Мама не дає нудьгувати. Спочатку рік умовляла нас купити їй однокімнатну квартиру, щоб вона туди переїхала, а ми перебралися б у її двішку. Тепер уже півроку вимагає повернути все назад, бо у новій квартирі їй все незвично та тісно. Нам із маленькою дитиною тільки таких розваг не вистачало.

У нас з чоловіком свого кута не було, тому одразу після весілля ми спантеличилися кредитом. Брати хотіли двоя чку, бо на троячку у нас пороху не вистачить, а в однушці з дитиною буде тісно, ​​згодом все одно доведеться міняти. У батьків чоловіка та моєї мами квартира є, але ми навіть не розмірковували про спадщину, нехай живуть довго, ми самі викрутимося.

Мама через рік після мого весілля вийшла на пенсію і стала брати активну участь у житті нашої родини. Навіть надто активно в деякі моменти. Тема з іпотекою секретом не була, тому про неї мама теж була в курсі, але вона була категорично проти будь-яких позик та зобов’язань перед банками. Казала, що ми себе так у кабалу вженемо, а потім, ще й без житла залишимось.

Ми з чоловіком теж не горіли бажанням влазити в кредити, у нас були деякі гроші, щось батьки подарували, щось самі накопичили, але вистачило б на маленьку однокімнатну квартиру в віддаленому районі. Там і метраж навіть для двох маленький, ще й до роботи їхати дуже довго із пересадками. До того ж район новий, інфраструктура поки що не дуже розвинена, дитячий садок далеко, школа тільки в перспективі. Для молодої сім’ї варіант зовсім непридатний.

Про це я мамі сто разів говорила, але вона напирала, що зате своє, ніхто не забере. Доказ досить слабкий. До того ж нам дуже дорого обійдеться проживання – витрати на транспорт, а коли народиться дитина, то на таксі, бо поліклініка також у тому мікрорайоні тільки будується. Мотатися ж із немовлям через все місто в нинішніх умовах – дурна дурниця.

Але мама продовжувала голосити, що у неї серце кров’ю обливається, бо це ж такі переплати до банку. Сама вона нам фінансово допомогти не могла. Накопичень у неї не було, сама жила на пенсію. З нас грошей не тягла, за що велике їй спасибі.

Зрозумівши, що її голосіння на мене не діють, вона на якийсь час відстала, взагалі не торкалася цієї теми. Потім раптово запропонувала варіант, який раніше навіть не розглядався – вона нам віддає свою квартиру, а ми їй купуємо одну в тому віддаленому районі.

— Це вам, молодим, вічно чогось не вистачає, а чи мені багато треба? Магазини там є, громадський транспорт ходить. Я часом не обмежена, відразу і прогуляюся. А що житлова площа невелика, то навіть добре. Мені одній там,не танцювати. Натомість і прибирати менше.

Я з мамою кілька разів розмовляла, чи впевнена вона у своєму рішенні. Стільки років прожила на одному місці, а тепер зніматися і переїжджати, у її віці вже важко даються такі зміни. Але мама гаряче мене переконувала, що подружок у дворі в неї немає, нудьгувати нема за ким. А до тих, що є, вона і з нового місця чудово дістанеться.

Ми з чоловіком поговорили, всі обговорили, зважили і зрозуміли, що пропозиція мамина ідеальна. Квартира в хорошому місці, там все необхідне в пішій доступності, до роботи прямий автобус або пішки двадцять хвилин. Звичайно, ремонт треба буде робити і меблі купувати, але розберемося з часом, мама на нову квартиру чисто фізично забрати не зможе.

Мама поставила тільки одну умову – усім займаємося ми, вона згодна лише з нами з’їздити та подивитися квартиру. Вирішили, що нову квартиру я оформляю на себе, а мамина так за мамою і залишається. Вона пояснила, що після неї квартира мені у спадок дістанеться, а в нову наші спільні з чоловіком гроші будуть вкладені. Нам так навіть простіше було, зайвої біганини не буде і маму смикати не доведеться.

Квартиру ми купили за три місяці. Мама їздила з нами і все захоплювалася краєвидами з вікна. Там поки що не забудовані поля, вона обрала крайній будинок, тож з вікна розкидаються простори. Їй подобалася невелика кількість машин, чисте повітря, віддаленість від величезних доріг. Загалом мамі подобалося все. Сама квартирка їй також подобалася.

Ще два місяці ми займалися дрібними доробками у новій квартирі, потихеньку перевозили мамині речі, допомагали їй облаштовуватися, потім самі переїжджали до її квартири, там робили ремонт. У цей момент з’ясувалося, що я вагітна. Ми хоч і не планували так скоро, але вирішили, що це доля, все склалося якнайкраще.

Поки я вагітна, мама була задоволена квартирою. Я як вийшла в декрет, стала до неї часто їздити, там справді поки що свіже повітря і мало людей і машин. Є десь погуляти. Мама все не втомлювалася нахвалювати житло. Я теж раділа, що все так влаштувалося.

Ось я народила, синові виповнилося вже три місяці, мама почала все частіше порушувати тему, що то в її квартирі не так, то інше. Виявилося, що їздити їй у лікарню далеко, будинок на відшибі цивілізації, а сама квартирка тісна, в ній нічим дихати.

На моє закономірне запитання, а що вона раніше мовчала, вона заявила, що не хотіла мене, вагітну турбувати. Але зараз онук уже народився, тож можна й поговорити. Було сказано, що вона хоче назад до своєї квартири. У новій їй тісно, ​​незатишно, погано одним словом. Переїхати бажає до зими.

— А ми як і куди? Про нас ти подумала?

— Так не на вулицю вас гоню! Там все для проживання: вода, опалення, газ. Малятко поки маленьке, вміститеся, а потім візьмете кредит, як і хотіли.

Я зараз у декреті, працює один чоловік, який нам кредит? Якби у нас була іпотека, я не народжувала б, а спочатку купили б квартиру. Нам із тієї квартири їздити незручно. Чоловіка на роботу з пересадками, мені з дитиною в поліклініку. Там ні садка поряд, нічого!

Мама єхидно помітила, що її ми туди сплавили, хоча там нічого немає, адже вона – людина у віці. Ми сплавили, виявляється. Вона сама цю тему підняла, всіх збентежила, а тепер ми винні. Ще вона нагадала, що ця двушка все ще за її документами, тому вона має повне право тут жити. До зими вона хоче повернутись у свою квартиру.

На запитання, а як нам брати креди, якщо ми всі гроші вбухали в квартиру, мама здивовано підняла брови і відповіла, що квартиру продамо і на ці гроші візьмемо іншу з кредитом. Де ми в цей час житимемо – питання залишилося без відповіді.

Про переїзд мама нагадує мені щодня, я вже розмовляти з нею не можу. Робити нема чого, квартира на ній. Чоловік узагалі рве і метає. Ми витратили на ремонт тієї квартири, цієї квартири, а тепер лишилися на бобах. Як викручуватимемося, поки незрозуміло. На вулиці, звісно, ​​не залишимося, але сама ситуація взагалі не смішна.

З мамою спілкуватися не хочу, а вона не розуміє, на що я ображаюся. Вона ж просто хоче назад свою квартиру. Усього лише. Це все так просто – жонглювати квартирами і переїжджати з немовлям на руках.