Максим прийшов додому з роботи, перевдягнувся й пішов на кухню готувати вечерю.

Він уже досмажував картоплю, коли почувся звук ключа в замку.

В квартиру прямо заскочила його дочка Світлана!

Максим швидко витер руки і вибіг в коридор.

– Доню, що трапилося?! – стривожено запитав він.

– Тату, як ти міг?! – з порога почала дівчина. – Ти навіщо все це влаштував?! Я ж одразу про все здогадалася! Я ж тебе бачила з тією жінкою!

Максим так і застиг від несподіванки, не знаючи, що робити.

– По–моєму я тобі жити не заважаю, ти зустрічайся там… З ким тобі подобається! – продовжувала Світлана. – Тільки я про це навіть знати нічого не хочу, отак, тату!

В очах Світлани зʼявилися гіркі сльози.

Що йому врешті–решт від неї треба? Вчиться Світлана добре, ввечері пізно не гуляє. З хлопцями не зустрічається. Ну що це, мало чи що?!

А якщо він хоче, щоб Світлана забула маму, як він схоже забув, то цього ніколи не буде, ніколи!

Світлана жбурнула куртку на пуфик у коридорі, на ходу зняла кросівки, шапкою витерла сльози – не хотіла, щоб він бачив.

Вона пробігла повз батька у свою кімнату.

– Я взагалі нікого любити не зобов’язана, ні тебе, ні оцю! І не треба мені її тут підсовувати, ніби випадково, я вас бачила, як ти її підвозив. І ще я в парку вас бачила! Не заходь до мене!

Світлана зачинила двері в свою кімнату прямо перед носом батька, стрибнула на диван і уткнулася в подушки, давши волю сльозам…

Максим Сергійович стояв у коридорі, чув плач дочки, і не знав, що робити…

…Три роки тому, коли Світланці було дванадцять, Максим Сергійович втратив кохану дружину Олену.

Його Оленку, Оленочку… Як тільки він її не називав, надихатися на неї не міг, надивитись.

Світлана залишилася без матері, розгублена дівчинка, вона навіть і не думала, що так може бути!

Її мама, її улюблена матусечка, наймиліша, найдобріша, красива, тепла, яка все–все розуміла – і раптом її немає! Чому її немає, як же ж так?

Максим старався як міг. Сам він був готовий, він знав, що так може статися.

Він знав це з самого початку, коли тільки познайомився зі своєю Оленочкою.

Хоча неправда… Він готовий не був, але розумів, що так може статися…

Олена була його пацієнткою. Тоді сімнадцять років тому, коли Максим, ще був зовсім молодий і недосвідчений лікар, який тільки–но почав працювати в медичному центрі.

Йому тоді дали двох пацієнток зі схожими проблемами. Одна – жінка у віці, приємна, сильна духом, спокійна, вона жива досі, напрочуд золота людина – Марія Львівна.

Вона сміялася над своїми негараздами, зневажала їх! І дивна річ, вона вибралася, хоча справи були погані.

А друга була Олена, його Оленка.

Руки тонкі, великі сині очі, в яких таїлася надія. Рідке волоссячко… Марія Львівна опікувалася Оленою.

Та була зовсім молоденька, їй тільки вісімнадцять, дівчинка зовсім.

А одного разу, коли вони поряд сиділи на процедурі, Максим зовсім випадково почув їхню розмову.

– Ти якщо дуже чогось захочеш – то точно збудеться. Треба тільки хотіти по–справжньому, самій розуміти, навіщо тобі це треба.

Тоді ти її одразу відчуєш, поганку цю, що свої клешні хоче зімкнути, щупальця свої тягне.

Уяви її, тільки не плач, страху свого не показуй, а скажи забиратися.

Прямо уяви, що пішла вона, що ти здорова і одужуєш, зрозуміла мене?

Не бачачи Максима Сергійовича Марія Львівна говорила таке Олені напівголосно, а та кивала їй, ніби вірила, що так можна, що й справді вона переможе.

У Олени навіть худенькі білі щічки тоді злегка стали рожеві від надії.

– Я дуже хочу одужати, я доню хочу, чоловіка коханого, жити хочу!

Марія Львівна тихо її по руці погладила.

– Значить зможеш, борись, дівчинко, тобі є за що, борись!

Олена озирнулася, і побачила Максима Сергійовича, свого лікаря.

Їй стало незручно, він чув усе, в її очах було море почуттів.

Збентеження, смуток і… Сила та радість.

Вона зрозуміла, що не все втрачено. А Максим одразу зрозумів, що закохався. Закохався у свою юну пацієнтку, майже безнадійну, таку слабку і водночас несподівано сильну…

Олена почала одужувати. Максим, заходячи у відділення, одразу шукав її очима.

А якось Марія Львівна на огляді тихо потиснула йому руку.

– Максиме, ви чудовий лікар, але прошу вас, не ображайте цю дівчинку, вона може цього не винести. Не давайте їй даремно надію.

– Маріє Львівно, як ви думаєте, якщо я їй зроблю пропозицію, вона може погодитись? – у відповідь запитав Максим.

Мудра жінка не показала свого подиву, а тільки промовила:

– Пробуйте, а я, на правах старшої, благословлю вас від щирого серця…

…Коли народилася Світланка, Оленка світилася від щастя.

Вона погарнішала, розквітла, вони обидва були щасливі.

Світланочка була дуже схожа на маму, такі ж сині очі і світле тонке волосся.

Максимові так хотілося вірити, що все позаду, але через одинадцять років щастя недуга повернулася.

І її не вдалося перемогти…

…Світлана наплакалася, сліз уже не було. З тумбочки на неї дивилася мама, точніше вони з мамою були разом, тато їх фотографував.

Це вони на відпочинку, мама посміхається ніяково – тато сказав щось, пожартував.

Наплакавшись, Світлана так і заснула в джинсах і светрі. Їй наснилося, що мама її обійняла.

– Світланко, ну навіщо ти на мене образилася? Я тебе не кинула, не думай так!

Світлана хотіла сказати, що вона скучила, що їй дуже–дуже не вистачає мами, що вона зовсім одна, зовсім!

Але не встигла навіть подумати, а мама вже почула:

– Доню, ну пробач, я не змогла, вибач мені. Але наш тато, він поряд, і він тебе дуже любить. Він просто слів не знаходить потрібних, але ти для нього найголовніше в житті, адже наше кохання з ним – і це ти, Світланко.

Воно не зникло, ти так не думай. Просто ніхто не повинен бути самотнім, ти зрозумій.

Я хочу, щоб ви були щасливі, і щоб ти не плакала, гаразд?

А я буду в снах приходити до тебе, обов’язково буду, обов’язково…

…Світлана стрепенулася і прокинулась. Їй здалося, що вона й не спала зовсім, вона ніби ще відчувала тепло маминих рук, її дихання. І її слова все ще звучали в голові:

– Не треба плакати, я так хочу, щоб ви обоє, і ти, і тато були щасливі…

…Світлана здогадувалася, що у тата з’явилася жінка. Вона ж не маленька, все вже розуміє.

Але коли тато записав Світлану до лікаря, а лікарка виявилася тією самою, з якою Світлана його бачила, це було вже занадто!

Світлана вийшла з кімнати. Тато так і сидів з її курткою в руках на пуфику. Він дивився на шафу–купе невидючим поглядом.

– Тату, – Світлана торкнула його за плече. – Тату, не мовчи, тату.

Вона сіла поряд. Максим обійняв дочку.

– Світланко, а давай, ти тільки не дивуйся, давай сходимо в гості до однієї моєї давньої пацієнтки, давай?

Вона сама живе і буде дуже рада. Вона знала нашу маму, вона взагалі все знає, сходимо завтра? Так? Добре, доню, добре. Цю жінку звуть Марія Львівна…

…Вони пили чай із фруктовим тортом, купленим по дорозі.

Марія Львівна розповідала все, що вона пам’ятала, як і просив Максим, а пам’ятала вона все і в деталях.

Світлана переводила погляд з тата на Марію Львівну і як зачарована слухала дивовижну історію кохання своїх батьків.

– А потім народилася ти, Світланко, і збулася мрія твоєї мами, її любов дала їй стільки років життя, стільки щастя!

Твій тато був гідний її кохання, і Олена дуже хотіла, щоб він був щасливим…

…Додому вони йшли мовчки. Потім Світлана взяла батька за руку.

– Тату, знаєш, ну якщо ти хочеш, давай, знайом мене з цією Ганною, як її, Дмитрівна, я не проти!

Максим зітхнув і обійняв свою дочку, яка так вже подорослішала…

…Ганна колихала на руках маленьку Катрусю, а та плакала на весь будинок.

Раптом двері відчинилися й зайшла Світлана.

– Ганно, йди поспи, я її поколихаю…

Світлана обережно взяла на руки свою молодшу сестричку.

– Ну не плач, Катрусю, це ж я, Світланка, твоя сестра старша! А то наша матуся втомилася, хай вона поспить, гаразд?

Ага, посміхаєшся, впізнала сестричку! Ну закривай оченятка…

Молодець ти, справжня моя сестричка! Нехай наша мати поспить