🥹”Люблю від неба до землі і знову”: мати загиблого азовця з Черкас про силу, яка дозволяє жити далі

Олександр Коцуконь з Черкас 22 березня 2022 року у Маріуполі під час виконання бойового завдання потрапив під танковий обстріл. Йому було 22. Він повʼязав своє життя з військом ще задовго до повномасштабного вторгнення: спочатку працював у пресслужбі Національної гвардії, згодом перевівся до пресслужби АЗОВу, потім — доєднався до автороти.
До третьої річниці загибелі Олександра Коцуконя — розмова з мамою — Оксаною про втрату та рани, що ніяк не загояться, а ще — про силу безумовної любові, яка дозволяє жити далі.

Зовні був дитиною, а всередині — справжнім чоловіком, який завжди захищав свою маму, розповіла Оксана Коцуконь про свого сина Олександра.

“Ніхто не мав права, ніхто не міг на підвищених тонах зі мною розмовляти. Він завжди себе позиціонував, як захисника ще з самого-самого малечку. Такий, скажімо, стержень справжнього чоловіка. Коли він вже став трішечки доросліший, — став душею компанії. Він знаходив спільну мову зі всіма. Міг вислухати, міг підтримати”.
Коли Олександр навчався в 11 класі, його друга, який навчався на першому курсі на журналіста у Черкасах, вбили:

“Ми з Сашою планували, що він вступить саме на фах історика-археолога. Він взагалі захоплювався історією з дитинства. Він пройшов на бюджет в Уманський університет. Вже прийшов нам запит, щоб ми завезли документи. І тут стався такий інцидент: хлопці, з яким Влад (друг Олександра – ред.) винаймав квартиру, жорстоко його побили. Так сталося, що він загинув. І Саша вирішив, що вступить на журналіста, щоб висвітлювати такі події в медіа без упереджень”.

Тож Олександр вступив до черкаського університету на журналіста. На другому курсі перевівся на заочну форму.

“Сталося так, що йому принесли повістку на строкову службу, і він сказав, що кожен чоловік повинен пройти цей шлях. І пішов служити до Національної гвардії України. Спочатку це було декілька місяців строкової служби, потім йому запропонували контракт в цій частині у пресслужбу”.

Як розповіла Оксана Коцуконь, влітку 2020 року до Черкас приїхали представники військової частини Маріуполя — окремий загін спеціального призначення АЗОВ:

“Хлопці приїхали до їхньої частини, це відіграло фундаментальну важливу роль в його долі. Коли він побачив цих хлопців, зрозумів, що тільки перебуваючи серед цих людей зможе розвиватися далі як військовий, як чоловік. Він робив все, аби його туди перевели. Шлях був непростий, але він це зробив, це був вересень 2020 року”.
Спочатку Олександр працював у пресслужбі АЗОВу, потім у 2021 році напередодні повномасштабного вторгнення перевівся до автороти:

“Він перевівся до автороти, бо з малку дуже любив автомобілі. Там у дідуся була автівка — жигуль, він на ньому їздив. У нас перша автівка з’явилася, він пробував десь на ній їздити”.

Повномасштабне вторгнення Олександр зустрів у Маріуполі.

“Наші хлопці-азовці, знали, що росіяни вторгнуться. Вони готувалися до цього. Саша знав, що буде щось нехороше. Він мені про це проговорив. 24 лютого о четвертій ранку він до мене зателефонував і сказав: мам, почалась війна. І він мене дуже просив не їхати на роботу, бо я працювала в іншому місті. Я його не послухала, тому що розуміла, що потрібна буде допомога людям. Я стояла на зупинці, і відчула, як здригається земля, побачила, як летять ракети”.
У вільні хвилини від боїв Олександр намагався телефонувати мамі та питав що відбувається в інших містах, адже не завжди мав доступ до новин:

“У тих малесеньких хвилинках вільного часу в нас було дуже мало спілкування. Тому що він настільки був залучений, як водій. Він іноді міг написати з чужого телефону. Я, наприклад, могла бачити профіль іншого хлопця, але він пише: «мам, це я», і я розуміла, що це Саша. У кожному повідомленні він писав, щоб ми берегли себе”.

“Один раз він зателефонував, це був такий дуже коротенький дзвінок, я запитала у нього: «чи все з тобою добре», там уже недоречно було питати, їв чи спав, чи де ти був, про це навіть мови не було. Він казав, що там обстріли щосекундні, з моря летить, з неба летить, все двигтить. І він каже: «ти повинна розуміти, що в будь-яку секунду мене може не стати. І ти повинна це сприймати не докоряючи собі, тому що це мій свідомий вибір, ви повинні жити і жити так, що я, дивлячись на вас, розумів, що це не дарма». Коли я запитала, взагалі, скажи мені, що там, він каже: ти навіть не уявляєш. Найстрашніше, я знаю, що йому було бачити тіла дітей загиблих, тіла людей. Йому страшно було бачити загибель своїх побратимів”.

Останнє листування пані Оксани з Олександром було 19 березня 2022 року.

“Він мені написав у 12 ночі, це було повідомлення: я зараз тут. І скрин про новини з телеграма, що Азовсталь обстрілюють і зараз АЗОВ базується вже на Азовсталі. Йому дали поспати перед наступним заданням і він написав мені. Я його просила відпочити, а він: «ні, мені важливо зараз з тобою поспілкуватися». Можливо, щось він відчував, але це було останнє листування. Ми з ним листувалися до о пів на четверту ранку, і знову ж таки, в повідомленнях єдине прохання: «я не хочу дивитися із Вальхалли, як ви плачете, ні батько, ні ти, ні брат, ніяких сліз, це був мій свідомий вибір»”.

Загинув Олександр 22 березня під час виконання бойового завдання, розповіла пані Оксана.

“Зі слів побратимів, у районі драмтеатру Маріуполя, вони попали під обстріл. Це був обстріл з танку, і мені так сказали, що хлопці отримали безліч поранень. Тоді, в той день, не було шансів у них, бо по них ще працював ворожий снайпер. Багато хто загинув тоді. Але я його побратимам дуже вдячна. На жаль, їх теж вже немає, вони тоді загинули в Маріуполі. Хтось з них повернувся вночі і забрав тіло мого сина в бункери Азовсталі, завдяки цим хлопцям героїчним наша родина змогла з Сашою попрощатися”.

Про загибель сина Оксана дізналася 27 березня, коли їй зателефонувала патронатна служба АЗОВу.

“У його загибель ніхто не повірив. Аж поки не відбувся обмін тілами 27 липня 2022 року. Це був стан напівбожевілля, сприйняти те, що твоєї дитини вже більше немає, це реально найстрашніше, що може бути в житті. Це наскільки страшне горе і біль, три роки пройшло, а я не можу сказати, що мені легше”.
На пам’ять про сина пані Оксана зробила татуювання на руці із портретом Олександра та його повідомленням:

“«Але в друг що, я б не хотів з Вальхали дивитися, як ви плачете». Знаєте, як бувають такі стани, а вони дуже часто, коли тебе накриває така хвиля цього болю, ти себе завантажуєш робочими моментами, якоюсь діяльністю. А коли залишаєшся сам на сам, особливо не люблю ночі, це жах, тебе накриває такою хвилею і іноді ти навіть не плачеш, а виривається якийсь крик. От потім я дивлюсь на тату і читаю його слова. І розумію, що він зараз вже десь там і він мене такою бачить. А що я роблю? Не тримаю обіцянки, тому я себе вирівнюю. Це як таке нагадування”.

Серед пам’ятних речей Оксана береже жетон Олександра:

“Коли він приїздив кожен раз додому, він залишав якісь символічні речі. Останній раз у відпустку він приїжджав у кінці січня 2022 року. Зустрівся зі своїм другом, який теж військовослужбовець, і жетон Саша віддав другові. Але коли сина не стало, його друг мені просто віддав цей жетон, тому що насправді це така річ, яка не має повторення, і вже не матиме, і він це зрозумів, і тому по сьогоднішній день оце найважливіше. Є його особисті речі, є одяг, є там частина якоїсь форми, і не тільки. А ще він плів прикольні штучки, щоб можна було як брелок використовувати.

Це все — такі речі, які, тримаючи в руках, тримаєш із ним зв’язок, і намагаєшся до останнього тримати. Найстрашніше, напевно, втратити ті спогади. Я навіть на сьогодні пам’ятаю кожен міліметр його тіла, обличчя, руки, його запах — я це все пам’ятаю, і боюся просто одного дня усвідомить, що про це забула”.

Пані Оксана намагається вшановувати пам’ять не лише про свого загиблого сина, а й інших захисників Маріуполя:

“Поки ми живемо, живе і пам’ять. З іншими родинами ми виготовляємо пам’ятні шеврони, даруємо їх побратимам. Протягом всього року робимо щось, щоб їхні імена звучали. Ми намагаємося робити якісь заходи, вечори пам’яті. Ми ведемо громадську діяльність, шукаємо себе в допомозі іншому”.

“Коли Саші не стало і ми його поховали саме в Черкасах. Я розуміла, що якщо не зараз говорити про цих хлопців, якщо зараз не робити про них щось в пам’ять, ну, на жаль, це піде в небуття”.

Оксана Коцуконь створила петицію із проханням перейменувати сквер Митницький на сквер Героїв Азову, а також перейменувати вулицю сержанта Смірнова на Захисників Азовсталі.

“У серпні 2024 року я зареєструвала на сайті Черкаської міської ради петицію з проханням проводити в місті хвилину мовчання, адже в нас цього в Черкасах не було. У цій петиції я просила про те, щоб було оповіщення про хвилину мовчання, щоб була інформація про попереднє прощання з героями, щоб ми зустрічали їх, як в інших містах України. Їх повинна громада зустрічати, як героїв, припавши на коліно, «живим коридором».

Я звернулася до секретаря міської ради публічно з листом. Коли рішення міської ради на сесії прийнялося, жодного слова про те, що ця петиція була ініційована родинами загиблих, і інші пункти не озвучувалися. Я все-таки хотіла, щоб вони були дотримані, тобто хвилина мовчання, сповіщення про анонс про прощання для створення «живого коридору» і гідного вшанування загиблих. Ось так. Тільки поважаючи загиблих, ми можемо сказати з гордістю про те, що ми справжні, і ці втрати не дарма”.

Також Оксана Коцуконь є співорганізаторкою акції “Не мовчи — полон вбиває”.

“Ми знаємо багато фактів про побратимів сина і не тільки, про те, що відбувається з ними в колонії. Якщо бути байдужим до цього, до родин зниклих безвісти, до тих родин, котрим тіла героїв не повернули, то що тоді говорить про нас, про людей, про людські наші якості. Є такі родини, які втрату настільки переживають, що вони не можуть себе ніде залучати. Це для них складно, а для мене навпаки. Для мене якийсь рух, якісь події, акції. І тим паче я знаю, що це принесе якусь користь.

І коли ти приходиш на площу, до тебе підходить велика кількість людей, тебе обіймають, ми спілкуємося, це велике досягнення. Я находжу підтримку в таких же людях, як я, мене мотивують ці люди, і саме тому я кожну неділю там, відкладаю усі свої справи, де б не була, в якому стані не була б, я щонеділі на площі о 12″.

Нині Оксана Коцуконь працює у ветеранському просторі, аби допомагати таким, яким був її син.

“Я пішла сюди працювати тільки, коли дізналася, що буду працювати з хлопцями-ветеранами. Тому що нині — це моя титанічна підтримка, це мої рідні люди. Я це називаю ефектом зграї. І хлопцям, котрі приходять до нас у простір, ми намагаємося по-максимуму їм донести, що це місце там, де тебе не просто послухають, а тебе почують. І ми по-максимуму і зараз, і в майбутньому будемо надавати підтримку. І все те, що вони заслуговують. Люблю свою роботу. Зараз я там, де себе бачила, інакше — ні”.

Пані Оксана додала, аби зараз Олександр зміг почути її слова, то вона сказала б, що пишається ним:

“Я б йому сказала те, як пишу в кожному, фактично, у своєму дописі, і він це чув ще за життя, його це тішило, коли я говорила: люблю тебе від неба до землі і знову. Пишаюсь, люблю, дякую. І я б йому сказала, що те, що він зробив для нас, це просто неоціненно. І якби хоч на хвилиночку побачити, цілувала б його руки”.