Дід Микола в Лукії був садівником-любителем. І прізвище у нього було підходяще – Жолудь.

І, мабуть, щоб переконати весь світ у серйозності своїх ботанічних захоплень, він назвав свою доньку – маму Лукії, рідкісним іменем – Віолетта. Воно означало – фіалка.

Це коли виросла Віолетта, то вона своїм ім’ям пишатися стала, а в дитинстві, чого тільки не говорили…

Віолетта Миколаївна і зараз красуня, а в молодості, як розцвіла, то по за нею стільки хлопців сохло, що й не перерахувати!

Тепер вона для них стала Квіточкою…

У чоловіки вона собі обрала Дмитра Козака – прізвище таке.

І народили вони цілу «квіткову клумбу з підсвіткою» – мабуть, батьківські гени з чудасією передалися Віолетті у спадок.

Ну, а як інакше пояснити, що назвала вона двох своїх дочок квітковими іменами: Лілія і Ліана, а от третю – Лукія, що значить світла, ну ніби як осяює.

Дмитро, як справжній козак, у всьому дружину підтримував і сперечатися з нею не наважувався.

Доньок своїх він дуже любив, просто обожнював, хоча вигляд у них був зовсім не козацький – тендітні, тоненькі, як билинки. Ну що з них взяти – квіточки.

Ну в Лілії й Ліани імена більш-менш звичні – у них все в житті нормально складалося, а от Лукії пощастило менше.

Їй з дитинства діставалося – навіть більше, аніж матері. Чого тільки їй не вигадували. А найбільше причепилося прізвисько – Лука.

Коли Лукія вступила в інститут так усім і представилася – Лука. Але ніхто не сміявся – Лука, та й Лука, і не таке буває.

З хлопцями в неї було все рівно – вона нікого не виділяла і її теж – просто друзі.

На останньому курсі дівчата-однокурсниці, як змовилися, одна за одною стали заміж виходити – що не місяць, то весілля, а то й два-три.

І ось навесні на одному з весіль познайомилася Лукія з хлопцем. Високий такий, гарний і видно, що розумний й – є про що поговорити з ним. Їм було цікаво один з одним, і вони все весілля говорили в перервах між танцями, а потім він схаменувся:

– Що ж це ми з вами весь вечір розмовляємо, а я навіть вашого імені не знаю. Давайте знайомитися. Я – Лука, Лукʼян. Таке ось у мене дивне та рідкісне ім’я – дід постарався.

– Не таке вже й рідкісне, – сказала Лукія. – Мене так само звуть. Тож нічого носа задирати.

Хлопець очі витріщив від здивування:

– Що справді? Та ні, не може бути! Так не буває. Ну я допускаю там: Валентин і Валентина, Олександр і Олександра… Але щоб Лука і Лука – це вже перебір!

Дівчина образилася:

– Ім’я йому моє, бачте, не подобається!

Вона встала, ручкою йому помахала:

– Бувай, Лука. Шукай свою Валентину, чи Олександру, чи кого ти там хочеш знайти. А мені пора.

І вона пішла. І поки він головою крутив, не розуміючи, що сталося, вона була вже на вулиці.

Весілля було майже в центрі міста і до автобусної зупинки було недалеко.

Іде Лукія і чує, хтось начебто біжить ззаду. Вона відсторонилася, щоб пропустити – людина, мабуть, поспішає, а це виявився він – Лука!

– Та ви вирішили втекти, чи що? Не вийде. Навіть не намагайтеся. Я – спортсмен, бігаю на середні дистанції! – сказав він, трохи захекавшись.

І пішов поряд. Провів до самої квартири. Сказав завтра вранці зайде – вихідний.

Не обманув. Приперся з самого рання. Перебудив усіх. Прогуляли вони з ним усю неділю, а потім і понеділок після занять і вівторок, а потім ще понеділок та вівторок. Наступної середи він зустрів її біля офісу, де вона проходила практику, і каже:

– Знаєш, це ми не випадково з тобою зустрілися. Це знак згори – доля. Ти маєш вийти за мене заміж. Негайно. Вийдеш?

– Не знаю. Ми з тобою знайомі всього два тижні. Треба подумати. Раптом ти недолугий якийсь.

– Ну, звісно, недолугий. П’ять хвилин тобі на роздуми вистачить? Я поки що таксі викличу, а то не встигнемо.

– Куди не встигнемо?

– У ЗАГС.

Лукія дивилася на нього, не розуміючи, що відбувається.

– Ти що серйозно? Я думала, ти жартуєш.

– Які жарти. Звісно, серйозно. Так ти подумала? Підеш за мене?

– Піду!

– Паспорт, сподіваюся, із собою?

– Звичайно – завжди ношу на випадок, якщо хтось раптово одружитися надумає. Ось, бачиш, знадобився.

– Ну, так поїхали – таксі вже є.

І вони поїхали. Встигли, як то кажуть, під завісу. Коли почали заповнювати бланки заяви, сміялися не тільки вони, а й усі співробітники ЗАГСу.

Тому що за весь час знайомства ні він, ні вона прізвищ один у одного не питали і в паспорти не заглядали – якось не було чого. А тут подивилися і втриматись від сміху було неможливо: вона – Козак і він – Козак.

Працівники ЗАГСА сміються.

Лука замислився:

– А можна я прізвище дружини візьму? Лукіє, ти не проти?

– Бери, звісно. Я не проти – країні потрібні козаки.

Весілля зіграли саме після захисту дипломів. Потім почали вити своє гніздечко. Самі будинок собі спроектували у передмісті, самі збудували – обидва ж архітектори. Стали жити у ньому.

Лукія, років за три, коли зрозуміла, що скоро стане мамою дуже просила всіх святих, щоб сини в них народилися. Почули її там, на небесах. І підростають у них тепер три сини, три козаки:

Іван, Степан і Микола

Якось Лукії чоловік каже:

– Що це у нас одні мужики. Непорядок. Треба вже квіточок народити – продовжити, так би мовити, сімейну традицію. Як вважаєш?

Лукія була не проти – квіточок теж має бути багато.

Вони красиві, смачно пахнуть, та й взагалі роблять життя прекраснішим…