Українська армія дуже змінилась за останні 10 років на краще, стала більш боєздатною та сучасною, вважає військова Христина із позивним «Кудрява», майор Національної гвардії України. Христина вступила на службу у далекому 2013 році, далі здобула освіту офіцера і початок повномасштабної війни провела у боях на Луганщині. В інтерв’ю UA.NEWS військова розповіла про свій бойовий шлях та кар’єру у війську, поділилась досвідом управління та лідерства в екстремальних умовах, розказала, де її застало повномасштабне вторгнення, а також пояснила, чи підтримує обов’язкову мобілізацію жінок та чому в Україні слід запровадити загальну військову підготовку. 

Ви в армії ще з 2013 року, приєднались до війська ще до війни. Що вас тоді сподвигло піти служити? 

Христина Кудрява: Я потрапила в армію долею випадку, однак ніяк не нехтуючи тим життєвим шляхом, який я пройшла. Коли я потрапила в армію, то зрозуміла, що хочу бути якісною частиною процесу. Для мене було дуже важливо реалізувати і застосувати свої професійні якості – а в мене були хороші знайомства, я легко налагоджувала взаємодію. І моєю основною задачею на той період часу, коли я підписала контракт, було відволікти людей від служби. Тому що солдати несли службу цілодобово, це були патрулі, вони заступали на конвой. І треба було допомогти їм відновитися. 

Я організовувала культурне дозвілля, вони ходили в театри, в кіно. Ми шукали різноманітні виставки, проводили екскурсії у різних регіонах. Тому що у нас служили люди з усіх куточків України. І їм було цікаво, наприклад, із Запоріжжя приїхати в Івано-Франківськ і подивитися, чим інтересне це місто. Адже ми усі такі різні, і в цьому ми насправді дуже-дуже класні. Плюс так боролись зі стереотипами, хто кого “годує”, схід-захід, “бандерівці злі”. І таким чином усі ці надумані речі руйнувались. 

В нас служили декілька хлопців з Криму. І коли Росія окупувала Крим, вони захотіли повернутися додому, щоб забрати батьків. Вони розповідали, що там дуже сильно спрацювала пропаганда. Казали, що батьки думають, що їх тут тримають насильно. А потім Російська Федерація мобілізувала їх у свої війська. Це було насправді дуже-дуже страшно. 

Коли Росія окупувала Крим і намагалася окупувати частину Луганської і Донецької області, я хотіла бути учасницею цього процесу безпосередньо і на рівних з чоловіками брати участь у бойових діях. Але на той період часу в міру гендерних упереджень, жінок намагалися на війну не брати.

Чим займались ви і ваш підрозділ у той період, коли Росія окупувала Крим та почалась війна на Донбасі? 

Христина Кудрява: Моя частина брала безпосередню участь в бойових діях на Сході України, коли Росія окупувала Крим і намагалася окупувати частину Луганської і Донецької області. У нас був підрозділ добровольців, які вже брали участь у бойових діях. А потім вони мобілізувалися до нашого підрозділу і безпосередньо мої військовослужбовці також брали участь. 

Я хотіла бути учасницею цього процесу безпосередньо і на рівних з чоловіками брати участь у бойових діях. Але на той період часу в міру гендерних упереджень, жінок намагалися на війну не брати. Плюс компетенцій і віри в себе в мене було набагато менше, ніж зараз.

Тоді я взяла на себе взаємодію з волонтерами – те, що у мене виходило найкраще на той час. Я спілкувалась із хлопцями, з волонтерами, шукала необхідні речі, відправляла їх, намагалась закривати запити. І це була моя основна робота. 

Але тоді я для себе дуже ствердно вирішила, що я не хочу, щоб за мене вирішували. Я хочу мати достатню компетенцію, щоб у моїх командирів не виникало питань стосовно того, чи залучати мене як бойову одиницю у підрозділ чи ні. Тому я вступила навчатися на офіцера. І це насправді стало достатнім аргументом для того, щоб вже у 2022-му році мене не відправили в тил. 

Я не можу сказати, що мені було не страшно. Ми виходили з оточення Станиці Луганської вже тоді, коли противник щільним вогнем нищив Станицю Луганську і населений пункт Щастя. У нас не було свого транспорту. І тоді я, напевно, вперше задумалася, чи вдасться мені вижити, і чи писати про це мамі

Де вас застала повномасштабна війна? Чи стало це для вас несподіванкою?

Христина Кудрява: Ми однозначно готувалися до того, що буде ескалація з боку Російської Федерації. Весь 2021 рік у нас пройшов на полігонах, ми готувалися до боїв у місті, ми готувалися за стандартами НАТО, ми проходили злагодження за стандартами НАТО. Це був, насправді, дуже крутий злагоджений колектив. 

Мені пощастило чи не пощастило (я не можу зараз оцінювати цю історію) але я виїхала на схід 1 лютого 2022 року. Повномасштабне вторгнення зустріла на лінії бойового зіткнення в населеному пункті Станиця Луганська, по якій тоді проходила сама лінія бойового зіткнення.

Тоді була дуже велика концентрація безпілотних літальних операцій, що передувало цій ескалації. Ми думали, що основний ударний кулак противника буде саме з тієї сторони. І я аж ніяк не могла припустити, що війна буде в Чернігівській області, що це буде Київщина. І насправді саме це мене більше застало більшому нерозумінні, ніж те, що бойові дії відбувалися на лінії зіткнення.

Я не можу сказати, що мені було не страшно. Ми виходили з оточення Станиці Луганської вже тоді, коли противник щільним вогнем нищив Станицю Луганську і населений пункт Щастя. У нас не було свого транспорту. І тоді я, напевно, вперше задумалася, чи вдасться мені вижити, і чи писати про це мамі, чи можна таку інформацію їй казати. Бо було зрозуміло, що за негативного сценарію звідти мене вже ніхто не витяне. Була б умовно зникла безвісти. І це стало таким переломним моментом. 

Насправді було дуже багато різних ситуацій, але ця запам’яталась найяскравіше. А решта – психіка старається поки думати, що все ще попереду. 

 Та армія, в яку я прийшла у 2013 році, її важко було назвати армією. І армія 2022-го року, яка дає відсіч противнику, яка вже три роки без перестанку тримає оборону і намагається не допустити противника до ключових ділянок на фронті. Це абсолютно різні армії.

Як з 2013 року і до сьогодні змінились умови і перспективи для жінок в армії?

Христина Кудрява:  Умови і перспективи у війську змінилися і для чоловіків. 

Та армія, в яку я прийшла у 2013 році, її важко було назвати армією. На той період часу підрозділ, якому я служила, виконував функції внутрішніх військ. Вони займалися охороною громадською порядкою, конвоюванням і в принципі солдати були зайняті. А сусідній підрозділ Збройних сил України – їм було дуже мало чим займатися. На місці служби була льотна частина, і я вперше почула, як піднялися літаки тільки у 2014 чи 2015 році. Тобто по цьому вже можна оцінити той стан, в якому була армія. 

І армія 2022-го року, яка дає відсіч противнику, яка відсікає противника з Києва, щоб ворог виводив свої підрозділи, яка вже три роки без перестанку тримає оборону і намагається не допустити противника до ключових ділянок на фронті. Це абсолютно різні армії.

Сьогодні весь світ проходить цей етап становлення гендерної рівності і розуміння того, що жінки і чоловіки — рівні у своїх правах і обов’язках люди, насамперед. І армія, як догматична і патріархальна структура, дуже тяжко допускає ці зломи. Однак динаміка подій, які зараз відбуваються на фронті, дуже сильно форсує злам цих стереотипів.

Жінки демонструють неймовірну мотивацію за рахунок того, що вони добровільно залучаються до Сил оборони. І можливо, докладають в два-три рази більше зусиль, аби показати, що спроможності у нас рівні. 

Стереотипи були більше в позафронтовому контексті, тому що на це було, напевно, більше часу. А коли на кону стоїть життя і здоров’я, то стереотипи дуже часто відходять на задній план і не грають ніякої ролі. Командир бригади в одному з інтерв’ю сказав, що не пошкодував, що залишив мене на передовій. Для мене це було дуже великим схваленням і визнанням, що ми все зробили правильно

Ви зіштовхувалися із тим, що в вас не хотіли визнавати командира. Як виходили з цих ситуацій?

Христина Кудрява: На час бойових дій в мене була безапеляційна репутація. І в мене були чоловіки віком від 18 до 50 років, яких я безмежно поважала. І вони дуже сильно любили і поважали мене. Ми продовжуємо з ними спілкування. Основним було виконання завдань, збереження життя і здоров’я свого і свого особового складу, це для нас був пріоритет. 

Стереотипи були більше в позафронтовому контексті, тому що на це було, напевно, більше часу. А коли на кону стоїть життя і здоров’я, то стереотипи дуже часто відходять на задній план і не грають ніякої ролі. Крім тих моментів, коли мене намагалася відсторонити для того, щоби вберегти. Але я вже здійснила превентивні кроки для того, щоб це було максимально складно і неможливо. 

І в результаті пройшло десь 7 місяців повномасштабного вторгнення і командир бригади в одному з інтерв’ю сказав, що не пошкодував, що мене залишив на передовій. Для мене це було дуже великим схваленням, визнанням, що ми все зробили правильно. Більше мене не мучить совість за те, що я його задовбувала і просила, і умовно вимагала, щоб він мене залишив. Тому що усе відбулося в якісному контексті виконання нами завдання. 

Коли ми хочемо говорити про загальну мобілізацію жінок, то ми повинні спочатку підготувати їх. Ми свого часу зобов’язали чоловіків проходити цю підготовку. А жінок не зобов’язали. І чоловіків до цього часу готували до участі, до війни. Хотіли вони того чи не хотіли, але держава дала їм можливість пройти цю підготовку.

Чи потрібна в Україні обов’язкова строкова служба для усього населення, а також мобілізація жінок? Можливо, слід запровадити альтернативну службу (відбудова або інші цивільні суспільно корисні задачі)?

Христина Кудрява: Дане питання дуже дискусійне. Але я для себе визначила основний вектор, який я б хотіла, щоб відбувся в Україні. Це військова підготовка всіх людей.

Адже розуміння, як працює різного роду зброя – це про твою безпеку. Це про знання, в якій кут в хаті треба стати, щоб вижити під час ракетного удару чи падіння уламків. 

Надання першої домедичної допомоги – це про те, що ти можеш врятувати своє життя, життя своїх близьких і в принципі врятувати чиєсь життя.

Тактична підготовка – це про те, що ти в будь-який період будеш розуміти, що поряд з тобою навчені люди, які вміють володіти зброєю, які знають, як вона працює. І що це не буде якась хаотична стрілянина, а буде розуміння процесів. 

Стосовно загальної мобілізації жінок. Ми свого часу зобов’язали чоловіків проходити цю підготовку. А жінок не зобов’язали. І чоловіків до цього часу готували до участі, до війни. Хотіли вони того чи не хотіли, але держава дала їм можливість пройти цю підготовку. А у жінок цієї можливості не було. Вона була частково на військових кафедрах, але в принципі була дуже-дуже заангажована стереотипами, навіть якщо вона і була. 

І коли ми хочемо говорити про загальну мобілізацію жінок, то ми повинні спочатку підготувати їх. Це запит на справедливість. Є люди, які повинні виконувати свої обов’язки. Держава дала можливість, відповідайте, будь ласка, своїм обов’язкам. 

Жінки, я вбачаю добровільну основу, долучення до армії, бо це наша загальна боротьба. Плюс у нас є тилові міста і хтось мусить їх підтримувати. Сьогодні жінки отримали вікно можливостей, щоб очолювати керівні організації, розвивати бізнес. 

Але окрім цього важливо не забувати і про підготовку. Тому що ми мусимо розуміти скільки війна буде ще тривати і які ресурси ми можемо залучати. І ми, держава, повинні організувати все так, щоб людей навчити, підготувати і за необхідності залучати. 

Тобто зробити “срочку”, грубо кажучи, для жінок?

Христина Кудрява: Я думаю, що це навіть не строкова служба, бо два роки чи інший строк – це дуже багато. Піхотинець вчиться за 1-3 місяці. Тобто загальна військова підготовка без специфіки триває 1-3 місяці. І цього часу насправді достатньо. 

Але важливо, щоб це не відбулося раз в житті і закінчилося. А щоб проводились регулярні збори. 

Тому що медицина потрібна не раз. Тобто за раз ти не отримаєш оцю м’язову пам’ять для того, щоб безапеляційно накладати турнікети чи тампонувати. Будь-який м’яз тренується і мозок в тому числі. Такі речі потрібно робити не задумуючись, і ти не будеш боятися це робити.

Для мене важливо, щоб ми створили інструмент, щоб люди могли отримувати оці навички, тренувати їх. І щоб вони були готові до подій, до яких ти не можеш підготуватися, але коли ти розумієш, що свистить і тобі треба впасти конкретно в оцю сторону, залетіти туди, щоб тебе не засипало, або засипало, але ти при цьому всьому зберіг дихання, не впав у паніку і зрозумів все, що відбувається. Для цього потрібні знання і досвід, які можна отримати, не будучи безпосередньо в бойових діях. 

Чи потрібно це запроваджувати в школах, починаючи з наприклад старших класів?

Христина Кудрява: У нас дуже класний проект «Захист України», куди запровадили і FPV, і медицину, і OSINT, і протидію пропаганді. Це настільки крута ініціатива, навіть виділений бюджет в Україні. І якщо її реально впровадять, інтегрують, а компетентні люди будуть цю історію розказувати і показувати, це значно підніме рівень виживаємості і компетентності молодих людей, які після закінчення школи підуть в університети. 

В них вже буде база, з якої вони зможуть себе розвивати і розуміти дуже багато процесів. Тому що війна надзвичайно динамічна. Все дуже швидко змінюється і треба встигати за цим прогресом. Тому що за цим прогресом наша стійкість у цій боротьбі.