Не можу точно згадати, коли саме це сталося, але після того, як чоловік пішов із життя, я почала помічати, як змінюється моє ставлення до вихідних і святкових днів.

Раніше я дуже любила ці моменти — суботи, неділі, свята. Це був час, який я присвячувала сім’ї. Ми гуляли разом, спільно готували їжу, проводили вечори за теплими розмовами. Свята були особливо дорогими — посиденьки за столом, сміх, подарунки, атмосфера домашнього затишку. Так, це вимагало від мене багато сил, але та втома була приємною, бо поруч були ті, кого я люблю.

Зараз усе інакше. Тепер ці дні стали для мене джерелом суму й туги.

– Мамо, чому ти така пригнічена, коли я до тебе приходжу? – запитала якось моя донька, завітавши у вихідний.

Вона застала мене за переглядом старих фотографій, на яких ми всі разом святкували. Я мовчала, намагаючись знайти слова, що могли б передати мої відчуття.

– Не знаю… Просто так, – видихнула я, хоч у душі кипіло стільки всього. – Усе ніби добре, але наче чогось бракує.

Відчуваючи її уважний погляд, я зрозуміла, що моя дочка вперше бачить мене такою вразливою. Вона звикла бачити мене сильною, самостійною. А зараз я потребувала підтримки, навіть якщо й не звикла про це говорити.

– Знаєш, усе змінилося після того, як не стало твого батька. Змінилася я, змінилися ви, мої діти, – промовила я.

Перший час після його смерті доньки намагалися бути поруч, підтримувати. Їхні візити приносили мені втіху. Але з часом це стало рідкістю. Їх поглинуло власне життя.

– Чому ти вже не приїжджаєш до мене так часто? – якось запитала я старшу доньку.

– Мамо, ти ж сильна й незалежна. Тобі нічого не бракує. У тебе все добре, а я маю свої справи, – відповіла вона.

Її слова були раціональними, але залишили глибокий слід у моєму серці. Я завжди хотіла, щоб мої діти були самостійними. Завжди казала: “Живіть своїм життям, у мене все добре”. Та тепер розумію, що, можливо, сама винна в тому, що вони вважають, ніби я не потребую їхньої уваги.

Святкові дні тепер сприймаються як випробування. Вони втратили своє тепло й зміст. Раніше я готувала з радістю, зараз навіть думка про це не приносить задоволення.

Нещодавно я запросила доньок провести зі мною Різдво, як колись, пообіцявши накрити святковий стіл. Вони подякували, але кожна сказала, що має інші плани. Обіцяли приїхати після свят, але в душі я відчувала розчарування.

Люди навколо з нетерпінням чекають свят, а мені вони втратили сенс. Я навіть не хочу нічого готувати.

Знаю, вони мають свої сім’ї, свої турботи, і я не маю права вимагати більше. Та в серці залишається біль. Чи це моя провина? Чи, можливо, це звична доля батьків, коли діти виростають і живуть своїм життям?

Наступного Різдва вони обіцяють приїхати. Але я думаю, що для батьків немає гарантій на “наступного разу”. Можливо, їхнє життя справді сповнене обов’язків і турбот, але чому ж тоді мені так важко прийняти ці зміни?

Можливо, це урок для мене — навчитися жити далі, незважаючи на самотність. І все ж… Хотілося б, щоб вони частіше згадували, що я є.