Мама дивиться на мене величезними очима “брат” схрестивши руки, теж поглядав звисока – обоє з неприкритою відразою і відвертою зневагою чекали, що ж то я їм скажу. Однак, як тільки зрозуміли. що ж саме мене привело, так одразу ж і заспівали соловейками. Навіть, сльозу мама пустила а братик у дім запросив і сестрою назвав, а не ” А це ти?”.

Змалку я жила у дуже великій родині, але була я сиротою, хоч і мала маму. Справа в тому. що мій рідний тато пішов у засвіти як тільки мені виповнилось п’ять. Мама моя й року не чекала, а вийшла заміж за любов усього свого життя – дядька Степана.

Пам’ятаю, як же я зраділа, коли у нашу квартиру переїхав дядько Степан із своїми трьома дітьми. Мені малій було радісно від думки, що в мене тепер будуть товариші для ігор, матиму я брата і сестер. Однак, життя швидко зняло із мене рожеві окуляри.

Квартира у нас була двокімнатною і належала вона моїй бабусі – татовій мамі. Вона була проти переїзду у ті стіни дядька Степана і мама зробила все, аби я переконала бабусю у тому, що мені дуже того хочеться. Пам’ятаю, що бабуся хотіла забрати мене до себе, але я тулилась до мами, як дитина, тому бабуся лиш гірко зітхнула і сказала, що квартиру мені відпише і що живе мама там тільки з моєї ласки.

Не знаю, можливо, саме те і вплинуло на дядька Степана, а може він був такою людиною, але мене він одразу незлюбив. Своїм дітям приносив солодощі і гостинці, а мені казав, щоби я свого тата зачекала, мовляв, він мене і пригостить. Я не розуміла спершу до чого те і справді чекала батька, чим і веселила вітчима і його дітей.

Мама ж кохала свого Степана і годила йому у всьому. На мій захист вона не ставала, а згодом і зовсім стала такою ж холодною і зверхньою, як і той Степан.

Для них обох існували лиш троє дітей Степана, ну а я була збоку. Єдиною моєю мрією було швидше вирости і піти з дому батьківського. Мама мені і це влаштувала відправивши з восьмого класу на навчання за чотириста кілометрів.

Коли я вперше приїхала на канікули, то отримала холодний душ із докорів.

— Могла б і роботу знайти, а не кататись чужий хліб їсти. – то мені мама рідна сказала.

Я таки і підробіток знайшла і навчалась гарно, адже розуміла, що нікому вдома не потрібна. Низький уклін педагогам, які опікувались мною, вболівали і підтримували. Саме завдяки тим небайдужим людям я й стала тією людиною, якою є зараз.

Напевне, ніколи б я не згадала про той дім, якби не скрутна ситуація в нашій родині. Нещодавно ми втратили свою квартиру, дивом живі залишились. Іти нікуди, адже жили ми з батьками чоловіка. Тут я і згадала про те, що маю ще й власну квартиру.

Мама нас зустріла холодно, гукнула “брата” мого собі на поміч. Обоє стали на порозі явно незадоволені тим, що я посміла їх турбувати. Але в обличчі обоє змінились одразу ж, як я повідомила причину свого візиту.

— Сестро, – каже брат. – ми ж не з добра і досі з батьками живемо. Дружина при надії, я без роботи, тато не здоровий. Ну як ти собі це уявляєш зараз? Зачекай ще пів року, дай хоч дитина з’явиться, та я роботу знайду. Ну не можна от так прийти і життя із ніг на голову поставити тільки тому, що тобі треба.

Мама ж узагалі пропонує варіант який буде кращим для всіх – продати і навпіл поділити, бо ж тоді дві родини матимуть хоч якийсь старт у майбутнє.

Чоловік мій категоричний – я повинна забрати своє. А я вагаюсь, бо й сама нині нічого не маю, а тепер таке ж з моєї ласки станеться і з рідними мені, хай і не близькими людьми.

То як бути? Дослухатись до чоловіка, а чи вчинити так, як підказує душенька – по маминому.

Що б ви на моєму місці обрали?

Головна картинка ілюстративна.