– Люба, зізнавайся, скільки в тебе чоловіків на стороні?

– Немає в мене нікого, – застигла Люба, тільки-но увійшовши додому.

– А я підозрюю, що мінімум штук п’ять! А то й шість! – Данило серйозно дивився на дружину.

– Данило, чесно, у мене нікого, крім тебе нема! І не було нікого!

У голосі почулися сльози. Не такі питання чекає жінка, повернувшись із роботи.

У голові ще блукають офісні проблеми, до них додаються майбутні домашні турботи. Втома кінця тижня дається взнаки. А тут така зустріч.

– Ось тоді поясни мені, простому чоловікові, де ти так затримуєшся після роботи! – Запитав Данило.

Запитав би Данило по-доброму, Люба відповіла б, що допомагала колезі зі звітом. Але, коли її благовірний почав із наїзду, то й відповідь була відповідною:

– Ну, знаєш, а декому на роботу їздити доводиться! Не всі ж таки вдома перед ноутбуком боки відлежують! Та й спиш ти до обіду, а потім до півночі по кнопках клацаєш!

– Хто, на що вчився? – не залишився у боргу Данило. – Тобі теж ніхто не заважав вивчитися професії, щоби особливо не напружуватися і спати до обіду!

Тобі ж не до того було, щоб до великого міста поїхати, щоб університет закінчити! А ще від спідниці маминої відійти не хотіла! Ось тому ти, і працюєш, не зрозумій де!

– Данило, що за наїзди? – Люба переодяглася, слухаючи відповідь чоловіка, і тепер готова була й посваритись, якщо йому живеться нудно. – Нормальна у мене професія! Затребувана і за неї добре платять!

– Так, Бог з нею, з твоєю професією! І з твоєю роботою! – Данило відмахнувся. – Де ти після своєї роботи ходиш? Зізнавайся, скільки в тебе чоловіків!

– Сто! – невдоволено кинула Люба і пішла на кухню.

– Це хоч щось пояснює, – промовив Данило і пішов слідом. – Тому що в цьому містечку ніде більше затримуватися після роботи! Тут навіть на свята заторів не буває!

Тут до Люби дійшло, що це черговий захід Данила на важку тему. Жив він і мріяв, як поїде з міста до місць, на його думку, більш придатних для проживання.

***

Коли це питання було порушено вперше, а було це років зо три тому, він пропонував два варіанти:

– Або треба в місто-мільйонник їхати, або кудись у глуш, але з інтернетом!

У місті будуть клуби, кафе, ресторани, театри та інші досягнення цивілізації, а якщо в глухий кут, то там природа, свобода!

Сам він був родом із села, тому й тягнуло його, як він казав, возз’єднатися з природою. Тим більше, він був і рибалкою, і в грибах розбирався, і в ягодах.

Та й руки росли, звідки треба. Він котеджі не лише проектував, а й збудувати міг сам!

А місто, в якому він жив із Любою ось вже вісім років, як його влаштовувати перестало. Тому й тиснув він на дружину, щоб та продала квартиру, що їй у спадок колись перепала, звільнилася з роботи, і, разом із коханим чоловіком, за велінням його мрії, поїхала у прекрасні далечіні, облаштовувати життя на новому місці.

– Люба, скажи мені, це життя? – питав Данило дружину. – Грошей я заробив, ти заробляєш.

Квартира є, машину купили, дачу ти купувати відмовляєшся. От і скажи, куди гроші витрачати? Навіть зі смаком шиканути нема де!

– Ну, давай на море з’їздимо, – запропонувала Люба.

– Бачив я це море, – відмахнувся Данило. – І інше, теж бачив.

– Давай на гірський курорт з’їздимо…

– Люба, ти не розумієш основи життя! – говорив Данило. – Ти кажеш, з’їздимо, подивимося. Це разові акції, а як же насолоди?

Море – справа хороша, але в це відчуття вжитися треба! Просочитись ним! А ми сидимо в цьому містечку, де навіть жодного пристойного ресторану немає!

– Данило, тобі ресторани потрібні чи природа? – не розуміла Люба.

– Мені життя потрібне! – відповів Данило. – Я з першою дружиною, коли в це місто переїхав, мені спокій був потрібен. Тут спокійно. А зараз я розумію, що це не спокій, а рутинність від  безвиході!

– Данило, але в мене тут життя! – стояла на своєму Люба. – У мене тут мама, друзі, робота!

– І ви всі варитеся в цьому болоті, бо ніс за межу міста висунути не наважуєтеся! – обурювався Данило. – А там! – Він невизначено махнув рукою. – Ось там – життя! Ось уяви! Річка, луг, вітерець, повітря свіже!

– Комарі, ґедзі, дощі, а зручності під найближчим кущем, – продовжила асоціативний ряд Люба. – Дякую, щось не хочеться!

– Нічого ти не розумієш! – Данило образився і пішов до іншої кімнати.

***

Звичайно, Люба обговорила проблему з мамою.

– Доню, чоловіки, вони різні бувають. Деякі до місця приростають, що й не зрушиш, а  деяким на місці не сидиться, що вони ніде до ладу прижитися не можуть. Твій Даило з таких, з подвижників.

– То що мені їхати з ним? – Запитала Люба. – А як же ти? Так, взагалі, все як? Данило каже, що квартиру треба продати, бо назад ми точно не повернемось. На новому місці обживатимемося.

– Виїхати, моя люба, не важко, – відповіла Марія Іванівна, – ми з твоїм батьком, доки до рідного містечка не повернулися, теж покаталися країною. Жити скрізь можна.

Тільки ми одружилися, та й ти в нас була. А нинішнє покоління щось недовго о у шлюбі затримується, та й дітей у вас із Данилом немає.

Ось і дивись, може вивезе він тебе за тридев’ять земель, а потім покине. І що ти там сама робитимеш?

– До тебе повернуся, – відповіла Люба.

– Ну і який сенс їхати? – Запитала Марія Іванівна, тим відповівши на найголовніше питання.

– Так воно зрозуміло, – відповіла Люба, – але Данило ж ображається тільки. Собі нерви псує, та й мені.

– А ти запропонуй йому самому з’їздити, місця подивитися, як би, для переїзду! І не одне, а щоб вибір був. Покатається, відпочине душею та й повернеться.

– А як не повернеться? – Запитала Люба, з хвилюванням.

– А якщо так, то ти з місця не поїхала. А те, що чоловіка втратиш, то його краще в теплій квартирі, при друзях та роботі втрачати, ніж посеред чужого міста, де тобі слова ніхто доброго не скаже!

***

Люба відпустила свого коханого, так би мовити, розвіятися.

Спершу він на тиждень навідався у Київ, потім на свою малу Батьківщину, теж на тиждень.

Потім покатався по Карпатам, Одесі. І звідусіль повертався до Люби із захопленими оповіданнями.

– Люба, ось це життя! Природа – захитаєшся! А люди! І ось життя ж! Життя! А ти сидиш тут у цих бетонних коробках і нічого не бачиш!

– Та мені й не треба! – з усмішкою відповіла Люба. – Але я рада, що ти подивився все за мене!

– Люба, подивитися – мало! Там треба жити!

Кілька місяців не минуло, як Данило знову почав підштовхувати дружину на переїзд.

– Ну, що ти вперлася,? Не поїду та не поїду! Ти просто не розумієш, що сидячи на одному місці, не відчуєш краси життя!

І знову його Люба відпустила одного.

***

Півроку він тільки писав та дзвонив, але повертатися не поспішав. Говорив, що знайшов чудове місце і навіть зняв для них будинок.

– Тут селище невелике прямо на березі річки! – розповідав Данило. – А на тому березі ліс! Я туди на рибалку ходжу!

А якщо розважитись, то п’ятдесят кілометрів до міста! І не як твоє місто, а разів в п’ять більше! А там! Парки, сквери, кінотеатри, супермаркети, салони краси!

Унікальне місце! Півгодини на машині і дика природа, півгодини назад, і сучасне місто з усіма розвагами! Кажу тобі, кидай своє містечко і приїжджай!

Було б це чудове місце ближче, Люба, можливо, й поїхала б. Але шістсот кілометрів, та ще й кинувши всі кінці… На це вона наважитися не могла.

***

Повернувся Данило до зими. Невдоволений, похмурий, ображений.

– У мене така мрія прекрасна через тебе накривається мідним тазом! Совісті в тебе нема! Я будинок до весни сплатив, може, хоч у відпустку туди поїдемо? Подивишся на власні очі, яке це прекрасне місце!

– Подивимося, Данило, – відповіла Люба, – до весни ще дожити треба.

Данило раптово не витримав:

– Ось вона твоя осіла душа! Ти ж не хочеш жити! Ти виживаєш, доживаєш, переживаєш! Жити, коли почнеш?

І всю зиму він буквально діставав Любу. То з одного краю зайде, то з іншого. к. То її саму до сліз доведе, постійно дорікаючи.

А на довершення всього вигадав, що на роботі затримується, бо чоловіків на боці колекціонує!

***

– Ти своїм коханцям передай, – даючи спокій Любі, промовив Данило, – що ми і їх можемо з собою взяти! Місця там, насправді чудові! І місця багато! Там для будь-якого чоловіка – роздолля!

– Так, що ти залагодив, чоловіки та коханці? Нема в мене нікого! – вигукнула Люба.

– Нікого б не було, ти так за цей населений пункт не трималася б!

Він засміявся і пішов до свого ноутбука, а Люба, без настрою, зайнялася домашніми справами.

Відпрацювавши в другу зміну вдома, Люба знайшла Данила, що спав на дивані біля ноутбука. Взяла плед і почала вкривати коханого чоловіка.

Образа образою, а ніжні почуття, що вона відчувала до цієї, часом, нестерпної людини, нікуди не поділися.

Вкриваючи чоловіка, мигцем кинула погляд на екран. Але не креслення чи проектну документацію вона там побачила, а відкрите листування з якоюсь Лілею. А вихоплений рядок з діалогу показав, що це не спілкування з клієнтом, а розмова зовсім іншого зразка.

Присівши біля ноутбука на підлогу, Люба почала переглядати листування, так і не вкривши Данила, як збиралася.

А листування рясніло не лише натяками, а й більш відвертими зворотами, що Люба, яка прожила на світі тридцять сім років, починала червоніти.

Прогортаючи та прочитуючи листування, вона зазначила, що йому вже близько двох років. А найцікавіше було те, що жила Ліля, якраз у тому самому селищі, що на березі річки, за якою ліс. І куди, так несамовито і з такою пристрастю кликав її переїхати Данило.

– Ось, значить, яка у тебе мрія? – вигукувала вона, незважаючи на пізню годину. – Місто йому моє не подобається! А там, розумієш, селище чудове! 

І місто нормальне поряд! А там ще річка! Ліс без кінця та краю! Там він, розумієш, може реалізуватися! І всі чоловіки в цьому місці будуть щасливі!

Данило, спросоння, зрозуміти не міг, за що на нього свариться дружина.

– Все я чудово зрозуміла, з чого вони будуть щасливими! – Продовжувала Люба. – Бо там, у селищі, такі Лілі живуть! Які готові на все! І на річці, і в лісі, і на березі!

– Люба, вгамуйся! – вигукнув у відповідь Данило.

– Я тобі зараз так вгамую, що тобі мало не здасться!

– Ти, значить, хотів із дружиною переїхати ближче до Лілі, щоб до неї заходити було зручніше! А потім додому, на все готове!

І вибрав же містечко, щоб далеко-далеко! Щоб я сиділа та не рипалася! Щоб піти не було куди! А ти в цей час Лілю обходив! Звичайно, дружина все стерпить!

– Та ти сама в цьому винна! – вигукнув Данило, відбираючи ноутбук. – Я тобі казав, поїхали!

Скільки я тебе вмовляв, приїжджай! А ти все цуралася! А я чоловік, мені треба! Ось Ліля і з’явилась. А якби ти зі мною була, то не було жодних Ліль!

– Ти ще смієш мене звинувачувати? У тебе самого за душею ні гроша! Все, що заробляєш, на свої подорожі до Лілі витрачаєш! І ні будинку в тебе немає, ні майна! Хоч зараз у будь-який кінець країни їдь!

– Я ж не ти, що сіла, як квочка, і з місця тебе не зрушити!

– Так, мене не зрушити! – Погодилася Люба. – Тому що в мене квартира, робота, друзі, мама!

А в тебе взагалі нічого нема! Навіть родини та рідні! Ти всіх забув! Тому що ти любиш тільки себе!

– Що ти несеш? – Невпопад запитав Данило.

– Якщо ти свою Лілю зустрів, навіщо мене туди й далі кличеш? Думав, що завжди все ховати зможеш?

Поганий з тебе конспіратор! – Вона кивнула на ноутбук. – А потім, коли все розкрилося, я б одна залишилася в чужих краях, та ще й з репутацією, що від мене чоловік гуляв усіма своїми Лілями!

Начхати тобі на мене було! Ти тільки дивився на себе!

Люба відступила на кілька кроків, перевела подих.

– Ти маєш п’ять хвилин, щоб звалити звідси. Бо я сусіда покличу, а ми з ним у школі вчилися, він самбіст!

Люба вирішила розлучитися. Але ще цілий місяць, поки Люба переживала через розлучення, подумувала, що може й варто було поїхати з Данилом, коли він тільки почав пропонувати. Може й не було б жодних Ліль, а зажили б вони на новому місці.

Але ці і думки з Любиної голови вимело, коли вона зрозуміла, що могла покласти своє життя заради чужої мрії, навіть якщо це мрія коханого чоловіка.

– А жити треба своєю мрією! І до своєї мрії йти! – Підсумувала Люба і була тим щаслива.

Джерело