85-річна Марія Богданівна ніяк не могла дочекатися свого онука Антона. Він жив у місті, мав відповідальну роботу, і не міг часто навідуватися. Ну це звісно по його словам, жінка йому говорила: ” От ти все відкладаєш, можеш приїхати а мене вже не буде”. Чоловік не сприймав серйозно слова бабусі, він ще раз нагадав, що пропонує її переїхати до нього у місто на квартиру.

Однак Марія Богданівна вперто відмовлялась. Антон намагався переконати жінку, що так буде краще, в неї буде окрема кімната, поруч знаходиться магазин та й не скучатиме, адже повно сусідів є її віку.

Проте жінка все рівно не погоджувалася, вона знала що онук хоче продати її будинок, а вона не хотіла цього допустити.

Він їй був надто дорогий, пам’ять про її чоловіка, з яким вона пожила там ціле життя. Тверді переконання Антона про те, що будинок взагалі може скоро завалитись дали свій результат і жінка погодилася на переїзд. Антон швидко зібрав всі бабусині речі відвіз у місто а дім виставив на продаж.

Однак не проживши й тижня у онука Марія Богданівна зрозуміла, що їй тут буде не солодко. Адже дружина Антона тривала сина всіх підряд, то на чоловіка, то на дітей, і постійно щось не подобалось.

Але найбільші її не влаштовували присутність Марії Богданівни. І вона цього не приховувала, всім своїм видом давала жінці це зрозуміти.

Так і жила Марія Богданівна в такій обстановці і на жаль вже не мала куди повернутися, адже її будинок в селі швидко продався. Якби ж вона тільки знала, як сім’я онука буде до неї ставитись, то нізащо б не погодилась. Жінка згадувала як вона своїм чоловіком якого 9 років як не стало. Спочатку вона сама справлялася з домашніми справами, але з роками ставало важче та важче.

Антона вона також виховувала сама адже його батьків не стало дуже рано. На той час було 16 років, жінка старалася дати йому все що було в її силах.

А коли пішов навчатися до міста, то майже не приїжджав. Все в нього були якісь відмовки та невідкладні справи.
Навіть провести діда в останній шлях він не зміг приїхати.

Останні роки він почав приїжджати до Марії Богданівни щомісяця з метою забрати її до міста. І йому це получилося, тільки от жінці від цього жити стало не краще. І крім того він ще почав забирати пенсію бабусі, пояснюючи це тим, що їй вони вже ні до чого адже вона живе в них, і вони все самі куплятимуть що необхідно.

Однак Антон не дуже балував свою бабусю чимось добреньким. Десь зрідка він купляв її карамельки чи прості пряники і то не великій кількості.

Життя Марії Богданівни перетворилося в прості сірі будні, вона навіть не мала з ким поговорити і ніхто з нею не хотів говорити. У відчаї жінка вже просила у свого покійного чоловіка, щоб він її забрав до себе. Адже вона вважала, що гірше вже нікуди. Однак одного вечора Антон прийшов з роботи та сказав бабусі, що мати його дружини занедужала і вона хоче теж її забрати до міста.

А так як у їхній квартирі вже немає місця, то він її до будинку для людей похилого віку. Марія Богданівна не могла повірити у почуте. Вона подумала що вони хіба з дідом так його виховували, що він став таким. Якби ж вона знала, то треба було краще його віддати в дитячий будинок.

Перші тижні було важко жінці привикнути до нової обстановки. Вона ходила та майже ні з ким не розмовляла. Але молода дівчина Леся, яка там працювала, бачачи як Марії Богданівні важко, всяко намагалася підтримати жінку.

Вона стала з нею проводити час, разом обідати та гуляти на вулиці. Вони розмовляли про все, жінка ще ніколи не відчувала до себе такого доброго та щирого ставлення.

Леся розповіла що вона сама виросла в дитячому будинку, пішла працювати сюди. Адже вона впевнена що тут її завжди любитимуть, і так планує вона тут пропрацювати ціле життя.

Марія Богданівна здивувалася та спиталася у Лесі, що ж вона заміж не збирається? Однак та відповіла, що вона все розуміє, що в неї мало шансів. Адже немає ні освіти, ні сім’ї, ні можливостей.

Тож так получилося що Марія Богданівна і Леся стали ніби подругами по нещастю. Вони так здружилися незважаючи на різницю у віці, що не було і дня щоб вони не спілкувалися. Так час минав, і жінці вже не здавалося життя таким нещасним. І коли Марія Богданівна не сподівалась, то до неї все ж приїхав Антон.

Вона йому прямо сказала що на нього не чекала, і більше немає що йому давати і переписувати на нього, тож йому немає потреби до неї приїздити.

Він вислухав бабусю але все ж почав говорити та розповідати як вони живуть. Сказав, що її правнучка заміж вийшла, що мати дружини видужала і живе з ними, вони їй навіть машину купили, щоб їй було легко пересуватись.

Однак бабуся перебила онука і спитала його, навіщо він їй все це розповідає. То й все зрозумівши, сказав та показав насправді ту причину по якій приїхав.

На ім’я Марії Богданівни прийшло повідомлення аж з самої Німеччини. І Антонові дуже цікаво було, від кого воно і що там було написано. Однак жінка взяла цей лист і і пішла мовчки до своєї кімнати.

І справді це був лист телеграма з Німеччини, про спадок, який отримувала Марія Богданівна як дружина. Виявляється, у її покійного чоловіка був рідний брат, яких колись розлучили в дитинстві.

Його всиновили люди з Німеччини і він там проживав. Але той ніколи не забував за рідного брата, хоч і не міг і і не знав як з ним зв’язатися.

А коли його не стало, то консульство дало запит, так вони і знайшли Марію Богданівну. Частину грошей жінка віддала Лесі, щоб та нарешті все-таки влаштувала своє життя та пішла навчатися.

Трохи залишила собі, а а решту віддала на потреби будинку для людей похилого віку, де вона жила. Марія Богданівна прожила ще два роки, вона спостерігала за успіхами Лесі, яка не тільки пішла навчатися а й вийшла заміж та виховує дитину Антон з сім’єю ще приїжджали раз до бабусі. Вони хотіли її повернути назад, адже вже здогадалися що той лист з Німеччини, напевне був повідомленням про якісь гроші.

Однак жінка сказала їм раз і назавжди що бачити їх не хоче. А коли жінки не стало, то Леся поїхала і кинула в поштову скриньку Антона листа.

В якому була купюра в 500 гривень а на ній написано: “Купи собі онучку на них совість”.

Як вам така історія, ви вважаєте правильно поступила Марія Богданівна?