви зі Славком обидва темноволосі й кароокі, а в Андрійка волосся русяве й блакитне, – відповіла Лариса.

– Ти на що натякаєш? – обурився Григорій.

– Так, я теж хочу знати, – Славко не витримав і відчинив двері на веранду, де розмовляли родичі.

– Та ні на що я не натякаю! – відмахнулася мати. – Просто замислилась. А ти не бери в голову – немовлята спочатку всі один на одного схожі. Вже потім стають схожими на когось із батьків.

“Не брати в голову” Славку не вдалося. Він постійно подумки повертався до тієї розмови і пильно вдивлявся в обличчя сина.

Може, й забув би про все, але тут «підлила масла в багаття», подруга дружини.

– Він у вас просто не по днях, а по годинах росте. І не скажеш, що недоношений, – заявила Марія.

Олі вдома не виявилося – вийшла в магазин, і гостя застала Славка вдвох із сином.

– Ти на що натякаєш? – примружився Славко. – Якщо знаєш щось, кажи!

– Та нічого я не знаю, – захвилювалася Марія. – Просто так сказала.

На щастя для неї, Оля повернулася додому.

А Славко дедалі пильніше розглядав сина. Очі точно не його. Ніс…? Та хто його знає! Посмішка точно ні – мамина, швидше … Та що він переживає?! Потрібно все перевірити! Зараз це просто.

Але він продовжував переживати в роздумах до того часу, поки Андрійку не виповнилося вісім місяців. Малюк практично перестав нездужати і вередувати. І його мама вирішила, що син може залишитися з татом, а вона відпочине. Погуляє з Марією, наприклад.

Вбиралася при цьому як на побачення. Але одного разу випадково з’ясувалося, що Марія не знає про жодні прогулянки з подругою. Чіткого пояснення цьому дружина дати не змогла.

Славко зрозумів, що Оля йому зраджує і, мабуть, уже давно. Настав час зробити тест.

– Ми розлучаємося, – похмуро сказав він матері і вітчиму, прийшовши до них додому.

Ті переглянулись.

– Що сталося? – з хвилюванням спитала мати.

Славко мовчки поклав на стіл якийсь аркуш і прикрив його рукою.

– Моя дружина мені зраджує. І, мабуть, давно. Андрій – не мій син.

– Та постривай! Може це якась помилка! – мати обережно взяла до рук документ, подивилась і розгублено озирнулася на чоловіка. Той розплющив очі.

– Ні, мамо. Все зрозуміло. Я вже сказав їй по телефону. Можна я у вас пару днів поживу, поки вони не з’їдуть?

Лариса нічого не встигла відповісти – на веранді з’явилася захекана Оля.

– Ах, ось ти де?! – вигукнула вона, дивлячись на чоловіка. – Ти що це вигадав?!

– Це в тебе багата фантазія, раз ти придумала на мене чужу дитину перекласти! – підвищив голос Славко. – Ти мені неприємна. Щоб за добу духу твого… вашого! У моїй квартирі не було! І мені все одно, куди ви підете.

– А куди ми підемо? – раптом зобразила на обличчі широку усмішку Оля. – Ми підемо до справжнього тата, – змахнула вона рукою у бік Григорія. – Він тепер нас не прожене, так?!

– Що…? – від подиву Славко більше нічого вимовити не зміг.

– І дружина його теж, – продовжила Оля. – Або у вас ще якісь варіанти є, як позбутися коханки та дитини чоловіка? Тьху ти, заплутаєшся тут! – обернулася вона до Лариси.

– Мамо?!

Мати стояла бліда і руками стискала спинку стільця, що стоїть перед нею. Вітчим напружено дивився у вікно. Усі мовчали.

– Ну, я піду поки що речі збирати, а ви нам тут кімнату приготуйте, – першою порушила мовчання Оля і вийшла, акуратно прикривши за собою двері.

– Мамо, може, ти щось поясниш? – спитав Славко глухим голосом.

– Може, й поясню, – Лариса тяжко опустилася на стілець. – Григорій з цією… мені зраджував.

– Та всього один раз було …, – запобігливо сказав вітчим.

Мати на нього так зиркнула, що він відразу замовк і відвернувся.

– Я б, може, й не дізналася, та вона сама прийшла. Заявила, що вагітна, попросила, щоб Григорій на ній одружився.

Лариса важко зітхнула.

– А я люблю його! – майже вигукнула вона. – Я не збиралася його віддавати якийсь…! Та й Григорій в ногах валявся, вибачення просив… Ось ми й запропонували їй вийти заміж за тебе.

Славко здивовано подивився по черзі на матір та вітчима.

– Ну що?! Що ти так дивишся?! Ти хотів, щоб мати твоя одна залишилася? Не сподобалася б вона тобі – ніхто б не переконував одружитися!

– Але все зрослося, – посміхнувся Славко.

– Так! І все б нормально було, якби тобі на думку не спадало перевіряти щось! – заплакала мати. – А тепер, що мені робити? Скажи!

Вона заплакала на повний голос, вітчим кинувся її обіймати, щось тихо говорив на вухо.

Славко не став на це далі дивитися, вийшов надвір. Куди йому зараз іти? Точно не до своєї квартири! Олю він точно бачити не хоче. Славко просидів у якомусь кафе три години. А потім від Олі надійшло повідомлення: «Ми поїхали. Ключі у поштовій скриньці».

Місяць Славко прожив, як у тумані. Потім полегшало, але нікого з учасників цієї історії він бачити так і не хотів. Вирішив поїхати до іншого міста. І тут зателефонувала мати.

– Синку, ну пробач мені! Я за своє щастя боролася! Не клади трубку, – скоромовкою промовила вона.

– Перемогла? – спитав Славко.

– Так! – Мати явно посміхалася. – Уявляєш?! Григорій теж наполяг на тесті! Ну не схожий і на нього Андрійко! І що? І все! Так і є! Жодного відношення до Григорія ця дитина не має! Ось! Виперли ми цю Олю! Я її прямо бачити вже не могла!

– І що?! Григорія знову прощено?

– Він поклявся, що ніколи так більше не вчинить. Любить мене, і я теж його! Ти б зайшов до нас, Славко…

Славко мовчки поклав слухавку. Олю йому зовсім не було шкода, а ось Андрійка… Ну та гаразд! Нехай ця горе-матуся сама розбирається – є десь і справжній батько малюка. Розвели їх лише за півроку. Потім у суді довелося доводити, що він не батько дитини. З рідного міста Славко таки виїхав. З матір’ю та вітчимом він спілкується рідко і приїхати до них у гості відмовляється. Колишньою дружиною та її сином не цікавиться.