За часів АТО/ООС війна змінювалась приблизно раз на рік, зараз — раз на пів року чи навіть на три місяці, а характер бойових дій дуже відмінний на різних відтинках фронту. Тоді близьким був бій на відстані 50 метрів до ворога, зараз боєзіткнення інколи відбуваються на п’ятиметровій відстані.

Про свій бойовий шлях від самого початку відбиття російської агресії проти України 2014 року, сучасну тактику дій російських окупантів під Покровськом та значення прикладу командира для мотивації бійців, АрміяInform розповів старший сержант В’ячеслав Вишневський з позивним «КПД», який зараз обіймає посаду командира взводу розвідки 117 окремої важкої механізованої бригади.

Майдан + «Правий сектор» = «КПД»

Свій позивний «КПД» В’ячеслав отримав ще за часів Революції Гідності, до участі в якій долучився від самого початку подій наприкінці листопада — у грудні 2013 року. Тоді майбутній розвідник, подібно до переважної більшості українців, відчував, що країна йде у хибному напрямку.

— Це був грудень 2013 року. Я просто не міг залишатись осторонь, коли бачив, що відбувається в нашій країні. Курс України точно не з росіянами, бо вони голодранці, які неспроможні навести лад у власній країні. Історичні приклади прекрасно демонструють з ким, як і в яку сторону потрібно рухатись — із цивілізованим світом чи зі світом диктатури, — згадує він.

Військовий переконаний, що росія вже тоді була на шляху до того, щоб потрапити до категорії найогидніших тоталітарних режимів світу. Він згадує приклад Північної та Південної Корей, які належить нині до різних світів та зауважує, кого путін змушений був зрештою обрати собі в союзники.

— Під час Майдану я познайомився з хлопцями з «Правого сектора». Тоді була така настільки «заражаюча» атмосфера серед цих людей, які ідейно ставились до своєї роботи, що я хотів стояти на рівні з ними. Й усі завдання, які мені доручали, я робив з максимальною віддачею, показував максимальний коефіцієнт корисної дії (російською — «коэффициент полезного действия — КПД» — ред.), — продовжує В’ячеслав, пояснюючи, звідки взявся позивний.

Потрапити саме до «Правого сектору» він прагнув від самого початку, однак боявся не дотягнути до рівня вимог та підготовки, тому вступи до Сотні самооборони Майдану. Втім, доля невдовзі вирішила все за нього.

— Через декілька днів сотня інтегрувалась до лав «Правого сектору», чому я в подальшому був дуже радий. Це дало мені змогу наповнитись духовно, познайомитись з надзвичайними людьми, які були прикладами сильного життя, — каже розвідник.

БЗВП, Красноармійськ та 11 травня

Тоді разом зі своїми побратимами В’ячеслав поїхав на Схід України боронити нашу державу від російської агресії.

— В першу чергу ми проходили, так би мовити, курс молодого бійця, зараз би сказали — БЗВП. Вчитися доводилося з нуля, більшість із нас не мали жодного військового досвіду. Ніколи не забуду ту атмосферу, тому що я максимально намагався дотягнути до рівня. Зброї було недостатньо, її видавали тільки кращим або тим, в кого вже був досвід, — розповідає старший сержант.

Серед старших товаришів та досвідчених бійців, пригадує він, було чимало тих, хто вже протистояв російському імперіалізму під час боротьби за свободу Ічкерії у 1990-ті роки та відбиття російської агресії проти Грузії 2008 року.

— До їх рівня потрібно було дуже швидко скоротити дистанцію буквально за місяць‒півтора, щоб тобі теж довірили брати участь в бойових завданнях, щоб тобі надали таку честь, — каже військовий.

Починати бойовий шлях майбутньому розвіднику випало в районі Покровська, який тоді ще називався Красноармійськом. За збігом долі зараз він воює саме на Покровському напрямку. У пам’ять військового назавжди вкарбувалась дата його бойового хрещення — 11 травня 2014 року.

— Це було 11 травня, саме день проросійського мракобісся — псевдореферендуму проти України. Збройні Сили тоді не контролювали Красноармійськ, блокпости стояли тільки на околицях міста. Нам було поставлене завдання взяти під контроль адмінбудівлі та припинити проросійські виступи, — пригадує військовий.

Відтоді в цей день він згадує полеглих побратимів, обдумує пройдений шлях та міркує над майбутнім. Адже, переконаний військовий, роздуми у подібні дати важливі для того, щоб розуміти контекст подій власного життя та згадати полеглих побратимів.

Донецький аеропорт, Авдіївська «промка»

Подальший бойовий шлях розвідник згадує пунктирно — Карлівка, Піски, Авдіївка, Красногорівка, славнозвісний рейд, Амвросіївка, Савур-могила…

— Нас постійно відправляли у штурмові групи. Разом із ЗСУ ми визволяли населені пункти на Донеччині. Після цього було приблизно три тижні в Донецькому аеропорту разом із 79 аеромобільною бригадою, познайомився там теж із дуже достойними людьми, — згадує В’ячеслав.

А потім війна змінилась, каже він. Після Мінських домовленостей перестала працювати артилерія і дистанція між українськими захисниками та ворогом стрімко с навіть не до сотень, а до десятків метрів.

— Дистанції між піхотними підрозділами зменшилась іноді до 50 метрів. Це був час швидкого зайняття сірих зон, яких було дуже багато. Доводилось працювати в Мар’їнці і займати сірі зони. Разом з піхотою Збройних Сил штурмували Авдіївську промзону, — пригадує він.

Промзона саме виходила на Ясинуватську розв’язку, яка відігравала роль ключової транспортної артерії для постачання Донецька. Тож перерізати її було вкрай важливим завданням.

З добровольчих формувань — до ЗСУ

До Збройних Сил України В’ячеслав перейшов самостійно, віддавши добровольчому рухові чотири роки життя. З повагою згадує Дмитра Коцюбайла та роту, в якій служив разом із ним, однак до ЗСУ вирішив піти незалежно від організації.

— Інтеграція відбувається дуже складно. Часом командири і рядові добровольці не дуже готові командувати військовими формуваннями і служити в їхньому складі у лавах Збройних Сил, бо не розуміють порядку того, що і як відбувається в армії, — пояснює він.

Є окремі вдалі винятки інтеграції цілих підрозділів, зазначає В’ячеслав, однак активну участь у розбудові цих військових організмів брали саме військовослужбовці ЗСУ, які скеровували добровольців у необхідне русло. Тож стати до армійських лав самостійно вважає гарним варіантом.

— Початок повномасштабної війни я відчував ще за пів року до лютого 2022 року — почав писати вірші на цю тему, спогади про бойові дії дуже сильно спалахнули. На той момент я був у відносинах з дівчиною, вона саме жила у Маріуполі, там знаходилась все моє бойове спорядження. То я завчасно попросив переслати все мені, — згадує розвідник.

З початком «широкомасштабки» В’ячеслава запросили до 6 окремого стрілецького батальйону, який формувався з добровольців. Багато з чоловіків не мали жодної військової підготовки, але мали надзвичайно високу мотивацію.

— Жодне шикування не обходилось без того, щоб хтось не вийшов зі строю з дозволу командира і не питав про те, коли ми вже відправимось відвойовувати нашу землю. Я бачив масу заряджених людей, які майже без спорядження, з озброєнням, яке в рази поступається супротивникові, були готові рвати противника руками, — пригадує розвідник.

Коли командир мотивує і веде — бійців не зупинити

Порівнюючи сучасну війну з попереднім бойовим досвідом розвідник зазначає, що зараз бойові дії змінюються надзвичайно стрімко.

— Починаючи з 2014 року війна змінювалась в середньому приблизно один раз на рік. Спочатку на це сильно вплинули Мінські домовленості, потім трішки набрали розповсюдження розвідувальні безпілотні літальні апарати. А ось від початку повномасштабного вторгнення по сьогоднішній день війна вже змінилась багато разів і має дуже різний характер залежно від відтинку лінії бойового зіткнення, — каже розвідник.

Зараз, на думку В’ячеслава, характер бойових дій змінюється приблизно раз на три місяці чи раз на пів року залежно від ділянки фронту. На це впливають як технологічні новації, так і зміна тактики дій як українських захисників, так і російських окупантів.

— Зараз переважна більшість побратимів, з якими мені доводиться виконувати найскладніші операції — це ті, хто стали військовими нещодавно. Ми виконуємо операції у високій динаміці, високій інтенсивності бойових дій, проводимо контрнаступальні дії — усе це успішно виконують люди, які раніше не були військовими, — розповідає В’ячеслав.

Головними, на його думку, є мотивація, підготовка і приклад командира, спроможного власними вчинками та прикладом додати бійцям упевненості в собі, передати їм заряд, який дозволить піти у бій і здобути в ньому перемогу.

— Командири діляться на два види: той, хто каже «давай в атаку!» і той, хто каже «давай за мною!». У мене всі люди вмотивовані, просто потрібні чіткі рамки, потрібна ідеологічна складова, людям потрібно знати чому, заради чого, заради кого вони тут знаходяться — і проблем з мотивацією не буде ніяких. Ми всіх людей, які прийшли, замотивували до такого рівня. Коли ж вони побачили, що їм вдається ефективно виконувати бойові завдання, то їх вже не зупиниш, — каже він.

«КПД» розвідника як професійного воїна колосально зріс

— Зараз на Покровському напрямку ми стикнулися зі зміною тактики ворога. Якщо він не має успіхів на напрямках основного удару, то змінює свою тактику — вони то тупо і грубо пруть вперед, не жаліючи особовий склад, то десь підключають більше артилерії, а десь проводять «повзучу» війну, намагаючись закинути групу нам у тил, — каже старший сержант.

Однак найчастіше окупанти вдаються до сумнозвісних «м’ясних» штурмів, вперше масово застосованих «вагнерівцями» у Бахмуті. Боєць каже, що іноді його підрозділ та суміжники знищували до роти противника за добу, а росіяни невпинно перли на у бій.

— Тактика в них досить примітивна — вони відправляють піхоту без артпідготовки та ми її знищуємо. Наступного дня вони відправляють таку ж кількість піхоти — і її знову розбивають. На третій день вони відправляють удвічі більше піхоти і її знову ліквідовують, — розповідає розвідник.

Однак розвідавши за рахунок таких дій вогневі позиції Сил оборони, далі росіяни кидають на штурм піхотинців на високомобільних транспортних засобах з метою максимально скоротити дистанцію і перейти до штурмових дій.

— Вони відправляють людей на штурм на крадених «Жигулях» з Селидового, на будь-яких інших цивільних транспортних засобах, не обладнаних жодним захистом для бойових завдань. Їхня мета — максимально скоротити дистанцію, щоб їх не знищили на підступах, — пояснює старший сержант.

Інколи вогневий контакт з ворожими піхотинцями відбувався на відстані 5 метрів, однак В’ячеслав з гордістю стверджує, що батальйон, в якому він воює на Покровському напрямку, не програв жодного прямого боєзіткнення.

Під час розмови відчутно, як за десятиліття війни змінився В’ячеслав — від цивільного парубка він пройшов шлях становлення не лише як мужнього професійного воїна, але й відповідального й умілого командира.

Розвідник не лише рішуче йде у бій сам, але й упевнено веде за собою бійців, які не вагаючись підуть за досвідченим командиром і побратимом, якому довіряють. Від Красноармійська до Покровська «КПД» розвідника В’ячеслава як професійного воїна колосально зріс.

Фото пресслужба 117 окремої важкої механізованої бригади