Мам, ти ж розумієш, що Різдво – це просто традиція? Ми з Іваном не святкуємо, це не для нас, – сказав Ярослав минулого року. – Але ж це родинне свято. Ви навіть не мусите вірити в Бога, просто проведіть час зі мною, – просила я. Вони не приїхали. Цього року я вирішила не просити. Зробила святковий стіл – грибну юшку, вареники з капустою, налисники з сиром і медом. Тільки от їсти не було з ким. Після дзвінка у двері, коли я побачила сусідку, стало ще важче

Політика

– Іванко, що ти тут робиш? – Я зі здивуванням дивилась на сусідку, яка стояла переді мною з пампушками в руках. Вона була єдиною, хто цього вечора згадав про мене. А мої сини так і не прийшли.

Усі свої 67 років я жила з думкою, що родина – це найголовніше. Ми з Ярославом виховували наших дітей з любов’ю і турботою, щоб вони виросли добрими, щирими людьми. Але, мабуть, десь ми припустилися помилки. Хоча досі не можу збагнути, де саме.

Наші родинні Різдвяні вечори завжди були найтеплішими спогадами мого дитинства. У невеликій хаті в Карпатах мама завжди готувала 12 страв. Ми з сестрою допомагали їй, носили дрова для печі й вбирали ялинку. Батько брав до рук скрипку, і ми співали колядки. Тоді, здавалось, нічого у світі не може порушити цієї гармонії.

Коли з’явилися мої сини – старший Ярослав і молодший Іван, я хотіла дати їм таку ж казкову атмосферу. Ми разом готували страви, шукали першу зірку на небі, а потім зачитували молитву. Різдво завжди було для нас чимось сакральним. Проте з часом усе змінилося.

– Мам, ну яка ще молитва? Можна просто їсти? – одного разу сказав Ярослав у підлітковому віці. Я пам’ятаю, як тоді мене це образило, але чоловік запевнив, що це просто період дорослішання.

Період дорослішання тривав, а теперішнє Різдво стало для мене найдраматичнішим моментом у житті. Після відходу Ярослава рік тому я залишилася зовсім сама. Мої сини зателефонували лише кілька разів, щоб запитати, чи я здорова. Я навіть не знала, чи приїдуть вони на Різдво. Але надія жила.

– Мам, ти ж розумієш, що Різдво – це просто традиція? Ми з Іваном не святкуємо, це не для нас, – сказав Ярослав минулого року.

– Але ж це родинне свято. Ви навіть не мусите вірити в Бога, просто проведіть час зі мною, – просила я.

Вони не приїхали.

Цього року я вирішила не просити. Зробила святковий стіл – грибну юшку, вареники з капустою, налисники з сиром і медом. Тільки от їсти не було з ким. Після дзвінка у двері, коли я побачила сусідку, стало ще важче. Людина, яку я знала поверхово, виявилась ближчою, ніж мої власні діти.

– Ви одна, пані Маріє? – запитала Іванка, ставлячи на стіл свої пироги.

Я лише кивнула, боячись, що слова зірвуться на плач.

Ми просиділи з нею до ночі. Говорили про все на світі: про те, як важко втрачати близьких, про сучасних дітей, яким важко зрозуміти наші цінності. Вона була добрим слухачем, і я вперше за довгий час відчула, що мені стає легше.

Коли Іванка пішла, я залишилася одна. Вмикати телевізор чи заходити в соцмережі не хотілось – ці місця тепер здавались чужими. Я згадувала своїх хлопців маленькими: як вони разом гралися біля ялинки, як Ярослав перший раз змайстрував для Івана дерев’яного коника, як ми усі разом колядували. Де це все зникло? Чому наші діти стають чужими, навіть якщо ми для них зробили все?

Дорогі мої, хто читає ці рядки, розкажіть, як ви справляєтеся зі схожими ситуаціями? Що робити, коли близькі люди віддаляються? Як зберегти тепло, коли здається, що весь світ охолов? Напишіть, буду вдячна за кожне слово підтримки.

Залишити відповідь