Копію свідоцтва про народження Люба знайшла в документах. Кажуть же, що найкраща схованка, щоб щось сховати, це покласти на видне місце.

Паспорт, пенсійне, кілька договорів щодо кредитів, документи на дім… І між ними – тонкий листочок, що свідчив про те, що її чоловік має ще одну дитину.

Люба відняла дату народження від поточного року – дванадцять років.

У колишній дитячій кімнаті на одвірку і були зарубки, а поруч напівстерті цифри олівцем.

Серед них Люба легко знайшла дванадцять – майже на рівні її очей, син швидко вимахав, весь у батька. Цікаво, а цей такий самий?

Згадка про сина звично розворушила душу, і Люба скривилася.

Остання цифра на одвірку була шістнадцять, після чого Борис відмовився їх ставити.

І десь з того часу і почалися проблеми. Скільки вже вони не виховували сина, все без толку, дотепер ніяк не заспокоїться.

Спочатку дільничний ще дзвонив Любі, але тепер перестав.

Борис повнолітній вже, сам нехай розбирається. Вдома син з’являвся рідко, ні з ким не розмовляв – спустошував холодильник і завалювався спати.

Смугаста кішка Маруся потерлася об її ноги і замурчала. Люба похитала головою, відганяючи погані думки, і пішла наливати їй молоко. Після чого набрала номер дільничного.

– Вітю, привіт. Справа є – можеш адресу за ім’ям знайти? Дата народження є. Так, так, треба мені.

Зайвих питань Вітя ніколи не ставив, хороша людина все-таки. Жаль, що бабій.

Люба тому колись заміж не за нього й пішла. Її Олег завжди такий серйозний був, жодного разу не був викритий ні в чому подібному. До сьогоднішнього дня, звісно…

– Зроблю, не хвилюйся. Твої там як?

– Нормально.

Через два дні Люба вже мала адресу. Чоловіку вона ні слова не сказала – все так само з усмішкою зустрічала, все так само наливала борщу.

Нагуляти дитину на стороні – це звісно серйозно, але перше треба з усім розібратися.

Люба вирішила, що спочатку поговорить із цією жінкою, щоб не було у Олега шансу для відступу, тож поїхала вона одна, потай від нього.

Будинок був перекошений, сірий, з облупленою фарбою.

Рукастий же ж начебто в неї чоловік, що ж він, не може своїй коханці дім впорядкувати?

– Хазяйко! – голосно гукнула вона, й постукала в дерев’яну хвіртку.

Здавалося, що в будинку нікого немає, настільки сірим і неживим він був.

Потім рипнули двері, і на ґанок вибіг хлопчик. Худенький, з нестриженим світлим волоссям, хіба що очі видавали схожість з Олегом.

– Здрастуйте, – похмуро привітався він. – Ви до бабусі? А її немає, вона в лікарні.

Люба глянула на футболку хлопчика й застигла від несподіваної здогадки.

У хлопця була футболка з Мікі-Маусом… І вона її впізнала…

– А твоя мати де? – запитала Люба.

Навіть здалеку Люба побачила, як той побілів.

– Нема в мене матері, – сказав він грубо. – Ви що, з опіки? Бабусю скоро випишуть, ви не думайте, я добре тут сам пораюся. Можу показати – у мене і локшина є зварена, і чай…

Він явно занервував, а у Люби всередині все стиснулося.

– То ти тут, що один? – строго запитала вона.

– Ні я…

Той спробував щось вигадати, але не зміг.

– А що батько? – запитала Люба.

Вона чекала, що хлопчик знову скаже, що немає в нього батька, але той раптом сказав:

– Він не може часто приїжджати, в іншому селі живе. Не треба мене до нього, будь ласка, там про мене нічого не знають, вони засмутяться.

Тільки тут вона зізналася собі, що до останнього чекала, що все це виявиться помилкою.

Що з’ясується, ніби це просто однофамілець чи далекий родич.

Чи, може, жарт чийсь, розіграш, може, це Борис таку гидоту вигадав.

Але Люба впізнала цю саму футболку, вона сама купувала її Борису кілька років тому, а той відмовився носити, сказав, що вона дитяча. Хотіла згодом сусідській дівчинці віддати і не знайшла, подумала, що викинули випадково. Не викинули значить…

– Значить, так, – сказала Люба. – Збирайся, зі мною поїдеш…

Дорогою вона все випитала – і про матір, якої чотири роки тому не стало, і про бабусю, у якої щось з ногою, і тому вона лежить у лікарні, і про батька, який приїжджає раз на два-три місяці, не частіше. У грудях нило все сильніше, хлопчик одночасно і дратував і викликав нестерпну жалість.

Тільки коли вони зайшли в хату, Люба зізналася, куди його привезла.

– Тут твій батько живе, – сказала вона. – Він на роботі зараз, сам попросив, щоб я по тебе з’їздила.

Вона не знала, чому так сказала, але Андрій (так його звали) одразу їй повірив – його очі засяяли, на обличчі нарешті, з’явилася подоба посмішки.

– Що, правда? – зрадів він. – Чесно? А ви не гніваєтеся, що я…

Люба змахнула неіснуючу порошинку з його плеча і сказала:

– Ходімо, покажу тобі кімнату.

Добре, що Борис вдома не з’являвся, у його кімнату вона Андрія і відвела, бо чоловіка збиралася переселити у залу.

Чоловіка Люба пішла зустрічати на вулицю, де тихо й коротко окреслила ситуацію.

Назвала його боягузом і ошуканцем, головною помилкою всього її життя.

Він плакав, казав, що не винен, і це було лише один раз. Люба сказала, що їй байдуже – нехай він тепер спить у залі й займається вихованням сина.

Спочатку в домі панували напружена тиша і всім було незручно.

Олег скаржився, що від дивана йому ниє спина. Люба говорила, що, якщо йому не подобається, може забирати свого сина і забиратися на всі чотири сторони.

Хлопчик ходив тихенько, боявся сказати зайве слово чи щось попросити.

Любу це дуже дратувало, доводилося витягувати з нього все. Вона чула, як уночі він плаче, що злило її ще більше – міг би хоч трохи бути вдячним.

А потім з’явився Борис. Приїхав він увечері, як завжди, веселий, завалився на кухню і заходився наминати борщ.

– Це хто? – запитав він, вказуючи пальцем на Андрія.

– Брат твій, – похмуро відповіла Люба.

Насправді їй хотілося підійти і міцно обійняти сина, провести рукою по його стриженій потилиці. Але доводилося вдавати, що вона сердиться і зовсім не сумувала.

Борис зареготав.

– Коли встигли!

– Батько твій гуляти любить виявляється, – заявила Люба.

– Що, серйозно?

Борис, здавалося, миттю отямився.

– Серйозно. Матері не стало, бабуся в лікарні. Поки що з нами житиме.

Син довго мовчав, а потім сказав:

– Ну, батько, звісно, ​​здивував…

Дізнавшись, що Андрій живе у його кімнаті, Борис образився:

– В сенсі? Це моя кімната! Нехай у залі живе!

– У залі тепер спить батько, – байдужим голосом сказала Люба.

І тут Андрій розплакався. Гірко й по-дитячому, Люба й не пам’ятала, коли Борис востаннє так плакав. Вона думала, що син зараз скаже щось вʼїдливе, посміється, але той сказав:

– Та годі тобі… Ходімо, розкладачку дістанемо, вона на горищі наче лежить.

Андрій миттю витер обличчя рукавом, і, хоч ще схлипував, побрів за Борисом. А Люба тим часом почала робити тісто на млинці – Борис їх дуже любив.

З того дня син став частіше приїжджати додому. Люба чула, як він довго говорив із батьком на вулиці, але про що вони говорили, не знала. Зрозуміло, що про Андрія, і їй було дуже цікаво, що сказав синові Олег, що на це відповів Борис. Але питати не стала.

Від сина можна було очікувати всякого, але, мабуть, Люба погано його знала. Той брав Андрія на риболовлю, вчив його їздити на мопеді, віддав йому свій старий телефон із навушниками і сказав послухати якісь дві класні групи.

Олег із сином майже не спілкувався – питав, як справи, і йшов дивитись телевізор. Він завжди був не дуже балакучий, а тепер так і взагалі мовчав.

Хлопці швидко подружилися незважаючи на різницю у віці, і незабаром уже обоє цілими днями десь ходили. Люба спочатку переживала, а потім вирішила, що воно й на краще, їй менше турбот.

У серпні зателефонували з лікарні і сказали, що бабусі хлопчика не стало. Тут уже не вдалося уникнути розмови з Олегом, довелося обговорювати, що далі робити.

– Нехай живе у нас, – холодно сказала Люба.

Олег подивився їй у вічі і запитав:

– А як ми? Ти мене колись вибачиш?

Люба знизала плечима.

– Хочеш, в дитбудинок можна його віддати, – запропонував чоловік.

– У тебе совість взагалі є?! Як робити дітей, тут він молодець, а як виховувати, то в кущі?

– Та я ж не відмовляюся, я просто…

– У тебе все просто! Вічно ти на роботі своїй, а що один син, наче трава ріс, що другий. А потім дивуємося, звідки ці всі проблеми… Займатися треба дитиною, виховувати її! І якщо Борис і моя зона відповідальності, то тут вже вибач, твій син, що хочеш, те й роби.

На цьому розмова закінчилася. А потім до неї підійшов Борис, і спочатку Люба не зрозуміла, чого він хоче. Раніше він так гроші клянчив – стане, брови підніме, голос невинний такий, і починає здалеку: мовляв, ось у друга він бачив, і у всіх уже є…

Але за гроші він давно в неї не питав, а Люба намагалася не цікавитись, звідки в нього вони беруться, так міцніше спалося. А що ще йому зараз потрібно, Люба зрозуміти не могла.

– Довго у вас із батьком ця катавасія триватиме? – спитав він.

– Не зрозуміла – це він тебе підіслав?

– А якби й він! Але взагалі, я сам. Ви хлопчика самі сюди привели, а тепер, що, винним його хочете зробити? Андрій спереживався весь, думає, що це він у всьому винен.

Любі хотілося сказати: а хіба ні? Але вона мовчала.

– Не лізь не в свою справу, – сказала вона. – Без тебе розберемося.

– Ага, з тобою розберешся. Вперта як…

Він махнув рукою й пішов. А Люба сіла на стілець і заплакала.

Олег так і не взявся за виховання сина, і все виглядало так, ніби цей хлопчик – просто приятель Бориса, котрий приїхав до них погостювати.

Іноді Андрій підходив до неї, пропонував допомогти чимось, але Люба відмахувалася від нього. Їй не було його шкода – чим довше він у них жив, тим більше не дратував, хоча вона і не могла не відзначити того, що Борис став частіше бувати вдома, і майже не гульбанив.

Люба займалася начинкою для пиріжків, коли почула, як Борис на когось свариться. Слів було не розібрати, але інтонація така, що одразу було зрозуміло: справа погана. Поспіхом витерши руки об рушник і спіткнувшись об кішку Марусю, вона вибігла надвір.

Перед сином стояв Андрій – уже не такий худенький, але все ще невисокий, з довгою шиєю та світлою хмаркою волосся. Борис сварився, а Андрій дивився прямо і навіть із викликом.

– Що тут у вас відбувається? – запитала Люба, відтісняючи сина від хлопчика.

– Та він зовсім вже! – не вгавав Борис. – Зв’язався з компанією однією!

– А що – тобі можна, а мені не можна? – дзвінким голосом спитав Андрій. – Сам же ж розповідав…

– Я тобі навіщо це розповідав? Щоб ти зрозумів, що це моя помилка була! Не треба тобі такого, розумієш?

– Хлопці, ану, припиніть, – сказала Люба. – Ніхто нікуди не поїде! Андрій, марш у хату!

Той не поворухнувся.

– Ти не чуєш? – сказала Люба.

І тут Андрій розплакався. Він по-дитячому тер очі руками і схлипував, намагаючись щось сказати.

– Та припини ти плакати, – сказала вона. – Говори нормально.

– Вони сказали, що Борису погано буде, якщо я їм не допоможу, – нарешті зізнався хлопчик.

Борис так підскочив, що Любі здалося, що він прямо зараз сяде на свій мотоцикл і помчить розбиратися з невідомою їй компанією.

– Так, – сказала вона. – Обоє до хати. Негайно!

Довелося дзвонити Віктору і пояснювати йому про Андрія і про все.

Той сказав:

– Ну ти даєш! Ну треба ж!

Водночас пообіцяв розібратися, а поки що сказав нікому нікуди не ходити. І наче Андрій і Борис погодилися, але ввечері чомусь розповіли все батькові.

– Кому вона дзвонила? – грізно спитав він. – Недолугому цьому, чи що? Тепер мені зрозуміло, все зрозуміло… Та що він може, крім жінок нічого не бачить. Сам я з усіма розберуся, зрозуміло вам? Сам!

Люба не встигла нічого зробити – Олег гримнув дверима і був такий.

– Куди він? – тремтячим голосом запитала вона у сина. – Ти знаєш, куди він пішов?

Борис кивнув головою. За вікном уже загула машина Олега, і Люба кинулася до вікна.

– Я поїду за ним, – вирішив Борис. – Він же ж не знає, у що вплутується.

Коли син поїхав, Люба знову набрала Віктору і голосом і попросила допомогти. Той пообіцяв і відразу поклав слухавку.

Тільки тут Люба побачила Андрія. Він стояв з мокрими очима.

– Це ти у всьому винен! – сказала Люба – Одні біди від тебе! Та за що мені таке покарання…

Люба відвернулась і стала до вікна, і стояла там до пізньої ночі, поки не повернувся Олег. Все владналося…

…Через якийсь час Борис зовсім перестав гульбанити, переважно ночував удома, вдень був на роботі.

Одного дня він привів дівчину на ім’я Дарина, сказав, що просто знайома, але Люба відразу зрозуміла, що на оглядини.

Дівчина їй сподобалася – жвава така, розповіла, що на заочному вчиться і що мріє приватний дитячий садок відкрити.

– Ти уявляєш, хлопчик наш наречену привів! – ледь стримуючи хвилювання, сказала вона ввечері чоловіку. – Гарна така, як картинка!

Олег, явно втішений тим, що Люба з ним заговорила, навіть засміявся.

– Ну, яка вона, розповідай, – сказав він.

І Люба розповіла. А потім вони ще обговорили, в яку школу краще віддати Андрія…

Так вони й помирилися. Олег вже не ночував у залі.

– Ну що, – сказала вона йому якось. – Тепер все буде добре… У нас і в наших синів…