Мама знайшла рішення: коли вона поверталася з роботи електричкою, заїжджала до своєї сестри Марії, щоб забрати те, що нам потрібно. Але на практиці все вийшло інакше. Коли потрібно було щось взяти, виявлялося, що нічого немає

Війна

— Чому твоя мама садить город, а ми з нього нічого не беремо? — якось запитав мене тато.

Це питання змусило мене задуматися. Ми купили землю під забудову, але будівництво так і не почали. Спершу вирішили посадити город, щоб ділянка не заростала бур’янами. Планували, що з часом земля подорожчає, і ми її продамо. Перший рік садили городину, врожай зберігали у тітки в погребі. Другий рік — те саме. І тоді тато вирішив порушити цю тему.

У нас також є недобудований будинок у селі з городом при ньому. Скільки себе пам’ятаю, ми завжди там щось садили й возили врожай до міста.

Але виникла одна велика проблема: двері в будинок взимку не відчиняються. Тато постійно відкладає ремонт — немає часу, бажання або грошей. Щоб замінити двері, потрібно зробити так, щоб замок не затікала вода, і накрити ґанок. Через це все затягується, і ми не можемо взяти з будинку врожай.

У нашій квартирі немає місця для зберігання овочів. А їздити в село тільки за картоплею та буряком — це марна трата часу й грошей. До того ж увійти в будинок усе одно неможливо.

Мама знайшла рішення: коли вона поверталася з роботи електричкою, заїжджала до своєї сестри Марії, щоб забрати те, що нам потрібно. Але на практиці все вийшло інакше. Коли потрібно було щось взяти, виявлялося, що нічого немає.

У тітки Марії свій город, і він розташований поруч із нашим. Здавалося б, усе зручно: трактором можна перевезти врожай із обох ділянок одразу. Але ми цього врожаю практично не бачимо. Усе відвозиться до неї: частину — на балкон, а те, що не вміщується, її син завозить до погребу своєї тещі. У них теж велика родина, і всіх треба годувати. Але, вибачте, чому це має відбуватися за рахунок наших зусиль?

У тітки Марії троє синів, усі одружені, з дітьми, живуть поруч із нею. Вона для них старається і балує їх городиною. Усі користуються врожаєм, не розбираючи, де своє, а де чуже. Тітка Марія ще й підкреслює:

— Беріть, сини, скільки потрібно, врожаю вистачить на всю зиму.

Але чомусь залишається тільки посівна картопля. Мама один раз за зиму поїхала до неї, привезла кілька кілограмів картоплі й трохи моркви. Потім сказала, що їй незручно брати.

— Як це незручно? — обурилася я. — Це ж наше. Ми виростили це для себе, а віддали лише на зберігання. Чому ти не хочеш забирати?

Мама так і не змогла чітко пояснити. Їй здавалося, що вона забирає чуже і обділяє чужу сім’ю.

Я ніколи не їздила за врожаєм. У мене не було часу, та й мама не хотіла, щоб я носила важке. Тато ж цю тему ігнорував, бо все ще збирався ремонтувати двері.

Я вирішила поговорити з мамою й пояснити їй нашу з татом позицію. Його вона навряд чи б послухала, а мене могла зрозуміти.

Тітка Марія також не зволікала: при кожній зустрічі з мамою натякала на гроші, скаржилася, що їх у неї немає. Незрозуміло, куди вони діваються, адже вона працює, а діти їй допомагають. Проте мама завжди їй співчувала. Грошима допомогти не могла, бо вони потрібні нам, а от врожай просто не забирала. Їй було шкода тітку, тому вирішила, що краще залишити овочі їй, а ми якось купимо.

У результаті ми тягнемо овочі з базару, хоча маємо два свої городи.

Наступного року, коли прийшов час садити картоплю, я вже відмовилася їхати. Мама зрозуміла, що далі так не буде, і без допомоги їй доведеться змінювати підхід. Вона вирішила посадити всю ділянку полуницею. Урожай потім ділила між сестрами та частину продавала.

Залишити відповідь